Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

І от, приходить молода людина, яка арґументовано (не до заперечень!) роз’яснює всім, що українська нація є поділеною поміж двома імперіями, хоча за всіма законами, людськими як Божими, повинна мати свою власну, нікому не підлеглу державність.

Передчуття наступної великої війни носилося тоді у повітрі, і було ясно, що поділені між двома потугами українці, – мають опинитися по різні боки фронту. Не відомо, чи дискутувалося щось подібне на схід від Збручу, але на заході відразу вирішили альтернативу: з ким бути українцям у наступній війні, – з Австрією чи Росією?

Альтернативи, власне, не було, бо більша частина українців гнітилася хамським свавіллям східної, Російської імперії. В той час,

як західна меншість – гнітилася суворими законами західної, європейської Австро–Угорської імперії; законами, які в принципі можна леґітимно змінювати. Отже, для окремої людини, наділеної розумом – альтернативи й бути не могло; ясна річ, тільки з європейцями і проти дикунів, але… Група людей, поготів – цілий нарід, то дещо інша справа.

На щастя, вибір був зроблений абсолютно правильний, навіть попри оту, ще не спростовану тоді панслов’янську брехню: наскільки тодішні люди були розумніші від сьогоднішніх! – та й почалася ота підготовка національно свідомих Українських Січових Стрільців, про яку ми вже писали раніше.

Все робилося правильно і розумно, – саме так, разом із Європою та проти московських аґресорів.

Якомога обнадіювала українців щодо цього і Австро–Угорщина. Вже десь з початком війни відбулася таємна нарада, кажуть – на Святоюрській горі, яку проводив митрополит Андрій Шептицький, разом із кількома високими урядовцями Австро–Угорщини. Там було декларовано, що в разі перемоги центральних потуг, від Сяну до Дону підніметься Українська держава під владою гетьмана, дружня до Австро–Угорщини. То були – зрозуміло, поки чисті утопії, але самий факт подібного засідання є досить красномовний. На ньому був присутній і Євген Коновалець, з початку війни – хорунжий австро–угорської армії.

Фактично, це був той самий вибір, про який доповідав Д. Донцов іще на Всеукраїнському студентському з’їзді 1913, у рефераті під назвою – «Сучасне положення нації і наше завдання». Він слушно писав, що:

Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила перед нами дилему: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба.

Та приходить до закономірного висновку, що:

Чинний уділ в австро–російському конфлікті на стороні Австрії в цілях реалізації проґрами сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня.

Зробимо деякі необхідні зауваження, щодо цього. Для дещо занепалого сьогоднішнього рівня українського націоналізму – є характерним і стале протиставлення. Воно є так само типове, як небажання дійти згоди, бодай у чомусь. Досі живе протиставлення – мельниківці – бандерівці, – а, навіщо, власне? Бо, це протистояння вже колись відбулося, відіграло свою роль, відійшло у минуле. А роздувати його сьогодні можуть лише люди, які тягнуть із цього свої особисті користі. Тобто ті, що до українського націоналізму не мають прямого відношення.

Так само й тут, – кажуть, от Д. Донцов мав політичну орієнтацію: покладався на Австрію. А от Степан Бандера закликав покладатися на власні сили; виходить – Донцов помилявся.

Заспокойтеся, панове недотепи, – ніхто не помилявся, обидва були абсолютно праві.

Бо, Дмитро Донцов писав це коли існувала схильна до українців потуга – Австро–Угорщина, от і рекомендував опиратися на неї. А Степан Бандера діяв тоді, коли Україна не лише була повністю окупована її ворогами, але ще й оточена ними з усіх боків.

Отже, обидва наші великі діячі мали рацію, але – кожен у свій час.

Чи не перший же бій у Карпатах був фатальним для хорунжого Є. Коновальця. Він вкупі з хорунжим А. Мельником, – потрапляє до російського полону (концентраційний табір у Царицині). Полон став для обох доброю додатковою школою націоналізму. На А. Мельника він справить таке незабутнє враження, що тепер його політична позиція завжди буде послідовно пронімецькою.

З часом, уже 1917, вони обидва повертаються додому та поринають до військової діяльності. Євген Коновалець, разом із іншими, орґанізує західний Галицько–Буковинський корпус січових стрільців. Він рішуче бореться з настроями часу – мітинґово–совєцькими, та будує нові військові частини на незаперечній військовій дисципліні, не забуваючи й про головне, – традиційний культурний та політичний, духовний вишкіл Січових Стрільців. Бо ж дійсно дисциплінованою може бути тільки свідомо дисциплінована людина, яка розуміє, навіщо та дисціпліна потрібна.

Все це не пройшло марно, бо саме корпус полковника Коновальця розбив червону армію Муравьєва та Антонова–Овсєєнка в січні 1918. Другого ж разу дав їм добру научку 1919, під Гребінкою, розгромивши кращі більшовицькі частини; хоч Києва тоді й не звільнив. Адже, й корпус не все може.

Остаточна поразка 1920 та новий поділ України – не знітили полковника. Він із новою енерґією, в нових обставинах, бореться далі за українську справу, що стала справою його життя.