Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

По остаточному відході від політичної діяльності І. Фещенко–Чопівський працює на катедрі металургії та металознавства Варшавської політехніки. Пише докторську дисертацію «Цементація заліза бором». Та, праця там триває недовго, бо в травні 1920 його запрошують професором металознавства Гірничної академії в Кракові, куди він і переїздить.

Нарешті, 13 листопада 1927, як він пише:

…відбулася моя докторська промоція. Праця на тему цементації заліза та деяких спеціальних сталей, як рівно кобальту й нікелю, бором і берілієм – була представлена Механічному відділові Варшавської політехніки і там же схвалена.

(теж там, с. 75)

Зазначимо, що практичне вживання в техніці таких матеріалів, як кобальт і нікель (жаростійкі сталі лопаток газових турбін) або берилію (надлегкі сплави), наступить практично лише через два десятки років, принаймні. Інтерес до них тоді – свідчить про велику технічну далекоглядність видатного українського вченого.

З 1927 І. Фещенко–Чопівський стає головним радником Державних збройовень Польщі та багацько їздить, – до Чехо–Словачини, до Швеції, Англії та Данії. Але всюди цікавиться також місцевими українськими справами. Тепер він чи не єдиний світової слави металофізик та металознавець міжвоєнної Польщі. Між 1932 та 1936 він видає польською мовою свій класичний труд у трьох книгах – «Металознавство».

Другу Світову війну І. Фещенко–Чопівський якось переживає в Гурним Шльонску, в Катовицях, а через два місяці по «визволенні» – так називають чомусь зміну окупанта, його, польського громадянина, заарештовує російське НКВД. Готуючи ще один тяжкий злочин на міжнародному рівні. Оскільки совєцькій владі як такій він жодних прикростей не заподіяв, полишається думати, що провина була звичайною та невибачальною, невипадковою: він був національно свідомим українцем. Подібно німці, як пам’ятаєте, заарештовували та нищили жидів; тільки за те, що вони є жиди.

Що там з ним було далі у тих покидьків людства, – мало відоме. Чи то заслання, чи то табори (а, за віщо, власне?); можливо – й розстріл. Зберігся власноручний запис, кілька рядків за його підписом до блокнота другого марно репресованого українця, актора Олександра Гринька (пересильний пункт Інта, республіка Комі, січень 1950). Існує відповідь совєцького консула в Кракові на запит дочки, Ірени Богун–Чопівської, датована 1964 роком (раніше, мабуть не відповідали взагалі). Вона повідомляє тільки: «На Ваше письмо сообщаем, что Ваш отец Фещенко–Чопивский И. А. умер 2 сентября 1952 года» (підпис секретаря консульства в Кракові).

Оскільки вірити, будь у чому, цим нелюдам – від ґенсека по консула, ми не маємо жодних підстав, то знаємо, всього й тільки, що Іван Фещенко–Чопівський загинув у совєцьких катівнях уже десь після 1950.

Доповнення 4. Полковник Євген Коновалець

Українські полковники епохи Других Визвольних Змагань – то цілком особлива тема. То була низка видатних постатей, яких ці змагання підготували, та які їх і проводили; хоч, часом, і під керівництвом вельми недолугих політиків. Зі стисло відповідними до цього результатами.

Першим, та чи не видатнішим із них був полковник Євген Коновалець (1891–1938).

Родом він був із села Зашкова, Львівського повіту, походив із родини українського вчителя. Закінчив Львівську академічну гімназію, один із кращих на той час учбових закладів. Учився добре. Він захоплюється там не лише класичною грецькою філософією Арістотеля і Платона, віддаючи переваги першому, але дуже рано проявляє схильність до літературознавства. Йому пощастило мати викладачем німецької мови та літератури відомого професора Боберського, та він щиро зацікавлюється скандинавською літературою, пильно вивчає творчість Генріка Ібсена (1828 -1906) та Авґуста Стріндберґа (1849–1912); з німецької літератури його щиро цікавить близький йому, очевидно, за духом Гергарт Гауптман (1862–1946, Нобель 1912). Зацікавленість його творчістю Є. Коновалець зберігатиме по кінець життя. Зі сучасних йому українських письменників – він незмінно віддавав перевагу Івану Франкові; не лише, як майстрові письменницького слова, а й як видатному мислителеві.

Але, часи брали своє, та ще в гімназії Євген вступає до таємного українського гуртка; до університету у Львові, до якого вступає 1909 на правничий факультет, – він приходить національно свідомою людиною.

Навкруги вирує українське політичне життя, набуває широкого розголосу справа студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 1908 засуджується судом на страту за вбивство австрійського намісника Галичини, але – утікає за кордон. Йому допомагає в цьому відомий Дмитро Вітовський, тоді – теж студент.

В університеті кипить боротьба за відкриття, нарешті, й українського університету (на той час є тільки німецький і польський), та 1912 Відень зобов’язується відкрити його не пізніше 1915. На що обурюється царська Росія та брутально втручається до внутрішніх справ Австро–Угорської імперії, погрожуючи в такому разі війною.

До політичної боротьби занурюється з головою й студент–правник Євген Коновалець. Він, з 1913 стає членом головної управи Українського Самостійного Союзу, від Української національно–демократичної партії. Там він близько співпрацює з Андрієм Мельником, Андрієм Бандерою та іншими, займається журналістикою (журн. «Молода

Україна»).

Переломним взагалі, здається, був для Є. Коновальця рік 1913. Йому виповнюється 22 роки, коли він перебуває на Всеукраїнському студентському з’їзді. Там він уперше зустрічається з молодими політичними еміґрантами зі сходу України, серед яких був і Дмитро Донцов. Аби оцінити, чим стала для Є. Коновальця ця зустріч – потрібно дещо пригадати атмосферу тих років у Галичині. І, чим стала для неї поява такої особистості, як Дмитро Донцов, що надав бездоганного теоретичного обґрунтування незалежницьким ідеям М. Міхновського.

Потрібно розуміти, наскільки популярними були на той час жебрацькі ідеї культурної автономії ще з часів М. Драгоманова, наскільки потужно звучали тоді (на царські гроші, ясна річ) голоси місцевих москвофілів. Спротивився послідовно всьому цьому, хіба, уже хворий на той час Іван Франко.