Розділ «М. Горбовий. Гуцульщина у Визвольних змаганнях»

І мати старенька не обіцяла дозирати синка у схованці, не впевняла, що носитиме їсти, дасть чисту сорочечку щотижня, а завивала цю сорочечку, красно вишивану, в платину, виносила із кліті новий киптар, сардак-"крашенєк", крисаню з павами, вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання, готовила всякої скороми, вуджениці, хліба; з пазухи, з вузлика, витягала заощаджені грейцарі, клала синові за ремінь, щоб мав на всяку потребу. І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, що ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діадатиси. Гости щєсливо! Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс.

А як місяць серпень 1914 року кінчився, то не бистрі потоки, не гучні ріки неслися з гір. То стежечками, плаями, доріжками, нестримною повінню, сотнями-тисячами летіли гуцули-легіники на збірне місце в Косові. Кожний убраний у щонайкраще, як на весілля, як на велике свято, з піснею на вустах, з музикою, радо йшов "сповнити святий наказ"!

А за ними верхом на конях їхні старі "дєді". А на возах матері і сестри підвозили клунки з харчами, з "лудинєм", йшли вирядити свій цвіт, свою надію на велике діло!

З 1 серпня 1914 р. у Косові, на майдані Народного дому — море голів, тих, що прийшли в це свято Гуцульщини, аби попрощати січовиків. Як не стало місця на майдані, то люди стояли на дорозі, на городах, повилазили на дерева, на паркани, на дахи. А на підвищенні — представники громадянства. Один із них, що найбільше праці вклав, виховник цієї молоді, вчитель Цван] Устиянович[1], зворушеним голосом прощає своїх учнів:

— Я певен, що ви гідно сповните свій обов'язок, що не осоромите нашої Гуцульщини, що виборете волю нашій Україні!

З численних грудей несуться під небеса слова національного гімну: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу!"

Короткий наказ — і тисячі ніг ударило рівним кроком об землю.

Пішли…

А там уже пішло як у тім кіно: Стрий, Сколе, Сянки, Турка, Бесквд, Закарпаття… День і ніч змагається українська молодь у кривавих дужаннях зі сто раз сильнішим ворогом. У висліді славні місця перемог — Маківка, Галич, Золота Липа, Стрипа, Серет, багато менших місць і ненаситна Лисоня.

І здається, що настає перерва в боротьбі. У Коші УСС зібралися рештки смертельно перевтомлених безперервними боєвими трудами стрільців-молодців. Хоч на короткий, та совісно заслужений відпочинок. Виходить отаман:

— Товариші! Нам слушно належиться відпочинок. Нам треба вилікуватися з ран, набрати сил до дальшої боротьби! Але в полі тільки невелика частина стрільців залишилася. Чи ж ворог має подумати, що він переміг стрільців?

— Ніколи! — понеслося стрілецькими рядами.

— Тож, товариші, — каже далі отаман, — нам треба ще одну сотню післати на фронт. Це не є наказ. Бо по тількох трудах я не вимагаю цього від вас. Але загальна справа вимагає цього від нас усіх. Хто охочий?

І виступило відразу кількасот охочих борців. Байдуже, що це здебільша "стара война", яка щойно вернулась із поля бою. Байдуже, що багатьом іще не погоїлися рани. Вимагає загальна справа, то нема двох думок, нема втоми…

І між тими подвійними добровольцями переважна більшість — наші Гуцули. Тим-то й назву дістають — Гуцульська сотня УСС!

І нові бої, увінчані перемогою і славою: Присліп, Кирлібаба[2], Конюхи й інші — аж закінчені славним і останнім боєм Світової війни, боєм над Збручем! (Це був останній бій для М. Горбового, але не для Гуцульської сотні. — Ред.).

А там новий ворог — червона Москва. Стрільці переходять на вимріяну у снах, довгождану Велику Україну. Далі розгромлюють нового ворога на Запоріжжі, в місті Олександрівську над Дніпром. І там новий листок слави добувають Гуцули.

Настає незабутній день 1 листопада. Ідуть завзяті бої. Та тут уже не сотня, а цілий Гуцульський курінь УСС. Бо рідна Гуцульщина щиро й часто висилає все нових своїх синів до боротьби на поле слави. І не тільки в цьому курені, а й по всіх інших полках — сила наших гуцулів-борців. І скрізь борються як льви!

Дальші місця слави: львівські бої, наступ [Олександра] Грекова з безприкладним у світі геройством; і знову боротьба з червоною й білою Москвою, славний похід на Київ, здобуття столиці, десятки тисяч жертв, аж доки "встоятись не стало сили"…