Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Кілька днів у Мюнхені минули для Богдана досить монотонно. Вранці він стояв під будинком Бандери, а близько одинадцятої години переходив на Цепелінштрасе, де Бандера працював. Він кілька разів бачив об’єкта, переважно у супроводі охоронця. Та якось він спостеріг, як Бандера повертається додому сам. «Опель-капітан» проїхав біля Богдана по Крайтмайрштрасе до сьомого будинку, повернув в арку до гаражів. Сташинський вийняв зброю з кишені і зібрався виконати завдання, але в останній момент передумав. Щоб відрізати собі шлях, він вистріляв пістолет у землю і викинув його у той самий струмок у Гофгартені, де втопив зброю, з якої півтора роки тому вбив Ребета.

Сташинський, мабуть, відчув полегшення, не виконавши наказ і не убивши Бандеру. Однак існували причини і для нервування: він мусив якось пояснити в Карлсхорсті, чому наказ не виконано. Не виключено, що за ним стежив інший агент, який міг бачити, як він викидає пістолет у воду. В одному Сташинський був упевнений: навіть якщо за ним стежили, то не бачили, що відбулося у дворі будинку Бандери. Богдан вирішив сказати Деймону, що помітив когось чужого у дворі біля гаражу і вирішив відкласти справу. Він доклав додаткових зусиль, щоб показати, що старався, але потрапити в будинок, початкове місце запланованого замаху, мовляв, виявилося непросто. Відкриваючи двері відмичкою, Сташинський зламав її. Потім спробував відкрити ключем від своєї берлінської квартири, і теж зламав.

Деймону новини не сподобалися, але що він міг удіяти. Чекісти не могли одразу провести операцію вдруге без відповідного наказу з Москви. У серпні Сташинський поїхав до Радянського Союзу у відпустку. Деймон теж поїхав у відпустку до Кисловодська на Північному Кавказі, а потім відвідав Київ, де обговорив з колегами в українському КДБ берлінські операції. Там йому доповіли, що Сташинський проігнорував вимогу здати фальшиві документи перед тим, як їхати у рідне село. Утім, це розцінили як дрібне порушення дисципліни з боку доти дуже акуратного агента.

Повернувшись до Берліна 23 вересня 1959 року, Деймон сказав Сташинському, що той мусить ще раз поїхати до Мюнхена й зробити ще одну спробу ліквідувати Бандеру. Богдан вилетів до Мюнхена 14 жовтня із зарядженим пістолетом, протиотрутою і новим набором ключів від будинку Бандери. Сташинський мав провести у Мюнхені сім-десять днів, як завжди, і повернутися незалежно від результату[70].

15 жовтня став його першим «робочим» днем. Сташинський на цей день багато не планував і хотів тільки почати спостереження. Але вранці прийняв протиотруту і, загорнувши пістолет у газету, поклав його у внутрішню кишеню піджака. Бандера вже поїхав з дому, і Сташинський вирушив у контору на Цепелінштрасе. Спостережним пунктом він обрав міст Людвіга біля Німецького музею і трамвайної зупинки. Перехожі могли помітити чоловіка років тридцяти, який тинявся без діла, поглядаючи на Цепелінштрасе. Спершу він помітив машину Бандери, припарковану біля будинку 67. Десь опівдні він побачив, як з будинку вийшли чоловік і жінка, сіли в машину й поїхали.

Робочий день, схоже, закінчився. Бандера був не сам, завдання не виконаєш. Але Сташинський вирішив поїхати трамваєм до будинку Бандери і якийсь час там почекати, щоб ні в кого не виникло підозри, що він недостатньо старається, на той випадок, якщо за ним стежать. Приїхавши на Крайтмайрштрасе і не побачивши ні Бандери, ні машини, він вирішив почекати до першої години. Дивлячись на годинник, чи не пора вже йти, він раптом побачив «Опель-капітан». Бандера був сам.

Коли авто заїхало в арку, Сташинський рушив у напрямку до будинку. Машина стояла перед відкритим гаражем, водій вивантажував щось із багажника. Ключ, виданий у Карлсхорсті, без проблем відкрив двері будинку. Сташинський зайшов всередину. Усе йшло за планом. Бандера наближався до входу, аж раптом Сташинський почув жіночі голоси з верхніх поверхів. Він не знав, що робити. Виходити з будинку? Але тоді він зіштовхнеться з Бандерою. А він не хотів, щоб Бандера його побачив. Тоді Сташинський зробив вигляд, що чекає ліфта і натиснув кнопку. Спрацювало. Жіночий голос лишився десь у стороні. Він не бачив її, вона не бачила його.

Сташинський мав змогу діяти за планом. Він повернувся до початкової позиції на сходах між першим і другим поверхами, непомітний із входу в будинок. Потім почув, як хтось намагається відчинити двері. Було зрозуміло, що це Бандера. Сташинський почав спускатися сходами, пістолет, загорнутий у газету, тримав у правій руці. Він мав вистрелити в Бандеру, коли вони порівняються на сходах, точно так само як це було з Ребетом. Аж тут виникла запинка. Бандера тримав пакет з овочами і не міг однією вільною рукою дати собі раду з дверима: ключ застряг у замку. Притискаючи пакет правою рукою, Бандера ногою тримав двері, а лівою рукою діставав із замка ключ. Одразу в нього не виходило.

У Сташинського виникли сумніви: може, момент непідходящий? Але він не відступив. Він спитав Бандеру, що з дверима, а коли той відповів, що все в порядку, підняв загорнуту в газету зброю і вистрелив йому в обличчя. Згодом він зізнається, що нервувався і вистрелив з обох стволів, а не з одного. Хлопок. Сташинський вийшов з будинку, зачинив за собою двері і повернув наліво в бік Ерцгісерейсштрасе. Потім пішов у центр міста. Розгорнув газету, сховав невеличкий циліндр у кишені, вийняв хустинку, приклав її до обличчя і продихався. За дві години він сидів в експресі на Франкфурт.

Сташинський хотів якомога швидше виїхати із Західної Німеччини, але поки від дістався до Франкфурта, останній рейс у Західний Берлін уже вилетів. Він купив квиток на наступний день і зареєструвався в готелі «Вісбаден», кімната 53. Цей готель працює і сьогодні, а готельна реклама каже, що звідти всього десять хвилин до центру міста і п’ятнадцять хвилин до аеропорту. Сташинського цікавило друге. Коли наступного дня він приїхав в аеропорт, у кіосках вже були газети з повідомленнями про загадкову смерть Степана Бандери, якого сусіди знали під іменем Стефана Попеля. Так Сташинський вперше отримав підтвердження, що «об’єкт» мертвий. Прибувши до Берліна, він зателефонував Деймону. Куратор вже знав про результат операції й привітав Сташинського з успіхом. Вони зустрілися в кафе «Варшава» у східній частині міста, і Сташинський розповів деталі. Він знову написав два звіти: перший про те, де і коли був, другий – про те, що передав привітання «знайомому», як і у випадку з убивством Ребета[71].

У квартирі на третьому поверсі будинку по Крайтмайрштрасе, 7 Ярослава Бандера, для сусідів фрау Попель, як завжди, чекала чоловіка на обід. Зачувши звук машини у дворі, вона визирнула з балкона, побачила «Опель-капітан» перед гаражем і відчинила двері квартири. Дружині Бандери, матері трьох їхніх дітей, було сорок два роки; вона передчувала продовження неприємної вранішньої сварки. Йшлося про іншу жінку.

Роками вона підозрювала, що чоловік їй зраджує, і робила все, аби цьому завадити. За словами охоронців Бандери, вона постійно дзвонила йому на роботу, перевіряла, коли він іде додому. Звільняла домашніх робітниць, бо підозрювала, що чоловік намагається їх звабити. Врешті-решт заборонила приймати в гостях жінок, та й гостей-чоловіків не любила, адже Бандера зголошувався відвезти їх додому і зникав на тривалий час. Але всі, хто знав Ярославу Бандеру, вважали, що вона дуже любить свого чоловіка.

Степан Бандера старався поменше бувати вдома навіть у вихідні. Приходив на роботу раніше за всіх і йшов останнім, нерідко аж після десятої вечора. Він справді був небайдужий до жінок, особливо до молодих. Друзі й колеги знали, що він зустрічається з жінкою, років на десять молодшою, і що цей зв’язок тривав навіть після того, як вона вийшла заміж. Тепер Ярослава Бандера підозрювала, що він спокушає молоду служницю сусідів, яка доглядає трьох дітей родини Вейнерів, що жила на першому поверсі їхнього будинку. Знайомі Бандери вважали, що він справді втратив голову – шукав кожної нагоди побачитися з цією жінкою, стеріг її під дверима квартири. Його дружина відчувала, що тут щось не те, і припікала ту жінку гострими поглядами щоразу, як вони стикалися в будинку. Ярослава вимагала пояснень від чоловіка, саме про це вони сварилися того ранку. Роздратований Бандера вийшов з дому раніше, ніж зазвичай. Останні слова, які він чув від дружини: «Підожди, як прийдеш на обід, то я тобі ще докінчу свою “молитву”».

Ярослава Бандера, мабуть, чекала, що вони закінчать вранішню розмову, коли він підніметься у квартиру. Але у відкриті двері вона почула шум внизу і голос Хаї Гамзе, сусідки з першого поверху: «О Господи!». Хая та її чоловік Мелах втратили здоров’я в нацистських таборах. Ярослава подумала, що з кимось із них щось трапилося. Потім вона побачила, як гер Гамзе піднімається сходами і подумала, що він хоче скористатися їхнім телефоном, та він попросив її спуститися – її чоловік лежить на першому поверсі. Вона взяла ключі від квартири і спустилася. На підлозі між ліфтом і дверима в квартиру Вейнерів лежав Степан Бандера. З рота, носа і вух текла кров, але він був живий, відкрив і закрив очі. З горла йшов хриплий звук.

Над ним схилилася Магдалена Вінкльман, служниця Вейнерів, з якою, на думку Ярослави Бандери, у чоловіка був роман; вона витирала кров з його обличчя, схоже, що він тримав її руку у своїй. Довкола зібралися й інші люди, зокрема сусіди Вейнерів гер і фрау Гамзе, вони й покликали Ярославу Бандеру спуститися вниз. Гамзе збиралися обідати, коли почули шум у коридорі. Першою з квартири визирнула фрау Гамзе, вона побачила як їхній сусід Стефан Попель лежить на підлозі. Разом з Магдаленою, яка вийшла з квартири Вейнерів, вони перевернули Бандеру на бік, щоб він не задихнувся від крові, яка йшла ротом. Фрау Гамзе дізналася про цей медичний прийом у концтаборі.

Ярослава скрикнула й осіла на підлогу. Вона тримала Степанову голову і торсала його: «Степане, що сталося? Степане, скажи, що сталося?» Гер Гамзе подзвонив у швидку допомогу, яка приїхала за кілька хвилин. Ярослава підозрювала, що в чоловіка серцевий напад. Вона зателефонувала в контору на Цепелінштрасе сказати, що стався нещасний випадок: Степан упав на сходах, і йому потрібна допомога лікарів. У неї був явний стрес. Чоловік, з яким вона говорила по телефону, за кілька днів згадував, що жінка говорила нескладно: він зрозумів тільки, що сталося щось недобре, хтось упав, якісь сходи. Він пообіцяв негайно прийти. Ярослава поїхала разом з чоловіком у лікарню на Лазаретштрасе, що неподалік їхнього будинку[72].

Співробітники Степана Бандери, що примчалися з Цепелінштрасе, швидку допомогу вже не застали. Вони поговорили з його донькою, вона сказала, що в батька, напевно, був серцевий напад. Тоді вони розпитали подружжя Гамзе. На підлозі біля вхідних дверей і біля ліфта була кров. Біля дверей стояв пакет з помідорами, здавалося, що, перш ніж впасти, Бандера поставив його на підлогу. Коли засмучені колеги Бандери пішли, фрау Гамзе і Магдалена Вінкльман взяли віник, швабру, відро води і прибрали в під’їзді. За кілька хвилин не лишилося й сліду, що тут щось сталося. Гер Гамзе прибрав пакет з помідорами[73].

Дорога від дому до лікарні була нетривалою, але Стефан Попель, як Бандеру записали в лікарні, не вижив. Черговий лікар оглянув тіло й констатував смерть від серцевого нападу. Впавши зі сходів, гер Попель розбив голову, з носа, рота і вух текла кров. Жодних ознак насильства на тілі не виявили – схоже було на нещасний випадок. Шкода, звісно, але таке трапляється, лікарі й медсестри не раз бачили подібні випадки.

Колеги пана Попеля, які одразу приїхали в лікарню, трималися іншої думки. Судячи з того, як вони говорили про його смерть, Попель був їхнім начальником. Важко сказати, який бізнес вів цей чоловік, але його підлеглі були приблизно того ж віку – років п’ятдесят. Усі добре одягнуті, говорили німецькою із сильним слов’янським акцентом. Між собою вони теж говорили якоюсь слов’янською мовою. Хтось спитав, чи є шанси повернути пана Попеля до життя якими-небудь уколами чи кисневими масками. Почувши «ні», чоловік спитав, чи може це бути вбивством. Лікарю так не здалося: сходи – річ небезпечна, можна перечепитися і забитися на смерть на рівному місці. Колегам пана Попеля довелося змиритися з вердиктом медиків – смерть від серцевого нападу[74].

Вони повернулися в контору й почали власне розслідування подій того дня. Ранок 15 жовтня в будинку на Цепелінштрасе, 67, де квартирували різні відділення ОУН-б, нічим не відрізнявся від інших днів. Степан Бандера прийшов близько восьмої в супроводі свого охоронця Василя Сколоздри, відомого в еміграції під псевдо «Ніновський». Бандера пройшов у кабінет, а Ніновський вийшов у друкарню газети «Шлях перемоги», яка розташовувалася на першому поверсі будинку.