Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Аналітична історія України


1. Напередодні Других Визвольних Змагань


Перед Першою світовою, коли до початку Других Визвольних Змагань залишалися дослівно роки, – стан України та її народу був з ненайліпших. Вона була розкраяна та поділена імперіями на лоскути, мало пов’язані між собою.

Першим та основним був загальний поділ схід–захід, поміж імперіями: Австро–Угорською та Російською; практично – поміж цивілізованою Європою та «дикою Азією». Дикою – на той час, бо підросійською. Підкреслимо, що ми тут не схильні піддавати сумнівам великі культурні досягнення народів Азії. Але, вся справа в тому, що хоч Росія й була дикою – та не Азією; отже – деяка данина умовності, не більше.

* * *

Австро–Угорщина – імперія, нема сумніву; так, безумовно – гнітила народи, але гнітила їх не свавіллям царату та його «охранкі», а – імперськими законами. Була конституційною монархією, яка мала парламент, через який на ці закони можна було впливати, можна було їх досконалити. До парламенту могли обиратися, і дійсно обиралися – українці. На останніх перед Першою світовою виборах їх фракція в парламенті імперії сягнула 30 депутатів, а українець Юліан Романчук був обраний навіть віце–спікером, як тепер кажуть. Активне політичне життя українців на заході не могло не впливати й на схід, куди приїздили люди, куди потрапляла література і газети. Все це, у свою чергу, сприяло розвиткові та поширенню національного руху. Найбільш визначною в цьому відношенні стала культурна подія, яку Росія негайно перетворила на політичну, – відкриття 1903 пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На нього мала прибути представницька офіційна делеґація з Австро–Угорщини, австрійці та українці. А, як у Росії (іще навіть не совєцькій) все прийнято розписувати та обмежувати заздалегідь, то й виникло питання, неможливе ні в Австро–Угорщині, ні будь?де, крім Росії: якою мовою на цьому відкритті виступатимуть місцеві люди? Вирішено було – ясна річ, що «на вєліком і моґучєм». Але, коли дійшло справи, ці місцеві люди мали мужність наплювати на цю ідіотичну постанову та виступали українською, як і австріяки, та… нічого не сталося; не те вже було російське самодержавство. Натомість царська влада спробувала була 1914 заборонити сторіччя Т. Шевченка, але тут наштовхнулася на рішучий громадський опір, який і зробив свою справу. Але, українство – як ми це вже відзначали, не було однорідним, ні на сході, ні на заході.

На заході найбільш політично розвиненою була Галичина, де українці (яких у середньому було менше) вимушені були політично ривалізувати з поляками, та могли вже, навіть, якоюсь мірою блокувати невигідні українській людності Галичини постанови сейму краю. Мабуть тому в Галичині перед Першою світовою – насправді кипіло українське духовне життя.

Політична ривалізація у змаганнях за автономію або й незалежність підсилювалася й старими, іще часів Жечі Посполітої, міжрелігійними антагонізмами та чварами. Хоча ці останні, з ростом загального рівня культури обох народів, – уже не мали такого значення, як колись. Польський рух дещо підтримувала Франція, наскільки дозволяли тамішні русофіли, але уряд самої Австро–Угорщини віддавав належне інтересам українців.

Дещо інакше стояли справи у Буковині, де місцеве румунство сповідувало ту саму релігію та спори могли бути тільки щодо української автокефалії. Румуни орієнтувалися на давно самовизначену Румунію, яка хоч і претендувала на Буковину, навіть – на угорський Ердей, але до пори мусила рахуватися з імперією. Отже, тут політичні відносини були не аж так гострі, та сваритися можна було, хіба за автокефалію. До того, українське та румунське населення було тут переважно сільським, та по містах бриніла німецька мова; щоправда, було чимало й німецьких селян. Тому, іще 1903 у сеймі цього краю було прийняте роздільне самоврядування для всіх трьох цих найбільших громад.

Знову інші справи були у Закарпатті, яке з 1867 було віднесене до Угорщини, та яке – за кілька десятків років, стало мало не повністю мадярським. За – підкреслимо це особливо, не найгірших стартових умов. Бо ще у 1850 Закарпаття мало сітку з більше як 500 українських шкіл, найбільшу, відносно як абсолютно. Але, вже на 1907 їх кількість скоротилася до 27, а з 1907 угорський парламент зліквідував неугорські школи взагалі. Чи не можна було цьому протиставитись? – далебі…

Були певні законодавчі рамки, спільні для всієї Австро–Угорської імперії, не були в ній першими й угорці, та марно було би все це приписувати виключно мадярській люті та підступності (?): слід буває, часом, звернути увагу й на себе. Значить, не явили свого часу закарпатці достатнього рівня політичної та загальної культури, аби цьому протиставитись: що ж тут поробиш…

Це тепер, у самостійній Україні, вони базікають про своє якесь окремішнє русинство та вимагають незалежності. А, де ж воно саме тоді було, поміж 1867 та 1907, – оте ваше русинство? – чи було взагалі?

На початку ХХ століття, за австро–імперської свободи – виникають численні українські спортивні, юнацькі, а часом і парамілітарні орґанізації: 1894 – Сокіл, 1900 – Січ та 1910 – Пласт; а 1913 у Львові відбувається перший збір нового товариства – Українських Січових Стрільців.

Ідея таких товариств виявилася на заході України дуже плідною, та хутко поширювалася: всього через рік існувало вже 96 відділень.

Із початком Першої світової створюється 6.08.1914 Українська Бойова Управа, яка має на меті згуртувати українські сили з Січових Стрільців у самостійну військову силу. А вже 21.08.1914 створюється Головна Українська Рада з представників усіх українських політичних сил заходу, під проводом Костя Левицького. Цікаво навести її маніфест, із якого видно політичні спрямуваня західного українства (за Валентином Морозом, «Україна у ХХ ст.»):

Український народе! Надходить важна історична хвиля. Важиться доля держав і народів. Буря війни суне на Європу й нічого її не спинить. Український народ належить до тих народів, на які війна і її наслідки наляжуть найбільше. В таку хвилю народ, що хоче жити, мусить мати одну думку й одну волю і ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів. І тому в тій хвилі представники українського народу в Галичині, всіх політичних напрямків, які лучить один національний ідеал, зібралися в Головну Українську Раду, яка має бути висловом одної думки і одної волі українського народу. Коли не можемо війни відвернути, то мусимо старатися, щоби ті жертви, яких вона від нас вимагає, не пішли на марно, щоби кров батьків принесла добро дітям. Дорога наша ясна. Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю. Історичний ворог України не може спокійно дивитися, що ще не вся Україна в його руках. Перемога Росії мала би принести українському народові австро–угорської монархії те саме ярмо, в якому стогне 30 мільйонів українського народу в російській імперії. Теперешня хвиля кличе український народ стати однодушно проти царської імперії, при тій державі, в якій українське національне життя найшло свободу розвитку.

Перемога австро–угорської монархії буде нашою перемогою. І чим більша буде поразка Росії, тим швидше виб’є година визволення України. Нехай цей поклик найде відгомін в кожнім українськім серці! Нехай збудить в нашому народі давнє козацьке завзяття! Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоби історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце вільної України!

(Цитується за журн. Україна, № 23, 1991)

Отже, так дивились на стан речей на заході, у Західній Україні. Зробимо цьому деякий підсумок. Тільки на те, щоби порівняти зрілість політичного мислення підавстрійського українського заходу, та розкладеного російським пануванням сходу. Не знайти тут, у цьому документі ніяких випрошувань (якоїсь там «національно–територіальної автономії» або «визнання української мови» (в Україні!). Одне слово, всього того політичного недолузтва, з якого розпочала свою «боротьбу за Україну» Українська Центральна Рада (УЦР) на сході. Бо ще III Універсал УЦР товктиме ту ж саму воду в ступі, проголошуючи Українську Народну Республику (УНР) в «складі федеративної Росіі», та доповзе повного суверенітету, суверенної УНР, – тільки наприкінці 1917, перед муравйовською масакрою Києва.

А, між тим, не можна сказати, щоби на сході не було й розумних людей. Коли всі прагнули автономії (якої згодом і домоглися в особі УССР), Українська демократична хліборобська партія відстоювала на сході саме те, без чого не можна бути жодному народові: повний суверенітет народу та приватну власність на землю. Але, подивіться, хто був у проводі партії: В. Шемет (1873–1933), Д. Донцов (1883–1973) та М. Міхновський (1873–1924). Це були класики української національної ідеї, на відміну від грушевських та винниченків, які так ніколи її й не збагнули. Вони тоді не перемогли, але…не забудемо, що проти них працював наймогутніший з титанів новітньої історії та могутній союзник імперії, – людська глупота…

* * *

До того ж часу відноситься й виникнення орґанізації, яка відіграла на заході не менш важливу роль, ніж східні ради та директорії. То був відомий Союз Визволення України (СВУ), в орґанізації якого брали участь політичні еміґранти сходу, та серед них Дмитро Дорошенко (1882–1951), згодом – відомий український історик. Це була орґанізація, визнана на урядовому рівні, та така, що популяризувала українську національну ідею в Австрії та Німеччині. Як пише В. Мороз у своїй «Україні в ХХ столітті».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Аналітична історія України» автора Боргардт Олександр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи