Розділ «Подяки»

Я зацікавився історією Богдана Сташинського, прочитавши уривки з його свідчень, вперше опублікованих в Україні 1993 року, через три десятиліття після суду. Це був передрук з ґрунтовного видання матеріалів процесу, які вийшли в Мюнхені по гарячих слідах, але в Україні вони тривалий час були недоступні. Свідчення Сташинського вразили мене відвертістю, адже у цього чоловіка були всі резони не говорити правду. Вони показували кухню радянських спецслужб і стосунки Сташинського із системою, яка змусила його стати зрадником.

Утім, багато питань цієї справи лишалися без відповідей. Іноді свідчення Сташинського здавалися своєкорисними і «розрахованими», іноді – малоймовірними. Невже один агент КДБ самотужки здійснив аж два вбивства? Що трапилося зі Сташинським після суду? Чому за два вбивства йому дали тільки вісім років, ще й випустили на два роки раніше? Якщо він таки пішов на угоду зі слідством, то наскільки можна вірити його свідченням?

Ідея перевірити історію Сташинського іншими джерелами виникла у мене під час поїздки до Мюнхена. За прикладом Олександра Мотиля, який виношував задум написати роман, де Сташинський мав бути одним з «героїв», я теж пройшов маршрутом убивці: склав на основі його свідчень карту-схему і пройшов з нею містом. Мій експеримент підтвердив, що Сташинський говорив правду.

Ще більше порівняльної інформації я отримав, коли дізнався про існування розсекречених архівних матеріалів ЦРУ про політичну діяльність української еміграції і вбивство Степана Бандери. Ці документи теж допомогли перевірити й доповнити зізнання Сташинського. Нові матеріали з’являлися і з радянського боку. Знов-таки, здавалося, що він говорив правду, але не всю. Заповнити прогалини було вже моєю роботою.

Досліджувати історію спецслужб дуже важко. Не тільки тому, що багато речей лишаються таємницею, а й тому, що дуже часто факти свідомо спотворені або сфабриковані, щоб увести стороннього спостерігача в оману. Так само було і з історією Сташинського. Щоб зібрати потрібні матеріали і не загубитися у шпигунських лабіринтах холодної війни, мені знадобилася допомога інших людей, і я з приємністю складаю їм подяку.

Особливо дякую моїм друзям і колегам Франку Сисину і Зенону Когуту. Франк запросив мене на дві конференції, що їх він організував у Мюнхені, а Зенон склав мені компанію дорогою від Карлсплятц, де загинув Лев Ребет, до Цепелінштрасе, де працював Бандера, і Крайтмайрштрасе, де його вбили. Професор Когут також познайомив мене з Андрієм Ребетом, сином Лева Ребета, – можливо, зараз це єдиний живий учасник процесу над Сташинським у жовтні 1962 року. Я вдячний Андрієві Ребету за інтерв’ю, яке ми провели з ним у Мюнхені, і його дружині Іванні Ребет за допомогу, надану в бібліотеці Українського вільного університету в Мюнхені. Колишній канцлер університету д-р Микола Шафовал поділився зі мною корисною інформацією про архівні матеріали Штазі у справі Сташинського і розповів про життя соратників Бандери після його загибелі.

Д-р Роман Процик з Фонду катедр українознавства люб’язно передав мої питання про повоєнний Мюнхен своїй матері, яка добре пам’ятала життя української громади міста у 1940-х – на початку 1950-х років. Він також допоміг мені організувати інтерв’ю з д-ром Анатолем Камінським, близьким другом родини Ребетів в ті часи.

Я вдячний також Андрієві Портнову, який познайомив мене з Марією Пжеборовською, своєю студенткою у Берлінському вільному університеті. Про кращу помічницю годі й мріяти: Марія не раз їздила у Дальгов, берлінське передмістя, де жила Інґе Поль і звідки Сташинські втекли на Захід у серпні 1961 року, і робила все можливе, щоб розшукати сусідів і родичів Інґе, але, на жаль, нікого не лишилося. Однак у кладовищенському архіві Марії вдалося знайти запис про поховання Петера Поль і біографічну довідку про матір хлопчика.

Мій гарвардський колега Емануель Акіямпонг допоміг роздобути ксерокопії рідкісних газет Південно-Африканської Республіки, куди Богдан Сташинський виїхав після звільнення із західнонімецької в’язниці. Я вдячний генералові Майку Гелденгейзу, колишньому керівнику південно-африканської поліції, за телефонне інтерв’ю і його дружині Анатьє Гелденгейз за організаційну допомогу. Я попросив генерала прочитати окремі матеріали й відповісти на запитання, а його біограф Генлі ван Страатен люб’язно погодився все це передати.

Я також вдячний Томасу Снігону з Лундського університету за те, що він поділився зі мною матеріалами своїх інтерв’ю з колишнім головою КДБ Владіміром Семичастним, і Сергієві Єкельчику з Університету Вікторії в Канаді за те, що він допоміг зорієнтуватися в найновішій літературі про Степана Бандеру. У Києві Андрій Когут і Марія Панова допомагали мені з багатющими матеріалами Галузевого державного архіву Служби безпеки України. Доктор Марцін Маєвський з польського Інституту національної пам’яті також допомагав з матеріалами про Сташинського. У Сполучених Штатах Ольга Алексич допомагала мені з архівом Миколи Лебедя в Українському науковому інституті Гарвардського університету, а Лев Чабан і Любов Волинець – з архівом Ярослава Падоха в Українському музеї і бібліотеці міста Стемфорд у Коннектикуті. Професор Лі Маквайт допомогла отримати доступ до матеріалів з фонду Джеймса Істленда у Міссісіпському університеті. Я вдячний також Олегові Романишину з газети «Гомін України» і Романові Сенькусю з Канадського інституту українських студій за допомогу з газетними матеріалами про вбивство Степана Бандери.

Мій друг і давній редактор Мирослав Юркевич відшліфував англійський текст цієї книжки, за що я йому дуже вдячний. Гіроакі Куромія і Джим Клінгл прочитали рукопис і гаряче підтримали ідею видати його книжкою. Моя колега Мері Сароті висловила низку важливих зауваг стосовно головного героя книжки й допомогла переосмислити його життєву історію. Доля Сташинського захопила мою літературну агентку і дорадника Джил Кнірім, і вона дала багато цінних порад, як зробити книжку цікавішою. Мені дуже пощастило, що Лара Геймерт із «Бейсік букс» погодилася додати цю книжку до солідного списку літератури про шпіонаж, яку опублікувало це респектабельне видавництво. Мені трапилася приємна нагода знову працювати з Ларою та її командою, яка вже готувала дві мої попередні книжки – «Останню імперію» і «Браму Європи». Я особливо вдячний Лі Стетчер, Колін Трейсі, Кеті Стрекфус, Дженіфер Томсон і Бетсі ДеДжесу.

Джерелом натхнення і рушієм цього проекту, як завжди, була моя дружина Олена. Наша донька Олеся допомагала мені редагувати рукопис, і я намагався якнайретельніше враховувати її поради.

До українського читача ця книжка приходить завдяки підтримці Романа Процика, ентузіазму, наполегливості й завзятості Катерини Новак та, як завжди, блискучому перекладу Миколи Климчука. «Клуб сімейного дозвілля» продовжує цією публікацією непросту, часом болючу, але дуже потрібну розмову про українську історію. Я радий долучитися до цієї розмови за допомогою моїх друзів, колег та доброзичливців, багато з яких я не зміг перерахувати вище. Усім їм моя щира подяка.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!