Розділ 13 У кліщах між арміями Польською і Червоною.— Причина наших невдач.— Переорганізація армії

8. Симпатії частини селянства та робітників до більшовиків. (Особливо в тих місцевостях України, де населення не мало змоги на власні очі побачити більшовицьку владу.)

Україна та її армія вже другий рік люто і запекло билися з ворогом. Уже другий рік Українська Армія виконувала роль авангарду Європи в боротьбі з Інтернаціоналом. Але виконувала цю роль самітньо, заливаючись кров'ю, в таких важких обставинах, в яких рідко які-небудь армії перебували. Замість того щоб її підтримати й допомогти, замість використати її молоду енергію та національне піднесення держави Антанти вживали всіх зусиль, щоб ослабити її. У напрямі знищення українського національного руху держави Антанти йшли поруч з III Інтернаціоналом.

Чи то ж з власної вини Українська Армїя не мала успіху? Сьогодні Україна має чимало своїх прихильників у всіх країнах світу, які розуміють її роль у минулому і майбутньому на сході Європи, але це розуміння ваги українського питання прийшло після того, як Українська Армія перестала існувати. Держави Антанти в своїй політиці зробили велику помилку, поставившись вороже до України. Ця помилка дала себе відчути в 1920 році, коли Червона Армія кинулася на Польщу; вона дає знати себе й зараз і буде загрозою для мирного життя народів у майбутньому. Лише шляхом відновлення незалежної Української Держави Європа може позбавитися від постійної загрози з боку совєтського імперіалізму.

Між тим події на фронті знову значно погіршилися у зв'язку з відступом на схід Галицької Армії. Фронт її наближався до Тернополя, де перебував Уряд і штаб армії. Ворожа артилерія обстрілювала невелику відстань між Тернополем і Волочиськом. Галицька Армія насідала на запілля українських частин, що тримали позиції по Збручу. Перед головним командуванням Української Армії ставала дилема — або капітулювати, або рішучим ударом збити Червону Армію, прорватися на територію Великої України і тим самим не тільки врятувати своє становище, але й підготовити плацдарм за Збручем, на який могла б відійти Галицька Армія в разі остаточного неуспіху на фронті проти поляків. Звичайно, останнє рішення взяло гору. В цей час у район Броди — Почаїв почали прибувати частини Запорозького корпусу та інші, які 4 квітня 1919 року відійшли на територію Румунії в Тирасполі та яких звідти румунська влада переправила на територію Галичини — в Залішики. Але ці частини прибули обдерті, з голими руками, бо Румунія, недивлячись на підписані умови повернути зброю, коней і все майно, обіцянки своєї не виконала. Величезне майно українських частин було конфісковано румунською владою. Цей “лицарський” жест Румунії поставив штаб армії в надзвичайно скрутне становище. Треба було обмундирувати й озброїти 10 000 вояків — останній резерв Української Армії. З великими труднощами для половини вояків дістали рушниці з 25-30 набоями, решта мусила йти в бій з голими руками, здобувати зброю у ворога, чекати на смерть чи на поранення товариша, щоб перебрати у нього рушницю.

У такій катастрофічній ситуації і командування армії, і частини її виявили надзвичайну твердість духу й волі. Всі розуміли відповідальність історичного моменту, спокійно готувалися до останнього бою.

Головне командування Української Армії, недивлячись на жахливий стан її, енергійно провадило переорганізацію.

В першу чергу було переорганізовано і скорочено апарат штабу армії та запільних установ. Увесь боєздатний елемент із запільних установ відправлено в бойові частини.

Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу діючої армії був полковник Мельник. Його помічником — полковник В. Тютюнник. Генерал-квартирмейстером призначено генштабу генерала Сінклера. Помічником його був генштабу генерал Капустянський. Низка старшин генштабу займала інші посади в штабі армії.

Армія складалась з 11-ти дивізій по три піхотних полки в кожній при одному гарматному полку. Дивізії мали невеликий склад, так само як і комплект артилерії був неповний, але ці дивізії були кадрами, які мусили вбрати в себе поповнення з мобілізованих повстанців.

Дивізії мали такі назви:

1 — Північна дивізія. Командир генштабу генерал-поручник Єрошевич. До 2000 багнетів при 12 гарматах.

2 — Січова дивізія (Запорозька Січ). Командир отаман Божко. 1000 багнетів, 12 гармат (з них 4 гаубиці).

3 — Стрілецька дивізія. Генштабу полковник Удовиченко. Склад: 1200 багнетів, 50 кулеметів, 16 гармат (з них 4 гаубиці).

4 — Холмська дивізія. До 1000 багнетів при 4 гарматах.

5 — В стадії формування.

6 — Запорозька дивізія.

7 — Запорозька дивізія. Генштабу полковник В. Сальський.

8 — Запорозька дивізія.

9 — Залізнична дивізія. Полковник Кудрявців. Склад: до 800 багнетів при 4 гарматах.

10 — дивізія.