Розділ ««ЗВИЧАЇ МОРЛАХІВ»»

То так намети Асан-аґи сяють *.

(Was ist Weisses dort am grünen Walde?

Ist es Schnee wohl oder sind es Schwäne?

Wär es Schnee, er wäre weggeschmolzen;

Wärens Schwäne, wären weggeflogen.

Ist kein Schnee nicht, es sind keine Schwäne,

’s ist der Glanz der Zelten Asan Aga) 98.

(Переклад Тараса Цимбала).

З іншого боку, для Гердера морлахи були не східним народом, а таки слов’янами, тому він обрав поему «Радослав», яка закінчується приходом «короля слов’ян». Тож морлахи, які, на думку Фортіса, були найсправжнісінькими варварами, потрапили до найвищих сфер німецької культури XVIII століття. Ґете зберіг свою зацікавленість поезією південних слов’ян і в XIX сторіччі, коли увагу європейського романтизму приверне сербський учений Вук Караджич, котрий опублікував 1814 року у Відні «Малий простонародний слов’яносербський пісенник» 99.

Незважаючи на всі свої поблажливо-зверхні застереження, Фортісова оцінка далмаційського фольклору в 1770-х роках таки свідчить про значно більшу сприйнятливість порівняно з враженнями Бошковича у Болгарії 1760-х років. (456)

«Bude, Hongrois», Буда, Угорщина, мініатюра, зображена на берегах мапи «Європи, поділеної на головні її частини» роботи Л. Ш. Десноса; опублікована 1722 року в Парижі й присвячена дофінові, майбутньому королю Людовику XVI. Географічні «головні частини» Європи на краях мапи прикрашено зображеннями головних народів Європи. Угорщину великодушно, але помилково зображено на мапі яко незалежну географічну одиницю, яка охоплює Семигород, Волощину, Молдавію та Бесарабію; а угорців, що вславилися у Франції своєю войовничістю, починаючи з повстання Ракоці на самому початку XVIII сторіччя, тут зображено під час танцю з шаблями. У написі над малюнком сказано: угорці «люблять війну і коней, вони сміливі та нестримні» і «цей народ, який так береже свою свободу, все одно перебуває під владою німців і частково під пануванням турків», а також що «у них є особливий танок, під час якого вони неймовірно спритно підстрибують і перекидаються у повітрі, схрещуючи шаблі». (З колекції мап Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (457)

Бошкович також був священиком і науковцем, який мандрував «варварськими країнами з різними звичаями і традиціями». У Болгарії він побачив, а потім описав балканський народний танець у день, коли «бруд біля хат і по всьому селу був такий, що ледве можна було за поріг ступити». Але це не зупинило танцівників, котрі «прийшли з усіх околиць співати й танцювати у тому бруді, якщо тільки можна назвати танцями ті надзвичайно повільні рухи, які вони здійснювали, міцно тримаючись за руки і рухаючися назад і вперед». Цей опис, хоча й дуже докладний, перетворює сам танець на щось відразливе, адже все відбувається у багнюці. Бошкович навіть не наважився назвати ці танці танцями, а фраза «назад і вперед» виглядає метафоричною інтерпретацією танцю за загальними уявленнями про рівень цивілізації у Східній Європі. Наступного дня в багнюці вже грала музика: «З гір нагнало сильну зливу, а коли вона вщухла, прийшли люди з села розважати нас варварськими співами і музикуванням, сподіваючись дістати винагороду» 100. У даному разі нам нічого порівняти з детальним описом народних пісень морлахів у Фортіса. Бошкович у Болгарії відчував, що опинився у «варварському реґіоні», й без вагань оминув опис музики, яку вважав «варварськими співами і музикуванням». Винагорода того дня була, либонь, не вельми щедрою.

Десять років по тому, розповідаючи про народні співи у Далмації, Фортіс виявив більше уваги до мистецького боку, і сам опис у нього детальніший. «Я переклав кілька героїчних пісень морлахів, — писав він, — і деякі з них видалися мені добре складеними й цікавими». Він порівнював пісні морлахів, щоправда не на їхню користь, з «поемами славного шотландського барда, що їх ми недавно з радістю побачили у перекладі нашою мовою», тобто з поемами Оссіана. «Відкриття» Оссіана Джеймсом Макферсоном 1762 року стало міжнародною сенсацією в історії фольклористики XVIII століття. Серед тих, хто захоплювався Оссіаном, були Ґете і Гердер, тож не дивно, що, беручи Оссіана за взірець, Фортіс засвідчує обізнаність у фольклорних зацікавленнях свого покоління. Лише у XIX сторіччі було доведено, що поеми Оссіана — не твори ґельської старовини, а блискучі підробки самого Макферсона. Отож пісні морлахів були давнішими та (458) автентичнішими, і Фортіс, хоча і віддавав перевагу Оссіанові, визнав, що «морласька поезія не позбавлена позитивних рис і доносить принаймні простоту гомерівських часів та допомагає ілюструвати звичаї цього народу» 101.

Особливо яскраво він описує, як, перегукуючись, морлахи співають у горах:

Подорожуючи безлюдними горами, особливо вночі, морлах співає про діяння давніх славських королів (…) і якщо на сусідній горі трапиться інший подорожанин, він повторює ту саму строфу, і так вони співають по черзі, доки можуть чути один одного. Голосне, протяжне завивання, схоже на «О!», з пронизливими варварськими модуляціями, постійно передує рядку, слова якого вимовляються скоромовкою, майже без модуляції, котра приберігається для останнього складу, а закінчується іншим протяжним виттям, схожим на трель, дедалі гучнішу, доки вистачає дихання 102.

Це вже досить детальне фольклористичне спостереження, уважне до тонкощів повтору і модуляцій. Проте модуляції були «варварські»; описуючи морлаські танці так само детально, Фортіс також натякає на дух варварства:

Вони танцюють під звуки волинки й голоси співаків свій улюблений танок, що його називають «коло», який невдовзі переходить у skocci-gosi, тобто швидкий танок. Усі танцівники, чоловіки й жінки, взявшись за руки, утворюють коло і повільно рухаються під різкі звуки інструмента. Потім коло змінює форму, перетворюючись іноді на еліпс, іноді на квадрат, а танок пожвавлюється й нарешті переходить у нестримні стрибки й скоки, до яких приєднуються також жінки, і починається загальне сум’яття. Морлахи відчувають неймовірний потяг до цього грубого танцю, й ані денна втома, ані довга подорож, ані навіть голод не можуть їх утримати від нього, а також від повторення протягом кількох годин з дуже короткими перервами цього шаленого дійства 103.

На цьому Фортіс завершив розділ про «Музику та поезію, танці та розваги» і перейшов до наступної частини (459) «Медичні знання морлахів», зауваживши, що «досить часто лихоманки є безпосередніми наслідками щойно згаданих шалених танців» 104. Те, що він впроваджує слов’янські назви, описує, як коло змінює форму, вказувало на його талант фольклориста, але його текст перестає бути злагодженим, так само як і танець, коли поєднуються сум’яття, чуттєвість і лихоманка. «Грубий танок» пов’язується з гаданою грубістю самих морлахів.

Одночасно з дослідженнями Фортіса в Парижі у 1772 році було видано мапу Європи Л.-Ш. Десноса, присвячену «монсеньйорові дофіну», який за два роки став Людовиком XVI. На берегах мали автор подає короткі характеристики кожного з народів Європи, додаючи до них відповідні малюнки. Угорців зображено під час танцю з шаблями, а в примітці пояснюється, що «у них є особливий танок, під час якого вони неймовірно спритно підстрибують і перекидаються у повітрі, схрещуючи шаблі». Угорці Ґіббона пили кров і плюндрували все навколо зі скіфською швидкістю та володіли смертоносним татарським луком. Коли ж угорців намалювали під час танцю із шаблями, то їхня дикість була неначе прирученою й перетворювалася на розвагу: в такий спосіб фольклорні сентименти епохи сприяли опануванню Східної Європи. Та сама мапа 1772 року додала до народів Європи «малих татар» Криму, але вони ще не були прирученими: «Під час набігів на своїх сусідів вони забирають усіх чоловіків, жінок та дітей і продають їх до турецької неволі, за винятком старих, яких убивають». На малюнку зображено воїнів верхи на конях посеред мертвих тіл, полонених і худоби. В 1787 році, коли Сеґюр вирушив до Криму разом з Катериною, татари, тоді вже приручені, брали участь у «величному видовищі», що його влаштували для цариці у Севастополі 105.

Зацікавлення Фортіса фольклором у Далмації на початку 1770-х років можна порівняти з інтересом Вільяма Кокса у Росії наприкінці 1770-х років. Кокс подорожував Росією у 1778–1779 роках — саме тоді, коли Гердер у Німеччині опублікував свої «Народні пісні», отже, увага англійця до народних пісень у Росії збіглася з найважливішим моментом у відкритті фольклору добою Просвітництва. Гердер хотів помістити до своєї збірки російські пісні; у жовтні 1778 року він одержав листа (460) від свого приятеля і видавця Й.-Ф. Гарткноха, котрий бідкався, що «зібрання народних пісень нелегка справа»; далі він пише: «Я пам’ятаю, яких доклав зусиль, аби дістати російські пісні», та все даремно 106. Приблизно в той-таки час, коли Гарткнох і Гердер здалися, Кокс слухав ці недоступні пісні у Росії, а його опис певною мірою доповнює збірку Гердера.