Розділ 5 Відхід на Житомир. — Зустріч з чеськими легіонами. — Бій за станцію Коростень. — Мирні переговори в Брест-Литовському. — Німецька армія рушає в Україну. — Зайняття Києва

3. Тільки що сформовані українські військові частини, про які ми згадували, вже мали ясне завдання ставати до бою проти Півночі, звідки нависала небезпека червоної агресії. А ситуація в самій Україні, як ми вказали, була не тільки невиразною, а просто загрозливою.

4. В середині грудня 1917 року більшовики вже вислали до Брест-Литовського делегацію для мирних переговорів з німцями. Серед тої делегації були Троцький, Каменєв, Бутенко, Карахан та ін. Уже тоді було відомо, що більшовицька делегація має говорити від імені всього населення колишньої Російської імперії, в тому числі і від України. Тим-то і пояснюється той поспіх більшовиків опанувати мілітарне Україну, щоб посісти її фактично і тим виправдати свої претензії.

5. Уже в кінці 1917 року ніщо фактично не заважало австро-німецьким військам повести наступ по всьому фронту — від Балтики до Дністра й окупувати всі неросійські території (Балтика, Білорусь, Україна). Австро-німецькі армії були добре організовані й нічим би не різнилися від, наприклад, окупованої ними тоді Польщі, де було наставлене німцями так зване Генеральне Губернаторство і де ніякого польського національного життя не могло бути. Так і в Україні була б звичайна окупація, де панівна окупаційна влада, безперечно, знищила б усі, хоч і молоді та свіжі, але вже виразні, здобутки української державності.

6. У разі військової окупації України як завойованої країни німці вийшли б спокійно до Чорного моря, і, маючи і організоване і забезпечене запілля на Балканах з союзними їм тоді Болгарією та Туреччиною, могли б легко пройти до Кавказу та пробитися до Перської затоки, що було постійною німецькою мрією. Такий німецький маневр був би дуже дошкульним для Антанти, бо це загрожувало життєвим інтересам на Близькому Сході та в басейні Східного Середземномор'я. Тоді проблема української державності була б відсунута у невідоме майбутнє.

7. З припиненням бойових операцій проти Німеччини й Австро-Угорщини відкривалися можливості спертися на Галичину й Буковину, як на території з великим і сильним національним розвитком та з великими організаційними базами в запіллі для боротьби проти червоної Москви. До того ж на тих землях були зосереджені величезні запаси військового спорядження й амуніції, накопичених ще російським командуванням в останні роки війни.

Власне, така військова ситуація в кінці грудня 1917 року та загрозливі перспективи для майбутнього української державності як усередині країни, так і за її межами, примусили тодішній Український Уряд вислати наприкінці грудня 1917 року свою делегацію до Брест-Литовського на чолі з Голубовичем. Як потім з'ясувалося, поява української делегації сильно знервувала більшовицьку делегацію, і не минуло й тижня, як у Бресті з'явилася делегація так званого українського більшовицького уряду з Харкова. Ця делегація складалася з Медведєва та Шахрая, яка разом з російською делегацією мала виступити від імені України. Здогад про те, що більшовики претендують говорити від усієї території колишньої Російської імперії, підтвердився приїздом делегації з Харкова. Але проголошення в Києві IV Універсалу про незалежність Української Держави збило всі позиції більшовиків, бо Україна вже виходила на міжнародну арену як окремий міжнародний чинник. Переговори з німцями розпочалися, і загроза звичайної мілітарної окупації німцями України як завойованої країни була усунена. Натомість перспектива дати лад усередині країни та жити незалежним організмом стала реальною.

На той час, коли українські військові частини після відходу з Києва на початку лютого 1918 року перегрупувалися, ситуація ускладнилася тим, що зв'язок між Українським Урядом (в Житомирі) і делегацією (в Бресті) був дуже утруднений і наше військове командування не мало точних і достовірних відомостей як про хід і результати переговорів, так і про правдиві наміри німців.

Отже, закінчивши потрібне перегрупування і переорганізацію українських військових частин у середині лютого 1918 року, командування Української Армії вирішило взяти ініціативу в свої руки, виходячи з реальної ситуації на місці, і зайняти місто Рівне, в якому були величезні склади військового майна. Це була українська адміністративна влада в особі коменданта та невеликого військового відділу.

З цією метою на Рівне вирушив відділ піхоти, але несподівано з Рівного було одержано донесення від коменданта, що в місто ввійшли німці — одна німецька дивізія. Над станцією Сарни літали німецькі літаки. Поява німецьких військ в Рівному була повною несподіванкою для українського командування. Рух нашої піхоти на Рівне було спинено.

На другий день від того ж коменданта одержано кілька донесень такого змісту: через Рівне в напрямку Житомир — Бердичів уже перейшло не менше одного полку кавалерії й одного корпусу німецької піхоти. Військо увесь час прибуває і відходить на схід. На запитання українського коменданта Рівного про завдання і наміри німецьких військ німецьке командування відповіло, що вони мають “мирні наміри”.

Брестський мирний договір було підписано з 26 на 27 лютого 1918 року, згідно з яким Україну визнали як незалежну державу Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина, але вже 21 лютого німецьке, а згодом і австрійське війська рушили в Україну і почали широким потоком заливати безмежні українські хлібородні райони.

Симон Петлюра не бажав мати сутичок з австро-німецькою армією. Він негайно віддає наказ усім українським збройним силам перейти в наступ проти більшовиків, ставлячи завдання в першу чергу захопити Київ — столицю України.

У цей час український відділ у Житомирі вів важкі бої. Червона Армія з боку Києва разом з російськими остаточно скомунізованими відділами, що стояли в районі Бердичева, атакувала Житомир зі сходу і заходу. Український відділ під командою генерала Присовського не тільки відбив ці атаки, але й розбив ворога вщент.

Чехословацька дивізія, що мала до 10 000 багнетів і яка була розташована в Житомирі, зберігала нейтралітет, але уважно слідкувала за ходом операцій.

Головним напрямком для наступу українських сил було визначено залізничну лінію Сарни — Коростень — Київ.

Незважаючи на кількісну перевагу Червоної Армії, українські частини низкою упертих боїв розбили ворога і 1 березня зайняли Київ. Одночасно з боку Козятина до Києва прибув перший ешелон німецької армії.

У Києві виникла напружена атмосфера. В столиці України виникло дві влади — українська й німецька, відносини між якими спочатку були неясними. Становище українського командування стало дуже прикрим. Українські частини перебували у бойовій готовності і тим часом чекали з'ясування взаємовідносин. Досить було одної маленької іскри, найменшого непорозуміння, як на вулицях Києва могла розпочатися нерівна боротьба між нечисленною Українською Армією і німецькою. Вже на другий день у Києві зосередилися дві німецькі піхотні дивізії й один кінний полк. Більшість цих сил перейшла Дніпро і рушила на Лівобережну Україну, переслідуючи Червону Армію, що відступала, а решта стала залогою в Києві. В перші часи окупації Правобережної України і самого Києва як німецькі війська, так і їх командування трималися коректно стосовно українського населення і його влади. Воно не втручалось у внутрішнє життя населення, запевняючи його, що німецька армія прийшла в Україну як приятель, з метою звільнення її вад більшовиків, допомогти українському народові налагодити своє мирне життя, встановити порядок. Це трохи розрядило напружену атмосферу і заспокоїло українське населення. З поверненням Українського Уряду до Києва та після його переговорів з німецьким командуванням виявилося, що останнє лояльно ставиться до Української Армії і навіть вважає за необхідне, щоб українські частини взяли участь у бойових операціях проти Червоної Армії на Лівобережній Україні. Через деякий час українська дивізія полковника Натієва в складі чотирьох піших полків, одного кінного полку полковника Петрова з кількома батареями вирушила з Києва до Полтави, де й розпочала свої бойові операції.

Поява української дивізії на фронті викликала ентузіазм серед українського населення. На шляху її тисячі людей добровільно зголошувалися до неї. Пізніше з цієї дивізії утворився Запорозький корпус.

Українське населення за короткий час більшовицького панування вперше мало змогу відчути, що таке отой “соціалістичний рай”, який обіцяли йому московські комуністи.

Грабіж, насильство, розстріли, знущання над жінками, зневага над національними почуттями — ось що побачило воно з боку інтернаціональної московської банди. Народ уперше зрозумів, що тільки своя, українська, влада може доцільно і справедливо вирішувати питання соціального характеру, і в першу чергу — питання земельне. Гіпноз комуністичної пропаганди почав зникати серед населення. Мирний, трудовий український хлібороб почав виявляти спротив новому більшовицькому укладові життя, який докорінно руйнував його поняття про родину, мораль, релігію, власність.