Розділ «Ярослав Грицак Післямова *»

* Franz K. Stanzel. Europäer. Ein imagologischer Essay. 2., aktualisierte Aufl. Heidelberg: Winter, 1998, c. 14, 16, 19, 21, 26, 44.

Є, однак, засаднича різниця між анонімним автором «Таблиці» та героями розповіді Ларрі Вульфа. Навряд чи першому, а разом із ним і більшості освічених європейців перед Вольтером, коли-небудь спадало на думку, що «турко-грек» чи «московит» може, за відповідного перевиховання, стати схожим на цивілізованих «англійця» чи «іспанця». Національний характер вважали функцією, яку в кожній країні визначав панівний клімат: мешканці південних країв відзначалися пристрасністю і мінливістю настроїв, північних — впертістю і витривалістю; ті ж, хто жили посередині, поєднували риси одних і других. Змінити національний характер було так само неможливо, як змінити клімат. Просвітителі ж зробили своєю ідеєю цілу «коперниківську революцію», стверджуючи, що не зовсім цивілізовані, «недоєвропейські» народи можуть змінити свою природу, перейнявши і поширюючи ідеали європейської (читай: західноєвропейської) цивілізації.

По-третє, розповідь Ларрі Вульфа насправді не про Східну Європу. Вона радше про Європу Західну: про те, як та (вкупі зі США, які теж були частиною «західної цивілізації») добивалася світового панування впродовж модерної доби. Східна Європа стала одним із перших майданчиків. На відміну від інших, азіатських чи африканських, східноєвропейський реґіон відігравав, однак, особливу роль: він був мовби дзеркалом, зазираючи в яке, Захід складав собі уявлення про себе. «Винайдення Східної Європи» було частиною — і то дуже важливою! — витворення європейської ідентичності. Процес самоідентифікації доконечно вимагає і передбачає існування «іншого»: без нього просто неможливо скласти уявлення про самого себе. Захід постійно потребує Сходу: другий каже першому, ким він не є, а отже, в такий перверсивний спосіб водночас говорить, ким він є. Іронія ситуації полягає в тому, що і концепція «Заходу», і концепція «Сходу» мають західноєвропейське походження. Вони є винаходом західноєвропейських інтелектуалів і політиків. При цьому винаходом не цілком політично нейтральним чи, точніше кажучи, зовсім не нейтральним. Бо саме в такий спосіб інтелектуали допомагають політикам утвердити політичне домінування над «Сходом» — процес, що його так добре описав Едвард Саїд у книжці «Орієнталізм».

Західні дискусії про Східну Європу мають багато виразних прикмет орієнталізму. А разом із тим вони не вкладаються в орієнталістичний дискурс повністю. Східна Європа посідала особливе місце в самоідентифікації Європи Західної: вона була водночас і «іншим», і «своїм». Або, інакше кажучи, «своїм іншим» *: з одного боку, вона не була по-європейськи цивілізованою, а з другого, в ній проглядали «європейські» риси.

* На чинник християнства у творенні образу «свого іншого» звернув увагу Айвер Нойман. Див.: Iver В. Neumann. Uses of the Other. «The East» in European Identity Formation. — Minneapolis, 1999, c. 65-112.

Найбільше цю впізнаваність забезпечувало місцеве східне християнство, бо, на відміну від мусульманських, буддистських і язичницьких колоній найбільших європейських держав в Азії та Африці, Східна Європа була таки християнською. Свою роль відігравав також факт безпосереднього географічного сусідства Східної Європи із Західною — це допомагало Західній Європі конструювати саму себе. Співвідносячи себе зі Східною Європою і протиставляючись їй, Західна Європа удавала цілісність і монолітність там, де цієї цілості й монолітності насправді не існувало: бо що може об’єднувати такі відмінні країни, як, скажімо, Англія, Австрія та Норвегія, з одного боку, та Росія, Україна, Чехія, Румунія й Албанія, з другого?

Найдивнішим у цій ситуації є те, настільки Східна Європа, її інтелектуали та політики, перейняли ці правила гри. Навіть радянський комунізм, попри його виразно антизахідну риторику, ставив собі за мету «догнати і перегнати Захід», тобто приймав засадничу для Просвітництва й орієнталізму ідею про існування «західно-східного» цивілізаційного спектру, в якому народи, ближчі до східного сектору, до кінця мали наслідувати «цивілізаційні здобутки» народів із протилежного, західного кінця. «Винайдення Західної Європи», до якого вдалися східноєвропейські інтелектуали, є темою, котра давно вже чекає на свого дослідника. Таке дослідження могло би стати важливим доповненням до Вульфової книжки.

Сучасні західні теоретики проголошують кінець доби модернізму, разом із однією з її центральних ідей і практик європейського домінування. Згідно з їхніми передбаченнями, у новому, глобальному світі, як і у Всесвіті, не має бути поділу на «центр» і «периферії», «Схід» і «Захід». Ці передбачення наразі мало справджуються, особливо у світлі подій, що відбулися після 11 вересня 2001 року. Треба прожити довге, а може, навіть дуже довге життя, щоби переконатися, чи вистачить теоретикам постмодерності стільки ж сили і щастя утвердити свою перспективу, як це вдалося зробити ідеологам Просвітництва якихось 250 років тому. Однак сьогодні вже цілком зрозуміло, що руйнування західно-східного двоподілу вимагає об’єднаних зусиль Заходу і Сходу.

Книжка Ларрі Вульфа стала важливим інтелектуальним внеском і в переборення стереотипів щодо Східної Європи у західному світі. Тепер черга за східноєвропейськими інтелектуалами. Залишається тільки сподіватися, що українські голоси теж буде почуто в цій дискусії. Адже образ України й українця як недоцивілізованої країни посідав одне із центральних місць у творенні західноєвропейського міфу про Східну Європу, тому творення альтернативного українського образу словом і ділом стає важливим моментом подолання біполярної моделі світу.

Ярослав Грицак