Розділ «Частина четверта. Втеча з раю»

У травні 1960 року в радянських газетах з’явилися повідомлення про суд у Східній Німеччині над бундесміністром Теодором Оберлендером, якого радянські і східноєвропейські джерела пов’язували з убивством Бандери. 28 квітня 1960 року Оберлендера заочно засудили до пожиттєвого ув’язнення за співучасть у знищенні львівських євреїв у червні 1941-го. Наступного місяця Оберлендер подав у відставку. Попри інспірований радянським блоком інформаційний вкид, убивство Степана Бандери у звинуваченні не фігурувало. КДБ лишило західним конкурентам гадати, хто ж стояв за цим убивством. Відділ дезінформації комітету, здавалося, втратив інтерес до цієї теми[203].

Поки керівництво та розвідувальні служби Радянського Союзу і Сполучених Штатів вели пропагандистську війну, щасливі молодята Богдан Сташинський та Інґе Поль, тобто подружжя Леманів, почали підготовку до нелегальної агентурної роботи. Сусіди знали їх під прізвищем Алєксєєви. КДБ виділило їм однокімнатну квартиру в московських новобудовах, а коли Інґе почала протестувати, переселили у квартиру з меблями в Останкіно, де жили не тільки робітники, а також інтелігенція і службовці. У середині 60-х в Останкіно поставлять пам’ятник покорителям космосу і багатьом вулицям дадуть «космічні» назви: Зоряний бульвар, вулиця Корольова (конструктор супутника і перших радянських ракет), вулиця Фрідріха Зандера (піонер ракетобудування). У кінці 60-х в Останкіно збудували телевізійний центр і телевежу, певний час це була найвища споруда у світі[204].

З центру міста в Останкіно Інґе з Богданом поверталися на метро до станції «ВДНГ». Виставка досягнень народного господарства була задумана як вітрина радянського науково-технічного й економічного прогресу. Знаменитий фонтан «Дружба народів», прикрашений фігурами жінок у національних костюмах, символізував єдність радянських республік. Наскільки демонстровані там інновації відповідали реаліям радянського повсякдення, відвідувачі виставки могли судити самі. Така ж різниця існувала між пропагандою і реальним життям. Інґе з Богданом досить довго прожили в радянській столиці і мали нагоду зважити всі «за» й «проти» радянського експерименту.

Богданове начальство добре знало різницю у рівні життя між Радянським Союзом і Європою, зокрема Східною Німеччиною, і намагалося пом’якшити контраст. Керівництво комітету не могло змінити повсякдення і тому робило ставку на ідеологію. КДБ розробив цілу програму індоктринації і реінтеграції Богдана в радянське суспільство. Його дружина мала стати «радянською людиною». Богдан двічі, а то й тричі на тиждень вивчав німецьку мову з репетитором, крім того мав прочитати багато літератури. Саме в Москві він почав активно читати газети. Його цікавила радянська і світова політика. Сташинський купував не тільки радянську, а й іноземну пресу, щоправда, закордонний асортимент обмежувався виданнями західних компартій.

Пізніше Богдан згадував, що місяці, проведені у Москві, стали для нього часом протверезіння, але не того, на яке розраховував КДБ. З книжок, виданих для перекладу, одна Богдана вразила особливо. «Це була книга призначена для німецьких переселенців, – її назви я тепер не пригадую, – що містила зведення інформацій про умови життя в Південній і Північній Америці, Африці, а також в Європі, – згадував Сташинський. – Я зробив переклад і при цьому вперше досить докладно ознайомився з умовами життя в інших країнах; з другого боку я знав умови життя в Москві, робив порівняння і завжди підраховував, скільки заробляють робітники там і тут. У першу чергу я звертав увагу не на гроші, а на політичну і господарську структуру. Я бачив перед собою соціялістичну і капіталістичну системи, але про злидні і страждання людей, які я в Москві з досвіду знаю, я нічого почути не міг»[205].

Москва мала особливий статус – радянську столицю постачали товарами набагато краще за інші міста СРСР. Але й там постійним фоном життя були довжелезні черги за основними товарами, тому Виставка досягнень народного господарства здавалася суцільним блюзнірством. 1960-й склався більш-менш успішно у промисловості, але другий рік поспіль був неврожай. Якщо 1958-го колгоспи дали державі близько 42 мільйонів тонн пшениці, то 1959-го – майже 34 мільйони, а 1960-го – менше 31 мільйона. Дефіцит продовольства 1960 року відчувався по всій країні. Кореспондент «Лос-Анджелес таймс» Роберт Гібсон працював у Москві наприкінці 50-х і згадував, що коли в січні 1960-го виїхав за межі столиці, то побачив, що «основні харчі взимку – це капуста, приморожена картопля, часник і хліб. Апельсин або шматок м’яса були цілою подією. Задоволень у житті було мало».

Багато радянських знайомих Гібсона мали упривілейований статус, адже їм було дозволено спілкуватися з іноземцями, але й вони мусили годинами стояти у довжелезних чергах. «Їм дуже хотілося матеріального комфорту, – писав згодом Гібсон. – Як і більшість росіян, вони зазнали великих страждань під час війни і сталінського терору, а в мирний час пріоритет постійно віддавали металургії, машинобудуванню і найбільше озброєнню. Цинізм став їхнім світоглядом. А часом і горілка». Цинізм виростав із прірви між обіцянками партійної пропаганди і життям простих людей. «Коли я працював тут кореспондентом, – згадував Гібсон, – Хрущов часто хвалився, що Радянський Союз дожене Сполучені Штати за рівнем промислового виробництва до 1970 року, а до 1980-го пережене і залишить далеко позаду. Лідерство СРСР у космосі, супутник і проби місячного ґрунту додавали цим заявам правдоподібності»[206].

1961 року Радянський Союз почав купувати зерно за кордоном, особливо в Канаді, щоб покрити внутрішній дефіцит. Наступного року перебої з харчами і підвищення цін на м’ясо й молоко спричинили масові протести по всій країні. У місті Новочеркаську Ростовської області страйк робітників перетворився на бунт. Хрущов відправив на місце делегацію, у складі якої був Олександр Шелепін, секретар ЦК партії і донедавна голова КДБ, але чиновникам не вдалося зняти напруження. Московській делегації довелося тікати від розлючених робітників, після чого солдатам наказали відкрити вогонь – загинуло понад два десятки протестувальників. Хрущов не збирався робити поблажки. Сотні людей було засуджено, сімом винесли смертний вирок і розстріляли. Про новочеркаські події заговорили тільки наприкінці існування СРСР[207].

Інґе Поль на собі відчула усі радості радянського побуту та пропагандистську брехню і скаржилася чоловіку на нестачу продуктів у магазинах, зокрема картоплі. Антирадянськими настроями ситий не будеш, а якісні продукти завжди в дефіциті. «Ти не дурна людина, – казала Інґе чоловікові. – Як ти можеш всерйоз ставитися до всього цього?» Він розумів, що правда на боці дружині. «Ти ще прийдеш до себе. Усе це зовсім інакше, ніж ти собі вбив у голову», – казала Інґе. Під впливом Інґе Богдан почав порівнювати СРСР не тільки із Заходом, а й із нацистською Німеччиною. Чекісти дали Сташинському біографію Вільгельма Канаріса, начальника військової розвідки при Гітлері. Прочитавши книжку, він дійшов думки, що між спецслужбами нацистів і комуністів не було різниці. Потім він згадуватиме: «У розмовах з моєю дружиною ми дійшли переконання, що в загальному немає ріжниці між ґестапо і тим, що діється тут. Ґестапо можна порівняти з Комітетом державної безпеки»[208].

КДБ навряд чи сподобалися б такі порівняння, тому Богдан робив усе, щоб розмови з Інґе лишилися між ними. Переїхавши у службову квартиру, Богдан одразу перевірив її на «жучки». Обдивився кожен кут і всю електропроводку, але нічого не знайшов. Якраз тоді шпигунська війна нагадала всьому світові про довгі вуха КДБ. Наприкінці травня 1960 року, намагаючись нівелювати радянську пропаганду після скандалу з «У-2», американський представник в ООН Генрі Кебот Лодж-молодший продемонстрував членам Ради безпеки «жучка», знайденого у дерев’яному макеті Великої державної печатки США, яку презентували американському послу в СРСР Аверелу Гаріману від імені радянських дітей ще 1946 року. Печатка роками висіла прямо в кабінеті посла у Спасо-хаусі, перш ніж прослушку виявила служба безпеки посольства. Лодж заявляв, що понад сотню подібних пристроїв виявили в американських посольствах у Радянському Союзі і в Східній Європі[209].

Сташинський прекрасно знав, що КДБ спроможний прослуховувати кого завгодно, але не був у цій справі спеціалістом і міг знайти щось тільки випадково. Такий випадок і стався десь через два місяці після переїзду у квартиру. Виявилося, що у квартирі вони живуть не одні – до їхньої компанії долучилися постільні клопи-блощиці. Наприкінці липня Інґе всерйоз взялася за непроханих гостей. Почистивши все і вся, вона попросила Богдана зняти зі стіни картину. За нею і виявилося основне гніздо блощиць. Богдан взявся їх душити, аж одна блощиця втекла у щілину між шпалерами. Він відшарував від стіни фрагмент шпалери – і серце його забилося частіше: два проводки за шпалерами вели через дірку в стіні у сусідню квартиру. Богдан зрозумів, що це не просто електропроводка, було зрозуміло, що їх прослуховують. Блощиці на цьому фоні здавалися дрібницею.

«Це відкриття мене, звичайно, цілком приголомшило, але я не міг нічого змінити, – згадував Богдан. – Моя дружина лише співчутливо дивилася на мене. Я мовчав і взагалі нічого не казав». Їм вистачило обережності не засвітити знахідку розмовою про неї. На політичні теми вони воліли говорити поза квартирою. Але ж не виходити на вулицю щоразу, коли хочеш поговорити, тож подружжя згадувало вдома дефіцит продуктів і похмуре життя в Радянському Союзі. «Найкраще було б поїхати назад до Берліна… але це була думка без слів», – згадував Богдан ті часи.

Він гнав від себе похмурі думки: «Я відкрив кабель і сказав собі: може, тут нема мікрофона, може, це лише страх? Я не хочу, щоб було так». Коли до них завітав Богданів куратор Сергій Саркісов, Інґе спитала його, що за проводи у їхній квартирі. Богдан був зв’язаний свого роду військовою дисципліною, і вони вирішили, що незручне запитання чекістам поставить Інґе. Саркісов зіграв у здивування і сказав, що не знає, але напевно це телефонний провід. Він пообіцяв розібратися й повідомити Сташинському, але нічого не зробив. Під час наступної зустрічі Інґе знову спитала про це, але Саркісов відповів, що людина, яка може знати деталі, зараз у відпустці і треба почекати.

Чекати подружжя не хотіло. Вони були дуже роздратовані тим, що КБД підслуховує приватні розмови, і намагалися з’ясувати все якомога швидше. Богдан показав проводи електрикам, які лагодили щось у будинку, але ті нічим не допомогли. Тоді він вирішив розібратися сам і спробував знайти мікрофон: приєднав цей провід до магнітофона і почав ходити по кімнаті, рахуючи вголос. Голос на записі лишився, але мікрофона він так і не знайшов. Техніки КДБ знали свою справу. Судячи з того, що чекісти не стали прибирати кабель навіть після того, як Богдан його знайшов, вони хотіли й далі слухати, що відбувається у квартирі. Невдовзі Богдан остаточно переконався, що їх прослуховують: якось куратор зауважив, що він потрапив під уплив дружини, а не навпаки.

«Тепер я цілком добре зрозумів, з ким я співпрацюю», – розповідатиме Сташинський. Настав день, про який міряла Інґе – він протверезів від радянських ілюзій. Але сталося це надто пізно, до того ж у Москві[210].

Кур’єр КДБ був у доброму гуморі і, протягуючи листа Інґе, сказав: «Танцюйте». Він привіз звістки від німецьких родичів дівчини, переконаних, що вона з чоловіком живе в Польщі, – на конверті значилася їхня варшавська «адреса». Інґе російських звичаїв не знала, та й настрою жартувати не було. Конверти було розпечатано, але кур’єр жартома сказав, що не мав часу читати, і спитав, що пишуть.

«Я не міг стриматися і різко спитав його, що це має означати. Це ж наші листи, – згадуватиме Сташинський. – Він сказав, що листів не відкривав, вони вже в такому вигляді прийшли з Польщі. Я сказав, що коли справа піде так далі, то буду змушений вжити якихось заходів. Війна скінчилася сімнадцять років тому, і я не можу допустити, щоб мої листи хтось відкривав. Коли справа піде так далі, я цілком припиню листування або поскаржусь». Така бурхлива реакція спантеличила кур’єра. Інґе й Богдан було дуже розгнівані: спочатку прослуховування, тепер перлюстрація. Вони не збиралися цього терпіти й поскаржилися Богдановому начальству.

Повернувшись з відпустки і дізнавшись про цей випадок, Сергій Саркісов намагався заспокоїти Сташинських. Але його пояснення і запевняння звучали плутано. З одного боку, він казав, що КДБ повністю довіряє Сташинському; з іншого, визнав, що листи відкрили у Польщі за наказом комітетчиків. Куратор сказав, що вся іноземна кореспонденція підлягає цензурі, і він сам, мовляв, не виняток, якби листувався з кимось в Європі. Тут він мав слушність. КДБ нікому не довіряв і, як всяка інша розвідка, намагався повністю контролювати своїх агентів. Після цього Сташинські отримували листи у заклеєних конвертах. Але перлюстратори працювало недбало або просто погано знали німецьку. Подружжя не могло не помітити, що іноді листи приходять у неправильних конвертах. Саркісов валив усе на німецьку й польську владу, на них КДБ, мовляв, управи не має[211].

Блощиці у квартирі, прослушка під шпалерами, розпечатані конверти – Богдан з Інґе були раді взяти паузу й відпочити від Москви на селі, подалі від КДБ і чужих вух. Наприкінці серпня вони вирішили поїхати в Богданове рідне село Борщовичі піді Львовом. Богдан хотів познайомити молоду дружину зі своєю родиною: батьком, матір’ю і двома сестрами. Але сказати легше, ніж зробити. Начальство не хотіло, щоб Інґе зустрічалася з Богдановою сім’єю або дізналася його справжнє ім’я. Богдан проігнорував застереження комітету і наполіг на поїздці. Вони провели в Борщовичах майже місяць і повернулися в Москву наприкінці вересня. Богдан сказав родичам і сусідам, що зустрівся з Інґе у Москві, де вона нібито вчилася. Вони закохалися й одружилися. Інґе справила сильне враження на місцевих жінок – елегантно одягнена іноземка, що завоювала серце їхнього симпатичного сусіда, викликала заздрість. «Я пам’ятаю, як Богдан приїжджав додому зі своєю жінкою, – згадувала потім сусідка його батьків. – Німкеня була високою, стрункою, з короткою зачіскою. Як нині бачу: на ній суконка в горошки, широкий пояс із бляшкою. Вона цікавилася всім, але нічого не розуміла, Богдан усе перекладав»[212].