Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

1. 1947. Останній совєцький голодомор

Поновна, третя російська окупація України після перемоги над Гітлером, попри депортацію мільйонів людей, — не вирішила “українского вопроса”. І. Сталін та Ґ. Жуков створили чудовий план переселення українців на Колиму, але… Дуже хутко виявилася його утопічність: совєцька влада мала сили та засоби для депортації, скажімо, мільйона людей, але була безсилою перед десятками мільйонів. Отже, вирішено було спробувати вчинити новий голодомор в Україні, який і розпочав хутко набирати силу, вже десь із лютого 1947.

Засоби, якими його започинала та роздувала московська влада — були ті самі, — випробувані, перевірені та відпрацьовані ще тоді, 1933: висмоктування із сіл України виробленого там збіжжя — почалося від самого її “звільнення” та посилювалося з року на рік, не зважаючи на те, що по війні села ніяк не були багатшими ніж тоді, 1932. У колгоспах видавали, бувало, по 100 гр. зерна на трудодень, оцінюючи заробіток на трудодень десь у 20 коп. А хліб на чорному ринку тоді коштував 200 карб. буханець, рівно удвічі більше, ніж у середньому по Росії підчас війни.

Якось прожити було би й можна, якби по селах не лютували (як тоді 1933) різні уповноважені мінзаготівлі, які мали право конфіскувати навіть урожай городини з присадибних ділянок або худобу, навіть домашні речі: все на рахунок якихось там натуральних податків.

Після війни, з її пірровою перемогою, — не вистачало всього: насіння, тягла, пального. Але, весна 1946 видалася особливо напруженою; потім була посуха. Урожайність упала до мінімальних показників, але розрахунки свідчать, що й за таких умов Україна могла би не лише прогодувати себе, але й віддати якісь помірковані побори на прокорм “старшєго брата”, але… Саме в цьому — у поборах та визискові трудящих, — комуністи ніколи не знали міри.

Трошки з того, що й досі, мабуть, є “совєршєнно секрєтно”.

По селах лікарі ще навесні доносять у райкоми, що 7–10% людей (!) потребує ліжок у стаціонарі, з приводу крайнього ступеню голодного виснаження (дистрофії). При цьому кожний четвертий з доставлених до лікарні — за статистикою помирає: запізно привезли.

Виникає явище, добре знайоме нам і сьогодні, — перевищення смертності над народжуваністю. “Благополучною” для місцевості на той рік вважалася статистика 3 на 1, бо подекуди доходить і до 10 померлих на 1 народженого. Рівновага установиться тільки десь після 1950.

Надто зворушливе враження справляє, як завжди, “забота партіі і правитєльства”, спеціально щодо голодуючих. “Пєрвий” у Вінницькій області, досить урожайній та самодостатній, такий собі Стахурскій, розсилає по райкомах інструкцію (власного виробу):

В Гайсинському районі 16 квітня 1947 року в прокуратурі виникла справа по обвинуваченню громадянки с. Карбовки, Г. А., у людожерстві. Період весни відкриває ще більші можливості по знаходженню додаткових ресурсів харчування, а саме: збирання зелені, пригодної для споживання, виготовлення муки з пирію, рогози, улов риби в ставках.

Завдання партійних орґанізацій використати всі ці багаті резерви, щоб покращити харчування тих сімей, які терплять особливу нужду… Партійні орґанізації повинні посилити пильність і ще більше провести виховну роботу серед трудящих району.

(журн. Україна, № 24, 1992, с. 29)

Що ж тут сказатиі — більшовицьки турботливо та більшовицьки безграмотно. Крім того, звичайного у них, — неймовірно глупого.

Як подобаються оті «щі більші можливості»? Слід було би, здається, й написати не просто “покращити харчування”, а — “ще більше покращити”, але — що ж, часом і партія буває не на висоті. Поготів, сам отой Стахурскій та його зграя — мукою з пирію, з “багатих резервів” — напевно не живились.

Нагадаємо з цього приводу, що на 10 травня того року на Вінничині було тільки офіційно зареєстровано більше 100 тисяч дистрофіків, половина з них — діти. Як видно, цього разу партійні орґанізації, що мали “посилити пильність і ще більше проводити виховну роботу серед трудящих”, — трохи не дотягнули…

Того літа за “раскраданіє хлєба”, тобто за потаємне зрізання або збирання колосків, — ідуть судові процеси по всій Україні, засуджуються до таборів тисячі людей, переважно жінок, матерів.

Однак, цього разу сталінський голодомор так і не сягнув масштабів 1933, — людських жертв було чи не вдесятеро менше. Чи це тому, що схаменулася влада? — радше ні, скоріше вона злякалась. Бо, нарід був уже не той. Восени, коли треба було з піснями та прапорами везти хліб державі, звичного ентузіазму не спостерігається, з цим не поспішають. Матеріали НКВД (ті самі — “совєршєнно сєкрєтно”), свідчать по всіх областях України про наростаючий опір владі. Відчувається, що за роки війни в країні плідно попрацювало революційне підпілля ОУН. З’являються численні листівки із закликами до збройного повстання, до знищення Сталіна, — “Смерть Сталіну!”, “Після Гітлера час на Сталіна!” і все частіше бринить із них несмертельне гасло ОУН: “Воля народам, гідність людям!” — те, що для них найстрашніше. Бо саме на паплюженні людської гідності, на придушенні свободи, одвічно стояла імперія.

А їх сталінська влада — нелюдська, підла та підступна, але хоробрістю не відзначена, як же полохлива!

Чималу роль у врятуванні країни зіграла тоді й наша Вандея — Західна Україна. Вона, що роками відбивала обох окупантів, — не зазнала й посухи 1946, мала якісь запаси, котрих більшовики хоч і цупили (як же вони, без чужого!), але як же помірковано, без особливого бажання отримати партизанську кулю до лоба. Нагадаємо, що орґанізований військовий опір сталінській навалі припиниться там лише через роки.