Розділ «Висновки»

Холодна війна стала окремою епохою в інтелектуальній історії ідеї Східної Європи не лише завдяки тому, що присвоїла й застосувала дискурс, який походив із часів Просвітництва, а й через те, що вона ефективно замаскувала культурні витоки цієї ідеї. Завдяки Сталіну, котрий набагато успішніше за Катерину II збирав докупи імперію, яку Вольтер міг тільки уявити, і створеному ним радянському блоку, в якому ідея Східної Європи отримала переконливе геополітичне втілення, після Другої світової війни виникла можливість проіґнорувати, забути і приховати той факт, що поділ Європи був плодом неперервних зусиль інтелектуального вигадування та культурного конструювання. Черчиллева залізна завіса 1946 року пролягала вже усталеною лінією континентального поділу «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці», а потім вона перемандрувала в наукову літературу про Східну Європу наступного покоління. Так, один із найповажніших підручників повоєнного періоду «Історія новочасного світу» P. P. Палмера та Джоеля Колтона, вперше виданий 1950 року, але й досі високо цінований, містив розділ «Перетворення Східної Європи протягом 1648–1740 pp.». У цьому розділі автори зазначали, що «через цілу Європу пролягла реальна, але розмита лінія вздовж Ельби та Богемських гір аж до узбережжя Адріатичного моря» 18. Це відлуння Черчиллевої заяви підспудно виправдовувало розгляд «Східної Європи» яко реального і внутрішньо єдиного предмета, котрий (515) ґарантує аналітичні й ідеологічні переваги, а не анахронічної штучної рубрики.

Цікавий літературний артефакт холодної війни побачив світ 1962 року. Це була дитяча книжечка «Слов’янські народи», написана із пародійним натяком на частину «Slawische Völker» з Гердерових «Ідей до філософії історії людства». Незграбні зображення народних костюмів нібито натякали на фольклорну простоту слов’ян, знов-таки спародійовану з Гердера, котрий уявляв, як слов’яни святкують свої «давні свята». Автор книжечки — Томас Калдекот Чабб — приязно ставився до свого предмета, розпочавши із розділу під назвою «Із земель Гога і Магога», а завершивши питанням «Що слов’яни зробили для нас». Його цікавило, «що, наприклад, маленький Петро з Росії успадкував від довгого родоводу своїх предків, котрі видряпалися з примітивних боліт? Його батько виробляє трактори або ядерні боєголовки в Донбасі або Новосибірську за Уральськими горами» 19. Отож 1962 року — того самісінького, коли спалахнула Кубинська криза, — росіян в Америці зображували яко народ, що тільки-но видряпався із примітивних боліт. Звісно, образ «маленького Петра» було уведено, аби викликати в уяві образ великого Петра, котрий збудував свою столицю на болотах, зробивши їх невід’ємним мотивом просвітницької міфології про Росію. Підхожість цієї міфології для фантазій часів холодної війни проявилася в міркуваннях Джеймса Бонда з роману «Із Росії з любов’ю», котрий вийшов у світ 1957 року: «Не можу не погодитися з приводу росіян. Вони попросту не розуміють пряника. Вплинути на них може тільки батіг. По суті справи, вони мазохісти, бо люблять батіг. Ось чому їм так щасливо жилося під владою Сталіна». Тому коли чарівна Тетяна Романова прохає Бонда бити її, якщо вона забагато їстиме, той без вагань погоджується: «Ясна річ, я тебе поб’ю» 20.

Завершення холодної війни вже стало стимулом для серйозного політичного і наукового осмислення концептуального поділу Європи. Політики й науковці визнали нелегку істину, що падіння залізної завіси не обіцяє безболісного або негайного примирення двох половин континенту в політичній, економічній та культурній площинах. Однак поки що недостатньо враховано те, що концептуальний поділ Європи (516) виник задовго до холодної війни, що ідея Східної Європи була попервах і засадничо лишається творінням культурної уяви і що інтелектуальна історія останніх двох сторіч докорінно впливає на сприйняття подібностей і відмінностей на європейському континенті. У серпні 1991 року, щойно після провалу путчу в Радянському Союзі, коли Горбачов повернувся до Москви із Криму, передовиця «New York Times» проголосила, що росіяни готові «взятися за колосальне завдання цивілізування своєї країни». Ця несвідома цитата з Вольтерового «Петра Великого» промовисто підтверджує силу давніх формул, згідно з якими Росія завжди перебуває лише на порозі цивілізування — як у XVIII, так і в XX столітті. Вересневе число швейцарського «Neue Zürcher Zeitung» * висловлювало «Надію на європейську Росію», а італійський «Corriere della Sera» ** сформулював дилему ще різкіше, звернувшись до Росії як «Великої матері, що вічно перебуває між Орієнтом і Окцидентом». «Boston Phoenix» описала проблему, яка постала перед науковцями: «Від червоного до темно-червоного ***: Чому серед великих мислителів Гарварда немає згоди щодо шляху перетворення Радянського Союзу» 21. Фізіократична амбіція вироблення рекомендацій для Східної Європи вижила і знайшла притулок у Кембріджі, штат Массачусетс.

* «Нова цюрихська газета» (нім.).

** «Вечірній вісник» (італ.).

*** Темно-червоний (або густо-червоний; англ. crimson) — колір-символ Гарвардського університету, що в м. Кембрідж поблизу Бостона (штат Массачусетс).

У березні 1992 року «New York Times» зауважила, що, «оглядаючись на схід, Західна Європа передчуває, що хаос у колишньому радянському блоці породить хвилі імміґрантів і біженців». Хаос у Східній Європі, як відомо, — одна з улюблених фраз Вольтера. Проблематику розвитку «New York Times» драматизувала в квітневому числі, розмістивши передовицю під назвою «Східний блок тримається на плаву в ринві апатії». Травнева стаття про «етнічні бої» озвучувала нотку варварства, перераховуючи народи в дусі і за формулами переплутаної етнографії: «Переклик протиборчих національностей нагадує якийсь забутий підручник про войовничі племена Середніх віків: осетини, грузини, абхазці, дагестанці, (517) азербайджанці, вірмени, молдавани, росіяни, українці, ґаґаузи, татари, таджики» 22. Навіть росіян цей «забутий підручник» переносив у Середні віки, продовжуючи свій переклик войовничих племен. Чи не була це сторінка із текстів Пейсоннеля?

А тим часом у травні 1992 року поодаль від етнічних боїв Східної Європи, в м. Фултон, штат Міссурі, прибув Михайло Горбачов, аби з того самого місця, звідки ораторствував Черчилль 1946 року, проголосити кінець холодної війни і простерти риторичний покров на місці залізної завіси. Проте культурне конструювання мапи Європи розділило континент задовго до холодної війни, і цей поділ зберігся й надалі, хоч його зазвичай не вивчали і здебільшого хибно розуміли. Горбачов теж спостерігав за залізною завісою з іншого боку і розмірковував про її культурні наслідки. «Ми — європейці, — проголосив він у книжці «Перебудова» 1987 року. — Історія Росії є органічною частиною великої європейської історії». Він також влаштував переклик народів, але не для того, щоб оживити в уяві войовничі племена Середніх віків: «Росіяни, українці, білоруси, молдавани, литовці, латвійці, естонці, карели, інші народи нашої країни зробили чималий унесок у становлення європейської цивілізації» * 23. Уживши слово «цивілізація», він кинув усім нам виклик, спонукаючи переосмислити свої ментальні карти Європи.

«Та вистачить однак тут, в Європі, — писав Чеслав Мілош, — походити з її східних чи північних околиць, куди рідше вчащають подорожні, щоб бути прибульцем з Септентріону **, про який відомо тільки те, що там холодно» ***.

* Див.: Горбачов Михайло. Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу. — К: Політвидав України, 1988. — С. 200.

** Септентріон — країни Півночі. Назва походить від лат. слова septentriones, що означає сім зірок, які видно поблизу Північного полюса. У «Потопі» Генрика Сенкевича означає Росію (прим. із укр. видання книжки. — Перекл.).

*** Див.: Мілош Чеслав. Родинна Європа / Пер. з польської Лідія Стефановська та Юрій Іздрик. — Л.: Літопис, 2007. — С. 13.

Яко польський поет із Литви у мемуарах під назвою «Родинна Європа» він спробував відобразити своє ставлення до Європи загалом: «Безсумнівно, і тут була моя батьківщина, яка ніби (518) зрікалася, давши собі якусь присягу, знання про себе як про цілість, що поділяє свою людність на родину — пересварену, але родину — і бідних кузенів» * 24. Головним імперативом його життєвого шляху була боротьба із відмовою Західної Європи визнати його повноцінним членом родини і сприймати його як більш ніж гостя із холодного пограниччя континенту. Тож він вирішив переповісти своє життя: «Якщо я хочу показати, ким я є, походячи зі сходу Європи, то чи можу це зробити інакше, аніж розповідаючи про себе?» **.

* Там само.

** Там само. — С. 16.

Моя книжка розповідає про інтелектуалів Західної Європи, котрі винаходили Європу Східну. З Мілошевого прикладу видно, що східноєвропейські інтелектуали реаґували на ці нав’язані образи та формули, вигадані в Західній Європі. Інтелектуальна історія такої реакції може стати темою для окремої книжки, яка розповість про складні культурні стратегії опору, засвоєння, поваги, співучасті та контрударів, які використовувалися в різних країнах Східної Європи. На завершення своєї книжки про Західну Європу я хотів би залишити останнє слово за Європою Східною. І кому ж його віддати, як не людині, чий голос був настільки гучним, творчість настільки титанічною, що вони стали гідним ходом у відповідь на закиди видатних, ерудованих і самовпевнених філософів? Нею має бути Лев Толстой, зокрема його роман «Війна і мир». Адже саме зухвалість вторгнення Західної Європи в Європу Східну стала головною темою цього твору.

В сюжет оповіді про вторгнення вплітаються уривки із французьких джерел — наприклад, спогадів Філіппа-Поля де Сеґюра поміж інших, — до яких Толстой має суперечливе ставлення: з одного боку, він їх потребує, щоб зобразити французький погляд на події, а з другого боку, він не приймає цього погляду. Він навіть цитує французькі джерела, але завжди з іронічними нотками, коли, скажімо, французи називають Москву «азіатською столицею», а її церкви їм нагадують «китайські пагоди». У романі сам Наполеон, уперше побачивши Москву, вигукує від вигляду «цього азіатського міста із силою-силенною церков», а тоді уявляє її яко «східну красуню», (519) яку він от-от позбавить цноти. Потім імператору підносять план міста: «В яскравому вранішньому світлі він дивився по черзі то на місто, то на план, звіряючи подробиці цього міста, і впевненість у заволодінні ним хвилювала і лякала його». Наполеонове зацікавлення картою та натяк на зв’язок між картографуванням і заволодінням свідчать, як глибоко Толстой зрозумів просвітницьку ідею Східної Європи. Далі, мірою споглядання Наполеоном мапи міста, Толстой ще раз демонструє своє іронічне розуміння цієї ідеї. Після того як Наполеон розглянув «стародавні пам’ятники варварства й деспотизму», він вирішує навчити росіян, «що таке справжня цивілізація» 25.

В епілозі до «Війни і миру» Толстой, втручаючись у суперечку істориків, які намагалися пояснити французьке вторгнення до Росії, знаходить відповідь у основоположних напрямках компаса. «Засадничим і найсуттєвішим смислом європейських подій початку нинішнього сторіччя, — гадав Толстой, — був войовничий рух мас європейських народів із заходу на схід, а відтак зі сходу на захід». Таким робом він усунув усі культурні асоціації, закріплені за «сходом» і «заходом», звільнивши їх від такого обтяжливого тягаря, як баланс цивілізації та варварства, і лишивши тільки голий напрям руху, рівносильного й протилежного, взаємного і відворотного. З’ясувавши цю просту наукову істину, Толстой з іронією оцінив увагу новочасної історії до «блага французького, німецького, англійського народів» і навіть до «блага цивілізації всього людства, під яким зазвичай розуміють народи, що замешкують маленький північно-західний куток великого материка» 26. Пишучи зі свого кутка континенту, Толстой осягнув суть географічної перспективи та філософського засновку, які перетворювали Європу на вісь, що пролягала зі сходу на захід.