Розділ «Вступ»

У першій половині XVI століття Рабле помістив у один шерег «московитів, індійців, персів і троглодитів», вважаючи Московію частиною орієнтальної, ба навіть міфологічної землі 14. Після того як англійський моряк-дослідник Річард Ченслер у 1550-ті роки відкрив Північний морський шлях до Московії через Арктичний океан, а відтак постала торговельна Московська компанія, описи Московії стали серйознішою справою. Разом з описами Нового світу їх помістили до єлизаветинського збірника Річарда Гаклюйта «Найважливіші плавання, подорожі й відкриття англійської нації». 1600 року французький найманець капітан Жак Маржерет вступив на службу до московського царя Бориса Годунова, а згодом видав найґрунтовніший франкомовний опис Московії XVII сторіччя. Московитів він назвав «тими, кого раніше називали скіфами», «вкрай грубим і варварським народом». Звістки про Московію були переповнені міфологічними дивами природи, як-от оповідь про вкорінену в землю тварино-рослину: «Вівці з’їдають траву навколо себе й потім вмирають. Вони розміром з ягня, мають кучеряву вовну. Деякі повністю білі, деякі злегенька плямисті. Я бачив кілька їхніх шкур» 15. Поки капітан Маржерет перебував у Росії, інший відчайдушний вояк Джон Сміт перетнув континент, прямуючи з Англії до Османської імперії з місією, що її пізніше назвали «військовою службою і маневрами проти турків і татар в Угорщині, Семигороді, Волощині та Молдавії». У 1603 році його взяли в полон кримські татари, а згодом, 1607 року, вже у Вірджинії — американські індіанці Повхатанської конфедерації племен, звідки його врятувала тринадцятирічна Покахонтас. Він визволився з кримськотатарського полону, вбивши свого господаря, й потім перетнув Московію, Україну та Польщу, які назвав «країнами, гідними радше жалю, ніж заздрощів». З досвіду татарського в’язня й невільника він виснував, що Татарію годі описати: «Тепер ви розумієте, що Татарія і Скіфія це одне й те саме, але вона така велика і безкрая, що навряд чи хтось зможе досконало описати її або ті кілька варварських (37) народів, що її населяють» 16. Про скіфів знали із творів Геродота, для котрого як античного грека ті були варварами. Коли європейцям набридли Тацитові германці й вони зацікавилися Геродотовими скіфами, варварські землі перемістилися з півночі на схід. Назву «скіфи» у XVIII сторіччі було поширено на всю Східну Європу, аж доки Гердер не перейняв іншу самоназву варварів старовини, надавши Східній Європі її сучасного образу слов’янських земель.

Найважливіше джерело про Московію XVII століття опис Адама Олеарія, котрий у 1630-ті роки супроводжував німецьку місію, відряджену гольштейнським двором із завданням домовитися про комерційну концесію для започаткування торгівлі з Персією через Московію. Ця місія свідчила, що Московія набула важливого економічного значення і мала особливий зв’язок зі Сходом. Втім, Олеарій у своїй оповіді, яка вперше побачила світ німецькою мовою 1647 року і відтоді перевидавалася протягом століття німецькою, французькою, голландською, англійською й італійською мовами, оцінює Московію головно за неекономічними критеріями. Він пише про московитів, що «їхня шкіра такого самого кольору, як у інших європейців». Це спостереження виказує, наскільки убогих знань про Московію він очікував від своїх читачів. «Коли спостерігаємо за духом, звичаями і трибом життя московитів, — писав Олеарій у часи, коли дуже мало хто мав нагоду для такого спостереження, — доводиться зарахувати їх до варварів». Далі він картає їх передовсім за нечестивість: за те, що вони вживають «лайливі й огидні слова», за брак «добрих манер» «ці люди гучно пердять і відригують», за «плотську хіть і розпусту», а також за «гидкий порок, що зветься у нас содомією», якого вони не цураються навіть із кіньми. У його судженнях простежується, вочевидь, і економічне міркування — коли він пише, що московити «придатні лише для рабства» і їх доводиться «гнати до роботи батогами і дрючками» 17. Просвітництво пізніше перегляне образ Росії, даючи їй шанс на виправлення — вихід із варварства та поліпшення манер. Можливість такого виправлення промайнула в «Короткій історії Московії» Джона Мільтона, написаній десь у 1630-х роках. Майбутній автор «Втраченого раю» та «Віднайденого раю» зацікавився Росією «як найпівнічнішим тереном Європи, куди сягнула (38) цивілізація» 18. Просвітництво наново відкриє Росію як східний реґіон континенту і прив’яже її репутацію у філософському та географічному сенсі до інших земель Східної Європи.

23 березня 1772 року Джеймс Босвелл заскочив Семюела Джонсона за «укладанням четвертого видання його «Словника» інфоліо». Вони обговорювали певний неологізм, що його Джонсон не навів у своєму словнику через невідповідність правильній англійській мові: «Він не визнавав слово цивілізація (civilization), а лише цивільність (civility). Попри велику повагу до нього, мені видавалося, що цивілізація, від дієслова цивілізувати (to civilize), краще слово у сенсі протилежності варварству (barbarity)». Того самого дня ми обговорювали етимологію й мовні сім’ї, і Джонсон висловив думку, що «богемська мова безумовно належить до склавонських мов». Коли хтось зауважив, що вона трішки подібна до німецької, Джонсон відповів: «Ясна річ, сер, ті частини Склавонії, що межують з Німеччиною, запозичують німецькі слова, а ті, що межують з Татарією, запозичують татарські» 19. Озираючись на той час із віддалі двох століть, можна помітити майже синхронну еволюцію двох ідей — ідеї цивілізації як протилежності до варварства й ідеї Східної Європи під назвою «Склавонії». Босвелл і Джонсон ставилися до них як до двох окремих проблем, пов’язаних між собою хіба що в контексті словника, але в історичній ретроспективі ми бачимо, що зв’язок між ними був значно глибший. Нова ідея цивілізації була кардинальною і невід’ємною точкою референції, що вможливила консолідацію й артикуляцію у XVIII сторіччі тоді ще зародкової концепції Східної Європи.

Словник доктора Джонсона гордо наполягав на застарілому тепер означенні «цивілізації» як суто юридичного терміна — перетворення кримінального процесу на цивільний. Та все-таки у 1770-ті роки інші словники, як у Франції, так і в Англії, вже прийняли нове значення цивілізації, зокрема єзуїтський «Словник Треву» (Париж, 1771) і «Новий повний словник англійської мови» Джона Еша (Лондон, 1775). Перший помітний випадок уживання цього слова з новим значенням пов’язують з ім’ям Мірабо-старшого та його кола фізіократів, що також активно цікавилися Східною Європою. (39) Починаючи від надзвичайно успішного твору «Ami des homines» (6) (1756), Мірабо вживав слово «цивілізація» і в економічному, і в культурному контекстах, пов’язуючи цивілізацію зі зростанням багатства й удосконаленням манер. Однак він обережно ставився до «несправжньої цивілізації», зокрема маючи на увазі амбіції Петра Великого в Росії. Ще один фізіократ, абат Бодо, який мандрував Польщею й Росією, писав про стадії та рівні цивілізації, про «поступ» цивілізації в Росії і додав новий важливий відтінок до цього неологізму, уточнивши, що веде мову про «європейську цивілізацію». Французька революція в інтерпретації французьких філософів ще тісніше пов’язала ідею цивілізації з моделлю розвитку. Вольней провіщав поступ цивілізації як «наслідування» однієї передової нації іншими, а Кондорсе розмірковував, чи досягнуть колись усі народи такого «рівня цивілізації, якого досягли найпросвіченіші, найвільніші й найменш забобонні нації — французи й англо-американці». Використовуючи на самому початку XIX століття поняття «цивілізація» для вимірювання однорідності «Західної Європи» 20, Оґюст Конт залишався у руслі філософської географії Просвітництва.

Східну Європу не вважали антиподом цивілізації: її розміщували не в безодні варварства, а радше на шкалі розвитку, яка вимірювала віддаль між цивілізацією і варварством. Сеґюр наприкінці XVIII століття сприймав Петербурґ як чудернацьку суміш «епох варварства й цивілізації, десятого й вісімнадцятого сторіч, азійських та європейських манер, грубих скіфів і витончених європейців» 21. Східна Європа перебувала десь посередині, і до початку XIX століття усі ці полярні опозиції вже викристалізувалися у фіксовані кліше. Бальзак у «Людській комедії» підсумував усе східноєвропейське, як воно бачилося йому з Парижа: «Україна, Росія, дунайські рівнини, словом слов’янський народ — це ланка між Європою та Азією, між цивілізацією і варварством» (7) 22.

Я вперше почав думати про написання цієї книжки десять років тому, цілий рік працюючи в Таємному архіві Ватикану (40) над вивченням відносин Польщі й Ватикану протягом XVIII століття. Я читав листи римських апостольських нунціїв з Варшави. 1783 року, після семирічного перебування у Варшаві, нунцій Джованні Аркетті готувався до делікатної й украй важливої місії до Росії, до двору Катерини. Та одна річ особливо турбувала нунція в цей важливий момент його кар’єри як світського дипломата: його непокоїло, що у Санкт-Петербурзі від нього очікуватимуть поцілунку руки імператриці. Він боявся, що папа не схвалить цього вчинку, бо він міг скомпрометувати абсолютну незалежність католицької церкви. Було щось іронічне в тому, що Рим переймався такими тривіальними дрібницями придворного етикету, коли на порозі вже була Велика французька революція. Ситуація також була комічною, адже поцілунок руки цариці не привернув би нічиєї уваги на тлі скандально відомої сексуальної розбещеності Катерини, яка стала леґендою ще за її життя. Мене найбільше зацікавило те, як Аркетті заздалегідь виправдовував перед Римом поцілунок, на який він таки зважився. На підставі власного польського досвіду він заявляв, що знає «ці північні країни», тим самим об’єднавши Польщу й Росію в одну категорію. Він вказував, що між «більш культурними народами» й «тими народами, які почали культурнішати пізніше», існує значна прірва. «Північні країни» занадто дотримуються етикету, наприклад цілують руку, в такий спосіб прагнучи наздогнати «більш шляхетні народи» 23. Велична поблажливість Аркетті свідчила, що, на його думку, ймовірність досягнення такої рівності дуже низька. Але його шкала рівнів культурності — виражена порівняльними прислівниками «більш» або «менш», «раніше» або «пізніше» — демонструвала цілком розвинену й сучасну концепцію відсталості й розвитку. В його висловах бракувало тільки слова «цивілізація» і переорієнтації, яка переозначувала північні країни як східні. Будучи італійцем, він досі дивився на Європу очима епохи Відродження. Своєю чергою, Катерина також була здатна на поблажливість: пізніше вона описала Аркетті як «добре дитя» й подарувала йому шубу.

Аркетті стверджував, що якраз менш культурні народи занадто переймаються етикетом. Проте насправді сам він ухопився за етикетну дрібницю і роздув її настільки, що постала (41) ціла ментальна карта Європи. Норберт Еліас гадав, що ідея цивілізації розвинулася з ідеї цивільності (civility) як кульмінаційний момент в історії манер. Поняття цивілізації стало таким важливим складником ідентичності тих, хто вважав себе належними до неї, що найповніше сучасне втілення воно знайшло у стандартах, якими вимірюються інші класи і нації. Саме читаючи Аркетті, котрий характеризував північні народи як менш розвинені й шляхетні, я задумав працю про картографування цивілізації в Європі. Мені здалося, що його поблажливість майже (але не цілком) провістила поблажливе ставлення до Східної Європи в наші часи, і переді мною постало питання, чи не стояв він на порозі великої переорієнтації континенту. Відтоді я замислився над тим, як люди почали ділити Європу на дві половини — на схід і захід.

Про Аркетті й руку Катерини я згадав кілька років тому, перебуваючи по той бік «залізної завіси», у Східній Європі. Посеред ночі я вирушив до майже незнайомої мені людини, аби забрати в неї деякі листи й матеріали, які я погодився перевезти у своєму багажі за «залізну завісу». Коли я прощався, господар тричі поцілував мене то в одну, то в другу щоку — за слов’янським звичаєм, як він мені пояснив. Я не міг не згадати про Аркетті й не подумати, що часом дрібниці етикету опановують нашу уяву, перетворюючись на символи якихось величезних відмінностей. Деякі з таких деталей невідлучно вплелися в мій загальний східноєвропейський досвід — досвід знайомства із підпільним політичним життям, приглушеними розмовами й почуттям неспокою під час перетину кордонів.

Ця Східна Європа перестала існувати 1989 року, разом із «залізною завісою». І ми або знайдемо нові способи для підкреслення її відмінності, або заново відкриємо старі, що існували перед холодною війною. А ще ми можемо скористатися надзвичайною революцією 1989 року яко стимулом і слушною нагодою переглянути нашу ментальну карту Європи. 1990 року Американська академія наук і мистецтв назвала спеціальне число часопису «Daedalus» «Східна Європа… Центральна Європа… Європа». Ця назва, напевно, натякала на тогочасний дрейф термінів, адже Європа семіотично зміщувалася й перетворювалася у нашій свідомості. (42) Головне есе у цій збірці вийшов з-під пера Тімоті Ґартона Еша, англійського автора, який став найпроникливішим західноєвропейським аналітиком з питань Східної Європи у доленосні 1980-ті роки. Назва есе закінчувалася знаком питання: «Mitteleuropa?» (8). Цей знак запитання відсилав до іншого есе того-таки автора, опублікованого до революції 1989 року: «Чи існує Центральна Європа?». Це була делікатна й дражлива проблема ментальної картографії, адже сам термін Mitteleuropa з’явився 1915 року під час Першої світової війни, коли Фрідріх Науманн опублікував у Берліні книжку з однойменною назвою, тільки без знака запитання. Науманнова «Mitteleuropa» окреслювала сферу німецької економічної та культурної гегемонії, охоплюючи землі, які зазвичай зараховували до Східної Європи. Поняття Mitteleuropa, разом з поняттями Osteuropa (9) та Ostraum (10), згодом відіграло важливу ідеологічну роль під час Другої світової війни, коли Гітлер розгортав план масштабних загарбань і страхітливого поневолення Східної Європи, почавши з окупації Чехословаччини та Польщі 1939 року й довершивши справу вторгненням до Юґославії й Радянського Союзу 1941 року. Тому є певна іронія в тому, що ідею Центральної Європи у 1980-х роках відродили саме польські, чехословацькі й угорські інтелектуали, щоб разом із інтелектуалами Західної Європи плекати її як ідеологічну протиотруту «залізної завіси». Отож питання про те, чи існувала Центральна Європа, повністю залежало від розрізнення інтелектуального конструкта і геополітичної реальності, а відтак Центральна Європа була лише ідеєю: «Її ще немає. Східна Європа існує — як частина Європи під радянським військовим контролем» 24. Але Східна Європа теж була колись лише ідеєю, і тепер, після 1989 року, звільнившись від радянського військового контролю, вона знову стала ідеєю. Втім, ідея Східної Європи залишається напрочуд тривкою, глибоко вкарбованою в історію двох сторіч і настільки впливовою через свої політичні наслідки, що її інтелектуальні витоки дуже важко розгледіти за пеленою історії.

Росія може відмовитися від військового панування у Східній Європі, але вона не може знищити саму ідею Східної Європи, позаяк не вона її вигадувала й нав’язувала. Ідею Східної Європи винайшли в Європі Західній за часів Просвітництва, і Росія також була частиною цієї ідеї. Росія також пройшла через процеси відкриття, локалізації, поблажливого ставлення та інтелектуального опанування; її локалізували й ідентифікували так само — між Європою та Азією, між цивілізацією та варварством. Прибічники ідеї Центральної Європи сьогодні прагнуть інтелектуальними засобами похитнути репресивну ідею Східної Європи, звільняючи від неї Чехію й Угорщину, можливо Польщу та, либонь, ще Словенію. Проте рубрику «Східна Європа» надалі можуть застосовувати, аби увічнити вилучення решти і зберегти розрізнення, яке підживлює нашу ідентичність. Михайло Горбачов, котрий знищив «залізну завісу» і поклав кінець холодній війні, також дуже глибоко зрозумів проблему поділу Європи. «Ми — європейці», — заявив він 1987 року в книжці «Перебудова», закликаючи будувати «спільний дім» від Атлантики до Уралу і виступаючи проти «умовності» блокового протистояння та «архаїзму» концепції «залізної завіси». Він розкритикував погляди тих представників Заходу, які вилучали Радянськиий Союз із Європи та ототожнювали Європу лише з Європою Західною (11) 25. Таке вилучення й ототожнення фактично були аксіомами, які протягом двох століть лежали в основі інтелектуальної історії, історії цивілізації в Європі та винайдення Східної Європи.