Розділ «Частина п’ята. Суд»

Того дня в Берлін знову завітала смерть. Східнонімецькі прикордонники відкрили вогонь по двох утікачах, які намагалися перепливти Шпреє і втекти на Захід. До протилежного берега вони не допливли. У відповідь на стрілянину в їхньому напрямку, західноберлінська поліція теж відкрила вогонь. Того самого дня британські, французькі й американські представники у Західному Берліні надіслали ноту протесту радянській окупаційній адміністрації через те, що британським медикам не дозволили перейти на східний бік стіни й допомогти молодому німцю, якого підстрелили прикордонники під час спроби втекти. Радянська сторона ноту відхилила. Мер Західного Берліна соціал-демократ Віллі Брандт, щойно повернувшись з Вашингтона, де він зустрічався з президентом Кеннеді, заявив на прес-конференції: «Якщо Хрущов хоче конфлікту, він його матиме»[308].

День 8 жовтня 1962 року був у Карлсруе напружений і тривожний. «Гарний осінній день, пригожий для відпочинку, споглядань і безтурботності, – писав репортер місцевої газети «Бадіше ноєсте нахріхтен». – Для тих, хто одержав пізню відпустку, це, може, і було важливо, але не для охоронної і кримінальної поліції Карлсруе. Від учора вона посилено охороняє периметр в один кілометр навколо Федеральної судової палати, перед Третім карним сенатом якої, як відомо, розпочався “процес процесів” – судовий розгляд справи Богдана Сташинського, обвинуваченого у вчиненні двох убивств і в зрадницьких зв’язках з радянською розвідувальною службою»[309].

Справді, поліція пильно охороняла новий корпус Федерального суду, зайти в приміщення було майже неможливо. Кореспондент газети описував атмосферу на підходах до будинку, куди прагнули потрапити багато людей: «Поліцейські раптово ніби виростали з-під землі перед перехожими, які їм здавалися підозрілими, з розташованих у різних місцях автомобілів дивилися недовірливі очі на кожного, хто проходив повз них, і ми б не здивувалися, коли б довідались, що протягом усього процесу в усіх помешканнях по сусідству з Федеральною судовою палатою, наприклад на вулиці Геррен, сховано працівників кримінальної служби, щоб контролювати все, що діється навколо»[310].

Поліція ввижалася скрізь. Уся Європа вишукувала шпигунів та іноземних агентів. Провідний політичний тижневик країни «Шпігель» надрукував скандальну статтю про неготовність армії до війни. Публікація закінчилася арештом журналіста й видавця, яким закинули підрив безпеки країни, і спровокувала конфлікт уряду з пресою. Західна Німеччина нервово проходила першу перевірку на демократичність. За два дні, у п’ятницю 6 жовтня на британські екрани вийшов «Доктор Ноу» – перший фільм про Джеймса Бонда з Шоном Коннері у головній ролі. За перші два тижні прокату він зібрав понад 800 000 доларів. За іронією долі, дія фільму відбувалася на Карибах, де радянські інженери потай від США якраз монтували ядерні установки – перші боєголовки дійшли на Кубу 4 жовтня. Не дивно, що шпигуни й поліцейські ввижалися публіці на кожному кроці[311].

Поліція Карлсруе охороняла не стільки німецьку публіку, як Богдана Сташинського – водночас підсудного і головного свідка. Підозрювали, що КДБ намагатиметься заткнути Сташинського, підіславши колегу зі шпигунського цеху, і хтозна яку нову смертельну зброю він матиме цього разу. За кілька місяців до того, у червні 1962-го, у віденській лікарні за нез’ясованих обставин помер Бела Лопушник, колишній працівник угорської розвідки, який утік на Захід. Інформація про його смерть потрапила у пресу, і перша підозра падала на східноєвропейські спецслужби. Західнонімецька поліція затямила урок і ретельно перевіряла меню Сташинського. У в’язниці Карлсруе, куди Сташинського перевели на час суду, їжу йому готували в присутності поліцейського, а в камеру не міг заходити один охоронець – тільки по двоє[312].

У день суду поліція охороняла не тільки периметр будинку, а й внутрішні приміщення, зокрема залу 323, у якій проходили слухання. «У самій судовій залі, що має кліматичне устаткування та освітлена лише штучним світлом, була велика кількість співробітників кримінальної поліції в цивільному одязі, завдання яких, очевидно, насамперед полягало на тому, щоб захистити підсудного від можливих замахів з боку його колишніх колег з таємної служби, – писав кореспондент. – У спостерігачів процесу докладно контролюють документи, щоб до зали не зміг проникнути хтось із наміром учинити замах». Преса писала, що пропуски були пронумеровані і присутніх садовили так, щоб поліція могла зручно розосередити по приміщенню своїх людей. Охорона враховувала можливість замаху на Сташинського прямо в залі суду. Відвідувачам лишили тільки половину з дев’яноста шести місць, решту займали судді і учасники процесу. Бандерівці постаралися забронювати собі більшість гостьових місць, що завадило потрапити на суд багатьом охочим. «Студенти-юристи відчайдушно намагаються добути пропуск бодай на півдня», – писав репортер. Але це мало кому вдалося. Процес набув величезного розголосу, і зала засідань просто не могла вмістити всіх охочих[313].

Степан Ленкавський з колегами робив максимум можливого, щоб суд над Сташинським преса не перетворила в суд над українським націоналізмом, як це сталося з Шаломом Шварцбардом у 1927 році. За кілька днів після початку процесу оунівці влаштували прес-центр у престижному місцевому готелі «Кайзергоф». 7 жовтня було скликано прес-конференцію, на якій виступили Ленкавський і юридична група Степана Бандери: Ганс Нойвірт, Чарльз Керстен і Ярослав Падох. Прийшло багато німецьких та іноземних кореспондентів. Заходячи до зали, журналісти не могли проминути стіл, на якому було викладено останні публікації ОУН-б.

Найактуальнішою була брошура Ленкавського про вбивство Петлюри, Коновальця й Бандери, надрукована німецькою, англійською, французькою, іспанською та українською. «Процес над убивцею Степана Бандери, третього вже з черги визначного борця за свободу, – писав Ленкавський, – повинен звернути увагу світу також і на те, що Москву не без причин довгі десятиріччя непокоїть визвольна боротьба українського народу, і поцікавитися уважніше, чим і чому Україна – цей недооцінений Заходом фактор сили – є небезпечна для неї». Це був лейтмотив цілої пропагандистської кампанії, що її почали українські націоналісти напередодні суду. Вперше їм випала добра нагода розповісти світу про свою боротьбу з найбільшою комуністичною державою світу. В інтерв’ю з кореспондентом «Асошіейтед прес» Ленкавський так розповів про кінцеву мету націоналістів: «Розв’язка комуністичного поневолення не настане для нас після зміни режиму Росії. Ми за розчленування російської імперії на суверенні держави, а не за зміну режиму. З практики знаємо, що в Росії не міняється режим, міняються люди»[314].

До вересня 1961 року, коли канцлер Аденауер санкціонував публікацію свідчень Сташинського, західнонімецька преса писала про раптову смерть Бандери зовсім по-іншому. У жовтні 1959-го «Шпіґель» припускав, що ціанід, найімовірніше, Бандері ввів хтось із соратників-емігрантів, а в листопаді 1961-го журнал опублікував матеріал про Сташинського. У читача не лишалося сумнівів, що двох українських лідерів убив Сташинський за наказом радянської верхівки. Організовані КДБ прес-конференції Стефана Ліпольца у жовтні 1961-го і Михайла Давидяка у квітні 1962-го мало вплинули на західнонімецьку пресу.

«З того, що майбутній процес проти Сташинського нервує радянську сторону, можна зробити висновок, що вона збиралася видавати свого першокласного шпигуна за людину західньонімецької розвідки, як це вже було на прес-конференціях у Східному Берліні. Крім того, як і раніше, поширюється чутка, що Бандеру вбили люди Гелена, бо він став небажаним для Бонна. Однак не можна заперечити одного: втеча Сташинського стала найбільшою невдачею московської розвідки», – писала в кінці квітня 1962 року «Кріст унд вельт», найвпливовіша газета ФРН. Чекісти визнали поразку, напередодні суду на довгих три тижні зупинивши постачання західнонімецьких газет до СРСР; західні кореспонденти в Москві були в інформаційному вакуумі і нічого не знали про хід і результати суду[315].

Журналісти, яким пощастило дістати пропуск на перший день процесу, з нетерпінням оглядали залу, чекаючи на появу суддів і Сташинського. «Публіка, яка дістала пропуски на судовий процес, дуже різна, – писав один репортер про атмосферу в залі. – Переважають мужчини, але є також кільканадцять жінок. Бачимо навіть одного священика. Чути розмови німецькою, французькою й англійською мовами. З цікавістю ще раз ближче придивляємося до зали. Фронтальна стіна утворена з великих трикутних сірих і жовтих кам’яних плит. На цьому тлі незвичайно відбиваються темно-вишневі тоги п’ятьох суддів». Це була велика зала без вікон, із зеленуватими стінами і лампами денного світла, праворуч від входу – шість рядів для публіки. Стільці зліва було зарезервовано для учасників процесу[316].

Найближче до журналістів стояв довгий стіл, за яким сиділи родичі жертв і їхні адвокати. Біля вхідних дверей сиділи сорокадев’ятирічна вдова Лева Ребета Дарія Ребет і їхній двадцятирічний син Андрій – коли загинув батько, йому було шістнадцять. Поруч сиділа Наталя – двадцятирічна донька Степана Бандери. Пані Бандера на суд не прийшла. Восени 1960-го, через рік по смерті чоловіка, Ярослава з трьома дітьми – Наталею, п’ятнадцятирічним Андрієм і тринадцятирічною Лесею – виїхали з Мюнхена в Торонто і приєдналися до української діаспори. Після війни в Канаду з Європи перебралося кількадесят тисяч біженців-українців. Біля родин загиблих сиділи адвокати – один представляв Ребетів, три – Бандеру. Чарльз Керстен сидів зліва від Наталі Бандери, Ярослав Падох – справа[317].

Ганс Нойвірт, якому мали допомагати Керстен з Падохом, сидів біля Падоха. За останні дні вони багато встигли. 3 жовтня, наступного дня після приїзду Падоха, вони відвідали в Мюнхені центральну редакцію «Зюддойче цайтунґ», найбільшої щоденної газети ФРН. Одна лівоцентристська газета надрукувала статтю, у якій було сказано, що нацисти заарештували Бандеру 1941 року не за проголошення незалежної України, а за насильство стосовно місцевого польського населення. Нойвірт і Падох зустрілися із заступником головного редактора Імануелем Бірнбаумом, відомим німецьким журналістом і прихильником нормалізації відносин із Сходом, і той визнав помилку. У Падоха склалося враження, що Нойвірта добре знають у Баварії і перед ним відкривається багато дверей[318].

З погляду соратників Бандери, Нойвірт був ідеальним вибором для процесу Сташинського. Він добре знав Східну Європу і мав усі причини ненавидіти комунізм. Сам Нойвірт вважав себе лібералом, але багато хто з ним не погодився б. Він явно схилявся до правого флангу західнонімецької політики і з 1957 року був головою Баварської спілки біженців, чиї інтереси представляв у впливовому Християнсько-демократичному союзі Баварії, а в жовтні 1962-го балотувався у баварський парламент[319].

Нойвірт народився 1901 року в австро-угорській Моравії в німецькій родині. Його батько був учителем. Політичну кар’єру почав у міжвоєнній Чехословаччині, вступивши до Християнсько-соціалістичної партії. Здобув юридичну освіту, працював репортером, 1935 року його обрали в чехословацький парламент від Судетсько-німецької партії Конрада Генлайна. Як і лідер партії, Нойвірт спершу виступав тільки за автономію судетських німців, а не за ліквідацію чехословацької держави, але так чи так наближав її кінець. 1944 року Нойвірта заарештувала нова чехословацька влада, не зглянувшись на те, що він, за його ж словами, боронив права чехів за нацистського режиму. «Мене посадили на 25 років. 1946-го я працював на заводах “Шкоди”, потім на металургійному заводі, потім шість з половиною років на уранових шахтах», – згадував він. Нойвірт, як і тисячі інших німецьких полонених у Радянському Союзі і країнах «народної демократії», зміг переїхати до Західної Німеччини тільки після того, як 1955 року Москву відвідав канцлер Аденауер і було встановлено дипломатичні відносини з СРСР. Нойвірт оселився в Мюнхені, повернувся до юриспруденції й політики, ставши членом Християнсько-соціального союзу[320].

Послуги Ганса Нойвірта оплачували з коштів, зібраних ОУН-б, так само як роботу Керстена і Падоха. Родина Ребетів платила з фондів, зібраних прихильниками їхньої фракції. Грошей у них було помітно менше, ніж у бандерівців. Ребетів представляла тільки одна людина – мюнхенський адвокат Адольф Мір. Дарія Ребет знайшла його сама – просто прийшла до юридичної контори, неподалік місця, де в жовтні 1957 року загинув її чоловік. Інші знайомі юристи не хотіли братися за цю справу. За Міром не було сумнівного політичного багажу, але він набагато гірше за Нойвірта розбирався у реаліях української еміграції й міжнародної політики. Не мав він і помічників штибу Ярослава Падоха. Поруч з Міром сидів близький колега Лева Ребета Богдан Кордюк, але він не був юристом, не мав офіційного статусу, і слова йому так і не дали[321].

Наближалася дев’ята година. Родини жертв, журналісти, публіка – усі чекали появи підсудного. З усіх присутніх найбільше про нього знав Ленкавський. Щойно дізнавшись ім’я убивці, бандерівці почали збирати інформацію про нього і його сім’ю. Перші повідомлення, що Сташинський поляк, невдовзі було спростовано. З’ясувалося, що його родина симпатизувала націоналістичному руху й боротьбі з радянською окупацією. У світлі цієї інформації Сташинський поставав не просто чекістом-убивцею, а й зрадником свого народу[322].

Чого Ленкавський з бандерівцями не знав, так це який Сташинський на вигляд. О дев’ятій ранку вони вперше побачать людину, про яку так багато дізналися і яку так зненавиділи, – поліцейські завели Сташинського до зали й посадили ліворуч від столу суддів. Усі присутні перевели погляд на нього. «Отже, це він! – писав кореспондент бандерівської газети “Шлях перемоги”. – Цей середнього росту молодий осібняк з трохи блідим обличчям, вгору чесаним волоссям, стисненими устами, одягнений з пересадною елеганцією – темне вбрання, темно-синя краватка – немовби щойно вийшов із фризерського салону, це він – вбивник св. п. Провідника, це той виродок, який ввійде в історію як персоніфікація підлої людини, такою, як нею став Юда!»

Репортер «Франкфуртер рундшау» через кілька днів описував зовнішність Сташинського спокійніше. Він завважив, що підсудний «ростом приблизно метр сімдесят, стрункий, має чорне, зачесане назад волосся, гарне, інтелігентне обличчя, дуже гарні руки». Усі помітили, що Сташинський дуже блідий. Важко було сказати чому: чи то нервує, чи то забагато часу провів у зачиненому приміщенні. До Сташинського підійшов його адвокат доктор Гельмут Зайдель. Сташинський вислухав його, кивнув головою на знак згоди й подивився у залу. Він явно нервувався[323].