Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

(теж там, с. 29)

Це – власні слова М. Грушевського, а крім того:

М. Грушевський пропонував ЦК партії покласти край такій диктатурі, зробити уряд і Директорію відповідальними перед Конгресом трудових рад. У разі неможливості того домогтися він наполягав на виході членів партії з уряду. М. Грушевський рішуче засудив Варшавський договір С. Петлюри із Ю. Пілсудським.

(теж там, с. 29)

Тобто, не втримався й із еміґрації метнути свій «ніж у спину рєволюції», своєї – української; коли, дослівно, вирішувалася її доля. Петлюрі, бачите, заздрив, що за люди… Отже, і цей колишнiй «національний демократ» – скотився, нарешті до червоного болота, хоч у соціалісти подався дещо раніше, іще за УЦР. Що ж ним рухало? – прикрість від власних невдач? – вульґарна заздрість до Петлюри, політика (на скільки ж голів?) вище від нього? Єдиної (крім гетьмана) людини тих часів, яка щось зрозуміла та була й на щось здатна? – важко відповісти.

Грушевський, за лихим прикладом Винниченка, вилаявши Петлюру починає шукати щастя у більшовиків, хоч на них, здається, безпосередньо й не працював. Спочатку пише листи, секретареві ЦК КП(б)У, польському недоноскові С. Косіору; потім і українському прем’єрові, міжнародному пройдисвітові невідомого походження,

Х. Раковскому. Пропонує від себе співпрацю та радить запровадити багатопартійність. Більшовики на листи, як відомо, взагалі не відповідають, а багатопартійність? – чи ж не завідома дурість: чи дарма вони стільки сил поклали, поки забезпечили собі монополію на владу?

Втративши на цьому остаточно інтерес до політики, професор Грушевський пориває з есерами та полишається один. Зі старими друзями, до яких несподівано перекинувся ще в часи УЦР – розірвав, нових – не набув.

Повернутися в Україну та остаточно присвятити себе науці, Грушевський вирішує тільки десь 1923. Стає це – з досить цікавої причини:

Розпочата совєтською владою політика українізації спонукала його до повернення. Наприкінці 1923 р. було полагоджено формальні моменти для переїзду М. Грушевського в Україну. 10 листопада 1923 р. Політбюро ЦК РКП (б) ухвалило не заперечувати «проти допущення проф. Грушевського в СССР». 28 листопада президія ВУЦВК затвердила охоронного листа вченому, де зазначалося, що ніяких переслідувань і звинувачень за його попередню політичну діяльність влада не допустить. Нарешті 31 грудня М. Грушевського було обрано академіком ВУАН. Шлях на Батьківщину був відкритий.

(теж там, с. 30–31)

Щодо «ніяких переслідувань і звинувачень», то це, як у нас кажуть, цілком відносится до того класичного, даруйте: «зарікалася свиня гівно їсти»; більшовики, та щоб не переслідували!… Але, прокоментуємо дещо, аби все стало на свої місця. Політика українізації, про яку тут ідеться, – була дозволена та стимульована Москвою, і цього досить. А там, як відомо, всі триста років (а може – ще й з 1169) – люто ненавиділи все українське. Та, пригадайте ще собі попередні та наступні роки шаленої русифікаці; то, як же накажете розуміти оту «українізацію»? Які вигоди міг мати від неї наш спільний та улюблений «старшій брат»? – який без користі для себе й не кихне. Пояснюємо – то була одна Велика Провокація, задумана, скоріше всього провокатором із провокаторів, – «вєлікім Сталіним». Бо, до цієї політики (а, як могло бути інакше?) приєдналися всі національно свідомі люди країни, та тим невимушено й відмінно засвітили себе в очах «орґанов», а тому тоді, 1930 та пізніше, – їх залишалося тільки акуратно зібрати та розстріляти. Як воно й сталося. Що то була чиста провокація й нічого більше, тоді зметикувала принаймні одна, близька до цього заходу людина, нарком освіти М. Скрипник. Який, зрозумівши нарешті, до чого був причетний, – відібрав собі життя, але це вже нікого врятувати не могло.

Версії, що це була геніальна робота його, Великого Провокатора, – якось не зустрічав, хоча це й здається цілком очевидним радше, банальним. На цю блешню, як бачимо, попався й досвідчений учений, М. Грушевський, а тим штучно підкоротив собі життя; думати, думати треба, панове…

Професор Грушевський з охотою поринув знову до наукової діяльності, читав лекції, займався дослідженнями, збирав біля себе талановиту молодь. Більшовики йому до пори сприяли, а 1929 «далі» навіть академіка, але в учених колах він не дуже прижився. Зокрема не любив його за політичну флюґерність твердий та послідовний націоналіст Сергій Єфремов, який був у керівництві Всеукраїнської Академiї Наук (ВУАН). А більшовики, зі свого боку, планували М. Грушевського на президента ВУАН, коли у вигаданому процесі над неіснуючою СВУ (Спілка визволення України), – знищать С.Єфремова, разом із доброю частиною старої української інтеліґенції. Та не втрималися (як же можна, от вам i охоронний лист!) від того, щоб покінчивши з СВУ – 1931 заарештувати й М. Грушевського. Бо, він же там колись очолював УЦР, та хоч нічого й не вшкурав, але – нема на світі когось більш мстивого ніж московський більшовик. Було заплановано черговий сенсаційний процес УНЦ (Украінского національного цєнтра). Очікувалося, що саме Грушевський дасть «трєбуємиє показанія», тобто, оговорить кого треба: кого накажуть.

Але, не так сталося, як гадалося. І Грушевський відмовився «давать показанія», і оговорювати практично вже не було кого, всі вже були в СЛОНє (Соловєцкіє лагєря особого назначєния); а нові – не наросли. Енкаведисти були настільки скандалізовані провалом справи, що навіть відпустили Грушевського на волю; хоч і без дозволу покидати Москву.

Він протриває ще три роки, та загине 1934 в Кісловодську на лікуванні. Підчас досить рутинної хірургічної операції, як писали, по видаленню карбункула.

Ми щиро сміємося з приводу сталінського «дєла врачєй», але тільки тому, що «дєло» – сталінське; тобто – звинувачення є завідомо брехливе. Але… чи знайдеться у світі хоч одна нормальна людина, яка наважиться твердити, що більшовики у своїх бандитських акціях по нищенню людей, – не використовували й лікарів? Дозволимо собі думати, що такої людини, принаймні – серед психічно здорових, – не знайдеться. Отже…

Пригадайте смерть М. В. Фрунзе, пригадайте смерть М. С. Грушевського…

Доповнення 2. Володимир Винниченко

Володимир Винниченко народився 1880 у родині не надто заможних селян неподалік Єлісавєтґрада. Як він пригадує сам, виніс із дитинства ненависть до поміщиків, на яких усе життя вимушений був гнути спину його батько. В цьому, певно, й були корені його майбутньої класової позиції, яка незмінно тягнула його у бік більшовиків; його перше, старіше протиріччя з реаліями життя.