Розділ «III. ТАР'ЯГН»

Устав Тар'ягн на рiвнi ноги та й пiшов у тому напрямку, куди кинув перший камiнь. Дану Аракс вiн залишив малолiтньою, i вона стала небесними водами. Прийшов вiн до того мiсця, де впав перший камiнь, аж там вже нема Вардани, а лише глибока яма. Почав вiн спускатися стрiмчаками вниз та й зiрвався. Упав на спину звiра з головою тигра, крилами i кiгтями. Вiдскочив Тар'ягн вбiк, а звiр кинувся на нього, але не дотягнувся, бо був прип'ятий глиняним ланцюгом. Сказав йому Тар'ягн:

– Звiре по iменi Грифон, чому ти так лютуєш, що стережеш, у нагороду маючи цей ретязь?

– Стережу я красуню Вардану, яку замкнув у цьому глиняному палацi одноголовий злий Звий. к у цих Звиїв такий закон, що будь-яким засобом, але тiльки зi згоди дiвчини вони можуть шлюбитися. Красуня Вардана ось уже рiк не дає згоди злому Звиєвi. А оце вчора сказала, що, коли через день до неї не прийде порятунок, вiддасться злому Звиєвi, i вiн забере її у вiчний свiт Мороку. Одноголовий злий Звий на радощах до бенкету готується, глинянi галушки варить, чорну воду готує для трунку.

Зайшов Тар'ягн до свiтлицi палацу, аж бачить – стоїть дуже гарна корова глиняної мастi з добрими людськими очима, прип'ята до ясел глиняним ланцюгом. Тут загуло все, зашумiло, ввiйшов до палацу одноголовий тигроголовий Звий та каже:

– Готуйся, Вардано, красуне, у близький свiт Мороку, де ми одне одного нiколи не впiзнаємо.

Дмухнув на корову – i стала вона Дiвою-Бережею, з прекрасною жiночою голiвкою, тiлом i станом, а замiсть нiг у неї зеленi паростi винограду, хмелю, рiзного зела, i кожна парость закiнчується голiвкою вужа. А на руках у неї пишне пiр'я крил.

– Давай поп'ємо i поїмо, – говорить Звий.

– А що, поп'ємо i поїмо, – вiдповiдає йому Тар'ягн.

Пiшли вони зi Звиєм за глиняний стiл. Вардана йому подає глинянi галушки, а Тар'ягну – житнi, Звиєвi подає чорну воду, а Тар'ягну – живу. Поїли вони, попили, а тигроголовий Звий i каже:

– А що, будемо битись чи миритись?

– Звичайно, що битись!

Вийшли вони на глинобитний тiк, Звий i каже:

– Бий, Тар'я!

А Тар'я каже:

– Нi, бий ти перший.

Ударив тигроголовий Тар'ягна по головi кулаком – листя з дерев посипались, а Троян лише похитнувся. Ударив Тар'ягн Звия, той розсипався на глину, а в лiс тигр побiг. Каже Тар'ягн до Вардани:

– Ось i настав твiй день пошлюблення, Вардано. Чи хочеш ти мене, чи пiдеш за мене?

– Хочу. Менi було вiщування, що ти будеш менi за чоловiка, але лише на один рiк, а потiм пiдеш визволяти Дон-Бережу, що потрапила в полон до двоголового олов'яного Звия.

Пошлюбились вони, i народила Вардана двох близнят: Лада i Ладу. Коли минув рiк, Тар'ягн став збиратися в дорогу i залишив Варданi весь свiй бойовий обладунок. На прощання сказав:

– Прощай, люба Вардано! Коли Лада i Ладо пройдуть усi перевтiлення, якi на них нашле Ягна, то не впiзнають одне одного, i це буде найщасливiша пара на Землi. Вiд їхнього шлюбу народиться дочка Ама i п'ятеро синiв: Сарм, Слов'ян, Венед, Кiмар i Країн. Амi я заповiдаю пояс i чашу, Сарму – меч, Слов'яну – чарiвну кантарку, Венеду – спис, Кiмару – лук i стрiли, Країну – булаву. Ама продовжить твiй рiд, Вардано, Сарм ожениться на дочцi Дон-Бережi, Венед – на дочцi Буг-Бережi, Країн – на дочцi Дунай-Бережi. Завдяки цим предметам кожне плем'я якийсь час, вiдомий лише Лелi, буде панувати над усiма шiстьма племенами, найвища ж влада накiнець належатиме князевi iз роду Країнового, i його iменем усi племена стануть зватися. Це буде український народ.