Розділ ««ВІЧ-НА-ВІЧ ІЗ ВОВКОМ»»

* Там само. — С. 44–45.

Завдяки своїй їздецькій вправності барон Мюнхгаузен примирив контрасти Східної Європи — дикість та цивільність: дикий кінь на чайному столі. Звісно, коня запропонували йому в подарунок, і згодом на цій литовській коняці він узяв участь у битві російської армії проти турків. Перший том «Дивовижних мандрівок і пригод барона фон Мюнхгаузена» приніс баронові репутацію найбільшого героя — вояка, мисливця й наїзника Східної Європи.

Мистецтво верхової їзди, яке натякало на цивілізування шляхом приборкання й загнуздання, було невід’ємним елементом образу Східної Європи у живописі 1780-х. У 1781 році в паризькому Салоні Жак-Луї Давід виставив свою картину під назвою «Граф Потоцький»: портрет польського шляхтича верхи на могутньому, з покірно схиленою гривастою головою, скакуні. Передня нога тварини так впевнено і слухняно піднята над землею, що не було потреби хвилюватися за чашки, (163) які могли виявитися десь поруч. 1782 року на честь століття вступу Петра на трон Катерина урочисто відкрила у Санкт-Петербурзі бронзову кінну статую, створену французьким скульптором Етьєном-Морісом Фальконе. У Франції Фальконе був протеже мадам де Помпадур, а в 1766 році, після її смерті, вирушив до Росії, де зажив ласки Катерини. Вже 1770 року він працював над статуєю Петра, й Річардсон, що бачив ескізи, назвав їх «алегоричними». Статуя імператора на коні, на п’єдесталі з кам’яної брили, символізувала «труднощі, що їх Петро здолав, доклавши великих зусиль, задля реформування Росії» 32. У XIX сторіччі «Мідний вершник» Пушкіна забезпечив пам’ятникові належне місце у російській культурі, але у XVIII столітті статуя була насамперед твором чужоземця, француза, який дивився на Росію очима Просвітництва. Польський вершник Давіда та російський вершник Фальконе поєднували мистецькі та алегоричні стереотипи, які згодом були безглуздо перекручені в літературній формі, коли барон Мюнхгаузен зграбно гарцював на чайному столі в Литві.

За власними свідченнями, барон Мюнхгаузен відважно бився з турками. Коли ворог почав тікати, «мій жвавий литовець замчав мене при цьому далеко вперед» *. Однак згодом він таки потрапив у полон і був проданий у рабство до Туреччини. Ідею цієї пригоди, можливо, теж запозичено з подорожньої літератури, адже книжка Кокса, видана за рік перед тим, містила розповідь про зустріч із таким собі Джорджем Брауном, ірландським еміґрантом у Росії, котрий брав участь у тій самій кампанії, що й вигаданий Мюнхгаузен, і котрого справді захопили в полон і продали у рабство. Брауна викупив французький посол у Константинополі, й він повернувся до Росії, ставши ризьким генерал-губернатором Катерини II. Мюнхгаузенові, звісно, пощастило втекти з полону в колоритніший спосіб. Доглядаючи пасіку султана, він загубив бджолу, на яку напали два ведмеді. Барон пожбурив срібний топірець у ведмедів, але, «на жаль, занадто при цьому розмахнувся; топірець мій злетів геть-геть і летів усе далі й далі, аж поки впав на місяць» **.

* Там само. — С. 47.

** Там само. — С. 55.

Аби повернути топірець, (164) Мюнхгаузен мусив залізти на місяць, скориставшись стеблом турецького боба 33. Отже, з Росії він потрапив до Туреччини, а з Туреччини на місяць, установивши таким чином ієрархію віддаленості. Ці дивовижні мандри могли відбутися лише у Східній Європі, адже вона була так близько до Сходу і не надто далеко від відкритого космосу.

Згодом барон Мюнхгаузен повернувся до Константинополя, де став фаворитом султана, й Распе навмисно увів свого героя до контексту тогочасної подорожньої літератури, кумедно змагаючись із бароном де Тоттом, чиї спогади було надруковано того-таки року, що й «Пригоди барона Мюнхгаузена» Распе. Тотт як військовий інженер султана нібито успішно зміг вистрелити з найбільшої гармати на світі, але Мюнхгаузен «ніколи не міг допустити, щоб француз перевершив його в будь-якому ділі» й хвалився своїми подвигами у Туреччині, зокрема тим, що вистрелив із велетенської фалічної гармати. Распе легко вигадав генеалогію «чванливого й хвалькуватого Тотта», зробивши його незаконним сином папи Климента XIV і римської торговки вустрицями 34. У такий спосіб Распе перетворив Тотта на напіввигаданого персонажа, поставивши його в один ряд із Мюнхгаузеном і кинувши їх обох у нетрі подорожньої літератури, котра завжди художня чи документальна — містила фантастичні елементи. Інша модель, яку Распе використав для створення образу свого барона, були «Мандри Ґуллівера» Джонатана Свіфта, а сьоме англійське видання пригод Мюнхгаузена вийшло 1793 року під назвою «Відроджений Ґуллівер».

Якщо перший том мандрів Мюнхгаузена (1785 рік) розповідав про його пригоди у Східній Європі, то центральним сюжетом другого тому стали мандри Африкою. Те, що книга вийшла друком 1792 року, в розпалі Великої французької революції, дало змогу Мюнхгаузенові прочитати Едмунда Берка й наприкінці розповіді вступити у битву із «трьома жахливими привидами» — Вольтером, Руссо та Вельзевулом, аби врятувати Марію-Антуанетту. Раніше, у самому серці Африки, де Мюнхгаузен «запровадив європейські мистецтва та науки», він відшукав якісь цікаві давні написи, що свідчили, ніби африканці «походили від мешканців Місяця». Распе розмістив фраґмент із цих написів, додавши наукову (165) примітку для фахівців («Vide Otrckocsus de Orig. Hung.») та коротке пояснення:

Ці знаки я подав на розгляд визначному знавцеві старовини й у наступному томі доведу кожному, що стародавні скіфи мали спілкуватися із жителями Місяця і населяли вони зовсім не Росію, а центральну частину Африки, що я вичерпно довів своєму вченому й сумлінному приятелеві. Вищезгадані знаки, писані нашими літерами — Среґнаг дна скоогтоп — означають: «Скіфи мають божественне походження» 35.

Ця нісенітниця, вочевидь, пародіювала тогочасну моду виводити від скіфів походження будь-яких відсталих народів. Тут скіфів довільно перенесли із Вольтерової Татарії чи Сеґюрової Росії до Африки. Таємниче посилання на «Orig. Hung.» також натякало на зв’язок скіфів з Угорщиною. Як і деякі інші мандрівники, Мюнхгаузен асоціативно пов’язував Східну Європу з Африкою, причому віддаленість обох частин світу підкреслювалася їхньою спорідненістю з мешканцями Місяця.

Мюнхгаузен повертався до Східної Європи нетрями Північної Америки, де від рук американських «дикунів» зазнав принизливого скальпування, а після тривалої подорожі «цією просторою пустелею» опинився на російському кордоні, в замку «Нарескина Роскимовмовського». Вже саме ім’я було відверто сміховинне, а до того ж росіянин Роскимовмовський напав на нього у парі зі своїм диким ведмедем. Мюнхгаузенові довелося перемогти їх обох, підкресливши спорідненість між звіром і варваром:

Тієї ж миті на мене рвонувся величезний ведмідь, але я встиг запхати уламок своєї шаблі йому в горло, відсікши в корені язик. Потім я схопив ведмежий труп за задні лапи і, вимахуючи ним над головою, так гепнув Нарескина його ж власним ведмедем, що йому, вочевидь, мало не здалося. Я лупцював головою ведмедя голову Нарескина, аж доки одним вдалим ударом не засадив його голову у ведмежі щелепи, а позаяк ця тварюка ще частково жила й билася у корчах, зуби зімкнулися на голові Нарескина, наче лускач для горіхів 36. (166)

Так непереможний мандрівник використав дикість Східної Європи проти неї самої.

Перед тим як вирушити на порятунок Марії-Антуанетти, Мюнхгаузен востаннє відвідав Санкт-Петербурґ, де одружився з царицею, уклав мир між Росією та Туреччиною й відіслав бриґаду російських і турецьких робітників будувати важливий канал.

Тепер на чолі мільйона російських саперів я прямував до Суецького перешийка, де приєднав до свого загону мільйон турків, озброєних лопатами і мотиками. Вони прийшли не для того, аби перерізати одне одному горлянки, а заради спільної справи — сприяти торгівлі й цивілізації, аби багатства Індії потекли цим новим каналом до Європи 37.

Отож Мюнхгаузен знайшов найдоцільніший спосіб сприяти справі цивілізації та налагодження зв’язків між Азією і Європою, що мали таке значення для самої ідеї Східної Європи, — змусив працювати мільйони рабів.