Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Одним із перших він передбачив характер і напрямок маячних експансіоністських планів німецького фашизму, і ще 1937 року говорив про можливий воєнний конфлікт між Гітлером і Сталіним за ласий шматок – Україну, що зрештою приведе й до виникнення світової війни.

(П. Федченко, журн. Україна, № 22, 1991, с. 33, звідти ж побрані й уривки із «Щоденників»)

Досить порівняти це з тим, що відбулося всього через два (так, так, усього тільки два) роки: поділ Польщі та Другу світову. А за Україну – ніхто й не думав сваритись: її совєти просто підклали Гітлеру, тимчасово, зрозуміло.

Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.

Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по–партійному: «Ето провокація!»

Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.

Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:

А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сил, щоб могти мати право самій рішати, кого зі своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два–три роки, може двадцать–тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли–небудь здадуться.

Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:

… а що ж ти кінець–кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе…). А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?…

Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли–небудь взагалі…

І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом №1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся би це колись зрозуміти В. Винниченко, що перших життєвих успіхів зазнав у Москві та Пєтєрбурзі?

Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20–річчя отiєї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:

Ми розуміємо, що для Москви Україна в Організації Об’єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що коли настане час викидання на горище всіх декорацій ленінсько–сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по–перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала би усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це – один наслідок гри більшовизму в декорації.

А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам в нашій революції відновлену і тільки придушену більшовизмом. І здобули не через великодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу «коньюнктуру» буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не великодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові.

Оце добре, оце, нарешті, – так. Та, покінчує статтю теж добрими словами, подивіться:

Але, нас ви й тим не поставите на коліна під ваше ярмо, і тим не спините ви нашого прагнення волі й незалежності. І в якій би формі, чи то царсько–валуєвській, чи в демократично — «федеративній», чи в большевицько–союзовій ви не заперечували її й не кричали: «Нє било, нєт і бить нє может!», ми з тою самою непохитністю будемо вам одповідати і словом і чином:

Була, є й буде!

Як бачимо – нарешті все усвідомив, правильно й до кінця; але – як же пізно це сталося, на превеликий жаль…

Доповнення 3. Іван Фещенко–Чопівський