Розділ «Частина друга. Ідеальне вбивство»

Якщо Бандеру справді вбили через Матвієйка, то чи можна вважати, що присутність Євгенії Матвієйко на ринку в Мюнхені, де його, можливо, отруїли, була випадковою? Чимало людей вважало, що ні. Засновок підозр полягав у тому, що Євгенія могла в якийсь спосіб долучитися до вбивства Бандери, аби врятувати чоловіка. Західнонімецька контррозвідка зазначала, що Мирону Матвієйку вдавалося дивовижно довго – понад вісім років – переховуватися в Україні. «Куди імовір-ніше, – писав Вільям Гуд з Мюнхена начальнику радянського відділу ЦРУ 12 листопада, – що Матвієйко здався КДБ одразу після прибуття в Україну і відтоді був подвійним агентом». Таку думку озвучило джерело ЦРУ в баварському відділенні Служби захисту конституції. «Якщо це правда, – писав Гуд, – то КДБ могло легко шантажувати Євгенію безпекою Мирона».

Друзі й колеги знали Євгенію під багатьма іменами та псевдонімами – Мак, Щиголь, Кошулинська. Євгенія народилася в австро-угорському Львові 1916 року. Коли чоловіка вибрали для небезпечного завдання в Україні, Євгенія лишилася у Мюнхені, де вони оселилися після війни. Вона пішла працювати до Степана Бандери, начальника свого чоловіка, і виконувала обов’язки секретарки на Цепелінштрасе, 67. Перед обідом 15 жовтня 1959 року вона вийшла з контори разом з Бандерою. Після цього його ніхто вже не побачив живим.

Оперативники ЦРУ підхопили чутки, що Матвієйко пішов на ризиковане, майже самовбивче завдання в Україні не з власної волі. Іван Кашуба, голова служби безпеки ОУН-б і агент баварського відділення Служби захисту конституції, повідомив начальству, що Матвієйка нібито піймали на розкраданні коштів організації й поставили перед вибором: самогубство або засилання до України. Він вибрав Україну. Якщо це відповідало дійсності, то офіцерам ЦРУ було легко уявити, що Матвієйко і його дружина думали про це завдання і тих, хто відправив чоловіка на майже певну смерть.

Ходила ще одна чутка про причину відправлення Матвієйка в Україну. Вона циркулювала у вузькому колі людей, наближених до Бандери на початку 1950-х років, коли він ухвалив рішення про засилання Матвієйка. Добре поінформовані люди вважали, що Бандера відправив Матвієйка в Україну, аби позбутися конкурента: він нібито таємно зустрічався з пані Матвієйко. Після смерті Бандери чутки про його любовний зв’язок з Євгенією набули нового забарвлення і вийшли назовні тепер уже в контексті смерті Бандери. Інформатор ЦРУ в Нью-Йорку чув від Оберона Герберта, заможного британського аристократа, який допомагав після війни біженцям зі Східної Європи, друга Ісаї Берліна і Малкольма Магериджа та родича Івліна Во, що «дружина Матвієйко нібито мала інтимний зв’язок з Бандерою і дала йому отруту»[113].

Мюнхенська поліція спочатку нічого не знала про цей гіпотетичний роман. Натомість Мюнхенська база ЦРУ з’ясувала ще один нюанс, який ускладнював і без того заплутану картину. «У Євгенії є бойфренд в Інсбруку, – повідомляв Гуд в Вашінгтон, – який претендує на головні ролі в ЗЧ/ОУН і якого також підозрюють у роботі на російську розвідку». Контакт у західнонімецькій розвідці не називав імені, але оперативники ЦРУ вважали, що це Осип Тюшка, лідер бандерівців в Австрії і найкращий друг Бандери[114].

Хай там які чутки ходили про Євгенію Матвієйко, не було сумніву, що вона любила свого чоловіка і не втрачала надію побачити його живим і здоровим. І сподівалася, що чекати цього дня доведеться не надто довго. Не зрозуміло, чому Євгенія відмовлялася йти на ринок з Бандерою і казала, що не в настрої. Але, за її ж словами, щойно вони поїхали на Гросмарктгале, вона скористалася нагодою спитати про те, що цікавило її найбільше: коли повернеться чоловік? Бандера був налаштований оптимістично і сказав, що все в порядку – він підтримує зв’язок з Мироном. Матвієйко незабаром буде. За словами Бандери, він повернеться у Мюнхен найпізніше наступного року.

Про ті кілька годин, проведених із Бандерою, пані Матвієйко розповідатиме не один раз. Її серед перших допитав старший інспектор кріпо Адріан Фухс. Частину її слів підтверджували свідки, частину, зокрема про час, коли вони були самі на ринку, – ні. Щойно Фухс з колегами відмовилися від версії самогубства і зосередилися на розслідуванні вбивства, сорокатрирічна Євгенія Матвієйко перетворилася зі свідка на головну підозрювану. Мюнхенська поліція й баварська контррозвідка не виключали, що саме вона скоїла те, що всі вважали тепер убивством.

На думку слідчих, пані Матвієйко могла в різний спосіб допомогти вбивцям. У розсекреченому звіті ЦРУ йдеться, що вона «могла організувати приїзд [Бандери] додому в певний час». Якщо виноград, який Бандера куштував на ринку, справді було отруєно, то без Матвієйко не обійшлося. Існували сильні аргументи і на її захист. По-перше, вона при свідках не хотіла йти на ринок і погодилася тільки після наполягань Бандери. Крім того, було важко уявити, як Євгенія або її спільники могли заставити Бандеру з’їсти отруєні ягоди. Згідно зі звітом ЦРУ, «не вдалося встановити, як отруту ввели у ягоди на очах у Бандери. Малоймовірно, що ягоди приготували заздалегідь, адже поїздка вийшла спонтанною і ніхто наперед не знав, що пара поїде на ринок»[115].

Ані кріпо, ані контррозвідка не вірили, що пані Матвієйко сама отруїла Степана Бандеру. «Євгенія Матвієйко-Мак спроможна на все, – доповідав у ЦРУ автор звіту про розслідування смерті Бандери. – Але я не вірю, що вона особисто дала ціанід Бандері. Німецька поліція тієї ж думки».

На 12 листопада 1959 року головна гіпотеза, судячи з шифровки, надісланої того дня в штаб-квартиру ЦРУ, полягала в тому, що «отруту ввели силою, коли Бандера увійшов у будинок». За цією теорією, Євгенія Матвієйко могла «підказати убивцям, коли Бандера повертатиметься додому». Убивці могли «ховатися у ліфті, який стояв на котромусь верхньому поверсі». Слідчі вважали, що Бандера намагався опиратися. «Коли його знайшли, – йшлося у шифровці, – Бандера лежав униз обличчям у коридорі будинку, лівою рукою тримався за праве плече. Допит співробітників Бандери показав, що він був шульгою і носив пістолет у кобурі справа». Слідчі вважали, що в останні миті життя, Бандера тягнувся до пістолета. На прикрість слідчим плями крові на підлозі дослідити не встигли – їх стерла «прибиральниця»[116].

Деймон першим привітав Сташинського з успішним завданням, коли той 16 жовтня повернувся до Берліна. Куратор був у піднесеному настрої і назвав Богдана героєм. А в листопаді 1959-го з одним зі своїх найуспішніших агентів тет-а-тет зустрівся генерал-майор КДБ Алєксандр Коротков. Генералу було сорок дев’ять років, він був досвідченим розвідником, керував операціями КДБ у Німеччині і давно чекав на цю зустріч. КДБ досягло великого успіху, і Коротков теж був у чудовому настрої. Коли він чекав на зустріч з агентом, працівники штаб-квартири КДБ, що розташовувалася в колишній лікарні Св. Антонія у Карлсхорсті, накривали обід із шампанським у сусідній кімнаті[117].

Коротков посідав дуже важливе місце в операціях КДБ за кордоном. Розділений надвоє Берлін був лінією фронту в неоголошеній холодній війні між Сходом і Заходом, яка щохвилини могла стати гарячою. Світ розділився на два табори, але саме в Берліні цей поділ був дуже болісний і видно його було неозброєним оком. До будівництва стіни лишалося ще три роки, але різні райони міста підлягали взаємоворожим державам, і це несло ризик прямих політичних і військових сутичок.

У жовтні 1959 року світ знову побачив, що таке співіснування двох супердержав і двох соціально-політичних систем в одному місті, коли комуністи у східній зоні вирішили відсвяткувати десяту річницю Німецької Демократичної Республіки. Справа не обійшлася святковими промовами і взаємними нагородами (Коротков отримав від Східної Німеччини золотий орден «За заслуги»). На станціях міської електрички у Західному Берліні розвісили понад сотню прапорів Східної Німеччини, кольори яких офіційно затвердили лише за кілька днів до того. Громадяни Західного Берліна були шоковані, поліція хотіла познімати прапори, але, згідно з угодою, підписаною західними союзниками із СРСР ще влітку 1945 року, не мала на це права. Ця угода давала Радянському Союзу контроль над всією берлінською залізницею. Лише після численних скарг американців радянська влада попросила східних німців вгамувати святковий ентузіазм і прибрати прапори. Зіткнення між двома німецькими адміністраціями розділеного міста вдалося уникнути[118].

СРСР зайняв більш-менш примиренську позицію – ще кілька місяців тому він вимагав усунути військову адміністрацію союзників із Західного Берліна. У вересні 1959-го радянський лідер Микита Хрущов здійснив перший і, як виявилося, останній візит до Сполучених Штатів. Тепер Хрущов намагався якось дезавуювати ультиматум від листопада 1958-го, коли СРСР загрожував вийти з чотиристоронньої угоди про статус Берліна й передати всю владу в місті уряду Східної Німеччини, якщо західні союзники не залишать Берлін. У такому разі Заходу довелося б вести переговори зі східнонімецьким урядом, легітимність якого він не визнавав. Хрущов хотів видавити західних союзників з Берліна, щоб припинити потік біженців зі Східної Німеччини у Західну, який підривав економіку – молодь і кваліфіковані робітники масово тікали на Захід. Східнонімецькі керівники вимагали від Хрущова рішучих дій. Діркою в залізній завісі був Берлін – там не існувало надійного кордону між східною й західною окупаційними зонами. Шантаж не вдався, і Хрущов сподівався розв’язати берлінську проблему напряму з президентом Дуайтом Ейзенхауером – у вересні вони зустрілися в Кемп-Дейвіді і задекларували спільне бажання знайти прийнятний вихід з ситуації. Місто і світ чекали на нову зустріч лідерів двох супердержав[119].

Берлінське вікно працювало у двох напрямках. Було легко дістатися і зі Східного Берліна в Західний, і навпаки. Звісно, ніхто східнонімецькі установи не штурмував – охочих вибратися з капіталістичного пекла на Заході у робітничий рай на Сході не було. Але чимало агентів західних розвідок використовували це вікно для шпіонажу на радянських і східнонімецьких промислових та військових об’єктах. Радянська пропаганда показувала Західній Берлін як гніздо західних шпигунів у соціалістичному таборі. І тут не було значного перебільшення – важко було знайти зручніший спостережний пункт. А найважливішим об’єктом спостереження була штаб-квартира генерала Короткова в Карлсхорсті у східному передмісті Берліна. Історія Карлсхорста як центра радянської розвідувальної мережі в Німеччині починається у квітні 1945 року, коли старі приміщення вермахту стали штабом підкорювача Берліна маршала Жукова. Саме там, у колишній їдальні Військово-інженерної академії 9 травня 1945 року Жуков приймав у фельдмаршала Вільгельма Кейтеля акт капітуляції Німеччини. Відтоді оточений високим парканом Карлсхорст став центром радянської військової адміністрації у Німеччині і штаб-квартирою розвідувальних служб – КДБ (тоді ще під назвою НКВД) і ГРУ (Головного розвідувального управління, військової розвідки)[120].

Захід, особливо Центральне розвідувальне управління, хотіло знати, що коїться за високим парканом Карлсхорста, що там ховає від світу Радянський Союз. Алєксандр Коротков очолював апарат КДБ у Карлсхорсті з березня 1957 року і не тільки від своїх агентів, а й з власного досвіду прекрасно знав про підступи західних розвідок. Спеціалісти технічної контррозвідки якось виявили мікрофон у його власному кабінеті. Коротков велів мікрофон поки що не чіпати, щоб американці почули, що він про них думає, – тут придалася вся експресія й лексичний діапазон російської мови. Однак існував великий ризик, що мікрофон транслює американцям не тільки те, що Коротков сам хоче їм сказати, – мікрофон таки прибрали.

У кабінеті Короткова говорили не лише про «легітимну» діяльність розвідки. Персонал Карлсхорста не тільки постачав у Москву розвідувальну інформацію, а й «прибирав» небажаних для Кремля осіб. Убивства, або на кримінальному жаргоні «мокра робота», стали каталізатором його кар’єри. Коротков народився в Москві, до таємної служби в кінці 20-х років його залучив особистий секретар засновника ЧК Фелікса Дзержинського. Першим закордонним відрядженням стала Франція – Коротков записався на курс антропології в Сорбонні й намагався вербувати студентів на службу Сталіну.

Наприкінці 30-х Коротков повернувся у Францію на чолі групи убивць, які вистежили й ліквідували двох політичних опонентів радянського режиму: соратника найлютішого ворога Сталіна Лева Троцького і Георгія Агабекова, колишнього резидента радянської розвідки в Стамбулі, чия зрада викрила сотні радянських агентів на Близькому Сході. Якщо вірити спогадам Павла Судоплатова, Коротков спланував ці два вбивства і брав безпосередню участь в операціях. Тіла жертв (одне обезголовлене) поклали в чемодани і втопили у річці. Один чемодан знайшла у Сені паризька поліція, і Короткову з підручними довелося тікати з Франції[121].

Невдовзі він почав спеціалізуватися на Німеччині, куди вперше потрапив у середині 30-х, тікаючи від арешту у Франції. Новина про напад німців на Радянський Союз у червні 1941-го застала його в Берліні, де Коротков працював під прикриттям посади третього секретаря радянського посольства. Справжня робота Короткова полягала в керівництві нелегальною радянською мережею в Німеччині. Дізнавшись про початок війни, він вийшов з посольства нібито попрощатись з подружкою, кинувся у місто, відірвався від хвоста гестапо і передав інструкції та матеріали своїм агентам. Його агенти передавали достовірну інформацію про запланований напад, але Сталін її проігнорував.

Під час війни Коротков опікувався агентурною мережею на окупованих німцями територіях в СРСР і Східній Європі. У кінці 1943 року Коротков був у Тегерані, де зустрічалася «велика трійка», і активно там протидіяв німецькій розвідці. Коли Червона армія увійшла в Німеччину, Короткова відрядили у штаб 1-го Білоруського фронту, який під командуванням маршала Жукова вів наступ на Берлін[122].