Розділ ««РОЗПЛУТУЮЧИ ХАОС»»

Нарешті у 1757 році, коли Франція та Росія стали союзниками у Семирічній війні, Санкт-Петербурґ згадав про давнішнє зацікавлення Вольтера повною історією Петра. «Ви пропонуєте мені, — відповідав він, — те, що я прагнув от уже 30 років; я не міг би ліпше завершити свою діяльність, ніж присвятивши мої останні дні та зусилля цій праці». Для Вольтера ця праця була логічним продовженням зацікавлення, що з’явилося десятки років тому, і коли через два роки вийшов перший том, він не поставив на ньому свого прізвища, а просто зазначив, що книжку написав «автор (297) «Історії Карла XII»» 29. Попри риторичне пишномовство про «останні дні та зусилля», Вольтерові лишалося жити ще 20 років. Перебільшення власної немічності (у 1757 році йому було 63 роки) пояснювалося наміром Вольтера відхилити запрошення Єлизавети приїхати до Санкт-Петербурґа для архівних досліджень.

Ця відмова означала, що під час роботи Вольтер здебільшого покладався на листування з фаворитом Єлизавети Іваном Шуваловим, який забезпечив йому прихильність цариці й угамовував гнів досі невдоволеної Російської Академії. Майже одразу Шувалов надіслав Вольтерові деякі джерела, тож Петро, цей прославлений мандрівник, вирушив до Європи ще раз — позувати для свого філософського портрета 30. Від самого початку біографію Петра задумано як твір європейського масштабу, її написано французькою для всіх дворів Європи. Вольтер у листі до Шувалова нагадував йому про це, відкидаючи вузький погляд: «Ми говоримо про всю Європу, отже, ні ви, ні я не повинні обмежувати свій погляд петербурзькими дзвіницями» 31. Вольтер, звісно, ніколи не бачив цих дзвіниць, не кажучи вже про те, що з них видно, але в листах він нібито поділяє точку зору свого російського кореспондента («ні ви, ні я») — аби разом вони швидше подолали її обмеженість.

Вольтер був цілком свідомий того, що саме завдяки його авторству книжка про Петра стане загальноєвропейською подією: «Я постану перед усією Європою, піднісши їй цю історію». Саме тому він опирався тискові росіян, які домагалися від його твору ще більшого потоку лестощів. «Чимало освічених людей Європи вже засуджують мене за те, що я збираюся написати панегірик і грати роль підлесника», — писав він Шувалову 1758 року, за рік до виходу твору в світ 32. У 1763 році, коли обидва томи вже було опубліковано, д’Аламбер у приватному листі написав, що цей твір «викликає нудоту своєю ницістю та заяложеними вихваляннями», а принц де Лінь пізніше запевняв, що сам Вольтер нібито зізнавався, мовляв, його підкупили розкішні хутра, які він отримав у подарунок. Двадцяте століття винесло не менш суворий присуд цій книжці. Пітер Ґей називає її «зібранням грубих лестощів, замаскованих під історію» 33. (298)

Безперечно, під час написання твору, протягом 1757–1763 років, Вольтер перебував під тиском Росії, але найбільше він залежав не від лисячого хутра, а все-таки від потреби одержувати документальні джерела про Петра. Вольтер, сам чужоземець, писав історію про Петра, користуючись працями інших чужоземців, зокрема географічним дослідженням Штраленберґа (виданим німецькою у Стокгольмі 1730 року та французькою в Амстердамі 1757-го, коли Вольтер почав працювати над своєю книжкою), а також спогадами Джона Перрі про перебування на московській службі морським інженером (виданими англійською в Лондоні у 1716 році й французькою у Парижі 1717 року, в рік візиту Петра до Франції). Однак Вольтер чекав на російські джерела, і таки дочекався. Спершу, в 1757 році, надіслали карти, потім переклади російських спогадів, із безліччю воєнних деталей. Його вчена робота полягала «в розплутуванні хаосу петербурзьких архівів», що нагадувало його власне бачення імперської місії Катерини, яка мала «розплутати весь той хаос» у Східній Європі, від Ґданська до гирла Дунаю 34.

Вибіркові архівні матеріали, звісно, зумовили форму та зміст праці, але з Росії також надходило листування, в якому пропонувалися конкретні настанови і прискіплива критика, тому Вольтер почав побоюватися, що він справді опиниться «у ролі підлесника». В 1758 році він одержав від Ломоносова три тексти про Петра: «Слово хвалебне Петру Великому», «Порівняння із Александром Великим і Лікургом», а також «Заперечення супроти деяких авторів», котрі не оцінили належно заслуг Петра; серед останніх згадувався і сам Вольтер за його «Карла XII». Такі попередні настанови з боку Ломоносова свідчили, що обурення Петербурзької Академії не зменшується. Це також підтвердила реакція Ґерарда Міллера на Вольтерів завершений рукопис, що містила сотні виправлень, звертаючи особливу увагу на транслітерацію російських імен французькою. Вольтер ухилився від унесення цих правок, видавши свій рукопис 1759 року в Женеві начебто для того, щоб випередити появу піратських версій у Гамбурзі та Гаазі. Отже, непереборна цікавість Західної Європи до Вольтера і Петра, здавалося, звела нанівець зусилля Російської Академії диктувати, яким буде образ царя. У передмові (299) до другого тому в 1763 році Вольтер кепкує з правок, які він одержав до першого тому. Описуючи, наприклад, примітивні народи Російської імперії, він згадав, що вони поклоняються овечій шкурі, а тепер його виправили: не овечій, а ведмежій. «Ведмежа шкура все-таки більше варта поклоніння, ніж овеча, — саркастично прокоментував Вольтер, — і треба носити ослячу шкуру, щоб так багато розводитись про такі дурниці» 35. Отож він перетворив академіків на ослів, але насправді ці «дурниці» були не просто невинними антропологічними неточностями. Адже овчина, яка протягом XVIII сторіччя раз у раз зринає у численних описах Східної Європи, була загальновизнаним символом відсталості, тож, можливо, не випадково саме її Вольтер зробив об’єктом тотемного поклоніння.

Найсерйознішою проблемою, яка постала під час листування, була доля царевича Олексія, сина Петра. «Сумний кінець царевича трохи мене бентежить, — писав Вольтер до Шувалова у 1759 році, міркуючи над другим томом, до якого Міллер уже підготував численні виправлення. Безперечно, Вольтер був готовий виправдати Петра, який засудив на смерть власного сина. Це виправдання зумовлювалося загальними поглядами Вольтера на Петра і Росію, тобто переконаністю в тому, що «одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Олексій хотів повернути Росію до старих порядків, «занурити її знову в темряву (la replonger dans les ténèbres), і тому Петрові не залишалось нічого іншого, як «принести у жертву свого рідного сина заради безпеки імперії» 36. Такою була позиція Ломоносова, але загалом Вольтер мав дуже неприємний досвід спілкування із Санкт-Петербурґом з приводу загадкової смерті царевича у в’язниці. Вольтера просили повірити, що той помер своєю смертю, ймовірно, приголомшений смертним вироком, але в жодному разі не внаслідок убивства за наказом Петра. Вольтер натомість написав із легкою іронією, що «дуже рідко» молода людина вмирає, тільки-но їй зачитають смертний вирок, але додав: «Лікарі вважають, що це можливо» 37. Смерть царевича Олексія і подібні питання «бентежили» Вольтера, бо нагадували йому власне твердження про Петра: «Він цивілізував свій народ, хоч сам був дикуном». Аби якось обійти ці свої слова, Вольтер пише у листі до Шувалова (300) 1757 року, що його не цікавить приватне життя Петра; працю буде присвячено не стільки життю Петра, скільки «Історії Російської імперії за Петра Великого» 38.

Вже від 1745 року Вольтер називав свій твір «пам’ятником» Петру, а потім і прямо «статуєю», «чарівний ефект» якої залежав від згладжування дрібних деталей та особистих вад. Як і в класичних творінь Фідія, ці дрібниці «затьмарювалися та стиралися тими великими чеснотами, якими Петро був зобов’язаний лише собі, й тими героїчними вчинками, що їх породили його чесноти» 39. Цей твір мав стати скульптурою скульптури, оскільки Петро був творцем і його шедевром була Росія, так само як сам Петро — шедевром Вольтера. Цей шедевр завершено з виходом у1763 році і другого тому, а вже 1766 року Фальконе прибув до Санкт-Петербурґа, щоб розпочати роботу над справжньою статуєю. Бронзовий вершник на кам’яній брилі за проектом Фальконе, як і пам’ятник, що його звів Вольтер, символізував творчу працю героїчного царя, для якого за сирий матеріал правила сама Росія.

У творі Вольтера кам’яним п’єдесталом був довгий вступ до першого тому під назвою «Опис Росії», її примітивних племен, що поклонялись овечим шкурам тощо. Книжка побачила світ якраз учасно, аби стати головним джерелом для статті Жокура про Росію в 14-му томі «Енциклопедії». Вольтер описав землі, де «межі Європи та Азії досі розмиті», де «скіфи, гуни, массагети, слов’яни, кіммерійці, ґети та сармати дотепер є підданцями царів» 40. Перший том закінчувався перемогою Петра над Карлом XII під Полтавою, і хоча колись Вольтер уже побував у Карловому таборі, тепер він став досвідченішим і знав, що на карту було поставлено саму цивілізацію. Якби Петро програв, тоді Росія знову б «поринула у хаос», а якби переміг, тоді зміг би «цивілізувати (policer) велику частину світу» 41.

У праці про «Вольтерову Росію» Каролін Вілберґер дійшла висновку, що «Вольтерів оптимізм стосовно Росії не знав меж, оскільки був проявом його загального оптимізму з приводу цивілізації як такої» 42. Це очевидно з опису Полтави як тріумфу цивілізації, але у 1759 році, коли вийшов у світ перший том, з’явився «Кандід», де оптимізм було безжально висміяно, а провидіння названо безглуздою оманою. (301) На цей критичний поворот в інтелектуальному розвитку Вольтера безумовно вплинула жорстокість Семирічної війни; він дотепно висміяв філософський оптимізм доктора Панґлоса, але сам виявився таким самим Панґлосом, коли з безоглядним оптимізмом вихваляв успіхи цивілізації у петровській Росії. В «Кандіді» Європа постає полем битви примітивних народів-грабіжників Східної Європи — болгар та аварів, а в «Петрі Великому» та сама Європа несе надію цивілізації скіфам, гунам, слов’янам і сарматам. Через рік, 1760-го, працюючи над поемою «Росіянин у Парижі», Вольтер видавався менш упевненим: «Чого ви можете навчитися на берегах Заходу?» 43.

У Вольтеровій історії Петро звертав свій погляд на «нашу частину Європи», він «хотів запровадити у своїх володіннях не турецькі й не перські звичаї, а наші». Перша особа множини вказувала на Західну Європу, «нашу частину Європи». Петро намагався запровадити «вбрання наших народів», на відміну від одягу інших народів, яких перераховує Вольтер, зауваживши подібність російського одягу до одягу «поляків, татар і угорців у давнину» 44. Ці народи не належали до турецького чи перського Сходу або до «нашої частини Європи», це була явно Східна Європа, яка лежала десь поміж цими світами. Працюючи над «Петром Великим», Вольтер постійно консультувався поштою з росіянами, і його твір став своєрідним дзеркалом (але не залізною завісою), в якому читачі могли бачити своє власне відображення, захоплюючись Петром так само, як він захоплювався нашим одягом, нашими звичаями, нашою частиною Європи. Становище обох сторін у книжці нерівне: Вольтер описував мандри Петра по Західній Європі (навіть згадує, що бачив його у Парижі 1717 року), але сам відмовився від дослідницької поїздки до Санкт-Петербурґа. Цей твір, що постав за допомоги листів, спричинився до ще важливішого листування, котре почалося тоді, коли у 1763 році Вольтер надіслав Катерині другий том своєї праці.