Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Внаслідок поразки Других Визвольних Змагань 1919 – настає Друга російська окупація України. Починаються репресії та політичний терор… Так, чимало, чимало перенесли ми у братських обіймах, «обрєчєнниє бить вмєстє»…

А тепер, як ми вже зобов’язалися продивлятись і те, що тільки могло би бути, – то й поглянемо так само коротко на те, що ми заробили, так і не вигравши Других Визвольних Змагань, чи не єдині на той час в Європі. Та чого могли би не пережити, – вигравши їх. Підсумок буде жахливий, виявиться, що за наступні якихось 72 роки існування Третьої Російської імперії – СССР – ми пережили набагато більше та набагато гіршого, ниж за попередні 208 років. Переглянемо й це, чого могли би й не знати, якби…

1921 – перший штучний голодомор в Україні, втрата ніяк не менше від десь 1,5 – 2 млн. людей.

1930 – кричуще беззаконня колективізації та розкуркулення, нові мільйони жертв терору й депортацій.

1933 – Великий Голодомор, так само – штучний. За об’єктивними оцінками – 7 – 10 млн. жертв.

1937 – Велике Полювання – розгул сталінщини; найбільш активно проводилося саме в Україні (пригадайте Вінницю, Биківню, Рутченково тощо). Новий десяток мільйонів; або й більше.

1938 – початок русифікації, постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР».

1939 – перше «освобождєніє», або другий погром українського життя в Західній Україні. Та з тими самими наслідками, – репресіями, депортаціями.

1941 – війна з гітлерівською Німеччиною була би доброю справою, якби не перетворилась, на самому початку, на війну проти України. Підстелення України з її народом (за нечисленними виключеннями тих, кому надали можливість виїхати) під Гітлера, під нацистські політичні та етнічні чистки. Але – не тільки. Бо цілі були далекосяжні і багатопланові. Вивезення до Росії промислового обладнання та продовольства – не лише збагачувало Росію, але й позбавляло цього Україну. А ліквідація робочих місць, разом із вивезенням з країни худоби й продовольства повинні були створити новий голодомор, побільше від оттого 1933. Це останнє, принаймні, зірвалося, але дякувати за це не Москві. Бо вона зробила все, що тільки могла, аби остаточно виморити Україну.

Однак, найчудовіші наслідки наступили потім, 1943 – 1944, після «освобождєнія», тобто по Третій російській окупації України. Бо тепер кожний «освобождєнний» був потенціальним злочинцем – «бил в оккупаціі» (а, як же власне, міг не бути?); та не тільки. Адже міг іще «работать прі нємцах» (а, що ж іще? – жебрачити?), «работать на нємцєв», або (злочин зі злочинів) «сотруднічать с нємцамі». А за останнє депортувалися цілі народи – справжній розгул терору та ґеноциду. Хотіла була ота «свята трійця» – троє катів – Сталін, Жуков і Берія, вивезти й усіх українців до останнього, та сил не вистачило – надто вже далася взнаки, мабуть, ота їх піррова «побєда». Але – підемо далі.

1947 – спроба Москви створити новий масштабний голодомор в Україні. Попри десь 1,5 млн. жертв, можна вважати, що справа зірвалася – не були ще «звільнителі» повними хазяями в Україні.

1958 – постанова про те, що рідна мова в школі необов’язкова, вивчається за бажанням. А, за умов повної русифікації вищої школи – ви розумієте…

Хоч усе це ще буде описане в подробицях у ч. III – не оминемо тут і використання Москвою атомового ґеноциду проти українського народу, як з боку атома війського, так і «мірного». Воно починається в роки «холодної війни», яку вони хутко надумали перетворити при нагоді на гарячу, та ще й обов’язково – атомову. На віртуальний атомовий ґеноцид працювало, як перенесення в Україну серійного виробництва балістичних ракет (Дніпропетровськ), так і установка в найбільш заселеній частині України майже двох сотен (!) важких балістичних ракет, націлених на Захід. А це ґарантувало те, що в разі війни Україна у перші ж дні перетвориться на радіоактивну пустелю.

Підкреслимо, що ніде у світі подібні ракети не ставлять у заселених місцевостях. Уже це було ворожим актом щодо населення України. Бо, нагадаємо, там густість населення становила десь 100 людей на км. кв.

Але, завдяки холодній крові американських президентів (особливо, республіканця Рональда Рейґана) справа з війною якось гальмувалася. А тому потрібно було не забувати й про «мірний атом», теж далеко не такий безпечний, як це розписують. На часи катастрофи в Чорнобилі (1986), в західній же, правобережній половині України, на десь 1,4 % площі СССР – було скупчено 40 % його атомових потужностей. Стільки енергії тут нікому не було потрібно, та її експортували на захід, за кордон. Грошики осідали у Москві, а радіоактивні криптон, ксенон, йод та цезій із труб АЕС осідали в Україні; кожному своє, так би мовити.

Так і сталося, що після цього Чорнобильської катастрофи просто не могло не бути. Але й її влада в Москві використала найповніше, як тільки змогла. Пропустивши через опромінювання руїн четвертого блока ЧАЕС – якомога більше ліквідаторів з України. Трапилося все це ще в роки СССР, а він має юридичного наступника, який ніби прийняв на себе його зобов’язання. А як так, то й мав виплачувати цим людям пенсії аж по кінець життя.

А загалом, от що воно значить «бить вмєстє» (або – «нас сблізіла совмєсгная історія», принаймні, для одних).

Отже, навіть із гранично коротких попередніх переглядів, одного й другого, ми могли наочно переконатись у катастрофічних наслідках першої втрати незалежності – 1709, як і ще згубніших другої, 1919. А тому й не дивуватись тому, що наприкінці ХХст. нас в Україні було ніяк не більше, ніж на його початку, бо саме так вона нас «сблізіла», ота їх «совмєстная історія». Такі порівняння, (хоч і дещо в совєцькому дусі «прєждє і тєпєрь») є неймовірно конструктивні, повинні бути неодмінною частиною будь–якої наукової історії. Бо, ще далеко не фахівець – ісландець Гальдор Кіліан Лакснесс помітив, що історія так, часом повторюється, але з кожним разом це обходиться все дорожче. А Historia vitaе magistra – історія є вчителька життя; це розуміли ще оті перші римляни. На відміну від сучасників, які часом не пам’ятають того, що було вчора.

Втім, про все це ще будемо дискутувати, а поки зауважимо, що за таких темпів прогресу досить нам забути про оте «Геть від Москви!» та провести «вмєстє» ще бодай десяток років – і українців можна буде відшукати хіба, що десь у західній діаспорі. Бо в наш час історичні помилки оплачуються життям (часом і цілих народів).