Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

1. “Вєлікій Октябрь”

Він став великим переломом світової історії, та це дає привід іще раз нагадати, чим вона була насправді, Жовтнева революція, та що вона принесла власному народові та всьому людству.

Лєнінові та його прибічникам не прийшлося тоді надто змагатися за владу. Вона валялася на землі — тільки підібрати. А стартові капітали — теж були. Чималий внесок до лєнінської каси зробив німецький кайзер, зацікавлений в такий спосіб вивести з ладу свого найбільш, так би мовити, потенціально потужного супротивника. Постійну, знову ж матеріальну підтримку, забезпечував колишній меншовик Парвус (А.Ґєльфанд), тепер — помітний діяч західної тіньової економіки. Коротше, з підтримкою — проблем не було.

Співробітництво досить темної особистості Парвуса зі совєтами стало довгим та плідним, мало не родинною справою. Бо його син, Євгеній Гнєдін — “ізвєстний русскій журналіст і діпломат”, працював у 1935–1936 першим секретарем совецької амбасади в Берліні. То були вже гітлерівські часи, але це, як бачимо, не заважало ні їм, ні йому. А це й наводить на конструктивну думку, що найліпшим гаслом для них усіх було би: “Пройдисвіти всіх країн — єднайтеся!”

Лише згодом, 10.05.1938, цей нащадок “основателя советского государства” (а, чому ні? — хіба дати гроші — це так мало?), — і собі відбуде до ҐУЛАҐу; вкупі з іншим рідством із Ґєльфандів, що теж обіймало не останні посади.

Але повернемося до справи.

Головне починається потім. Бо, надто вже багацько обіцянок було роздано наперед; помимо того ідеального суспільства, яке мало прийти на зміну царському.

Скарбницею таких порожніх обіцянок стала, в першу чергу, так звана “Декларация прав народов России”, прийнята більшовиками та їх союзниками, з якими вони потім жорстоко розправляться, — через якийсь тиждень по захопленні влади в столиці (“почта”, “телеграф”…).

Ознайомимося з першими пунктами:

Проголошується:

1. Рівність і суверенність народів Росїї.

2. Право народів Росїї на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

3. Відміна всіх і будь–яких національних та національно–релігійних привілеїв та обмежень.

4. Вільний розвиток національних меншин і етнографічних груп, що населяють терени Росії.

Як ясно бачимо сьогодні, з перспективи часу, ця “Декларация” була й полишилась чи не найбрехливішим в історії людства документом, а слівце «сувєрєнітєт» стало блешнею, на яку спромогатимуться ловити й наступних дурників, 75 років потім. Отже, пройдемося по окремих пунктах.

1. Жодної рівності не було, немає й ніколи бути не могло. Бо “старшій брат” ним і полишився.

2. Право народів на самовизначення ніколи Росією не визнавалося, ні тоді, ні тепер. Незалежність зі зброєю в руках вибороли собі тільки Польща та Прибалтика з Фінляндією. Незалежність усіх інших була тоді ж потоплена в крові Москвою. Незалежність удалих протрималася стільки, скільки змогла. Росія весь час прагнула захопити назад усіх, але її вистачило тільки на Прибалтику та на власного гауляйтера в Польщі. Та й сьогодні кримінально–політична потолоч у Москві дере глотки за “Росію в граніцах до 1917 года”.

3. Уся кадрова політика більшовиків по всіх закутках колишнього Союзу складалася, тільки й єдино, — з обмежень та обмежень, — національних, релігійних і всяких інших бо, чи хтось там допустив би до державної посади, навіть — не комуніста? Або, чи потерпів би на ній, скажімо так, — не атеїста? Космічних масштабів більшовицькою брехнею була й ота “відміна всіх і всяких привілеїв та обмежень” тому, що за їх розгалуженістю й багатством СССР навіть порівнювати не можна з колишньою країною класичного апартгейда.

4. Цей “вільний розвиток” призвів до того, що жодна з націй — крім пануючої російської, не виросла за цей час, а більшість, особливо — малих, приведено на грань вимирання. Не кажучи вже про орґанізований ґеноцид, про депортації цілих народів.