Розділ «II. КИЇВСЬКА РУСЬ»

1. Перший літописець

“Нєстор – пєрвий русскій летопісєц”, – так його звали завжди, хоч на той час такого слова – “русскій” для позначення якогось народу – просто не існувало; ніким не вживалося. Iще один приклад свідомого історичного шахрайства, але й не випадковий. Частина своєрідної системи шахрайства. А заразом – своєрідна іронія історії.

Бо його темність, невігластво та ксенофобія (страхання чужого) іноді б’ють у вічі. Вони – мало не сучасні, мало – не московські, класичні. Не випадково ж, його там так високо цінують.

Наведемо, щодо цього літописця, деякі опінії совєцьких істориків. От хоча би, так пише відомий академік Б. А. Рибаков:

Iз середовища літописців особливо виділяється киянин Нестор (початок ХII ст.). Він написав широко задумане історичне введення до хроніки подій – “Повість врем’яних літ”. Хронологічний діапазон уведення – від V-VI ст. нашої ери до 860 року, коли руси вперше виступили як сила, рівна Візантійській імперії. Iсторико–географічне введення Нестора до історії Київської Русі, написане з небувалою широтою та достовірністю, заслуговує на повну довіру з нашого боку.

(Б. А. Рибаков, Мир истории, Москва, 1984, с. 327)

Не відстав від нього й попередник, такий собі лавреат Сталінської премії Б. Д. Грєков:

Нестор зрозумів своє завдання дуже широко, він і переробив, і завершив труд своїх попередників, значно роздвигнув його хронологічні рамки й присвятив багато уваги самому князеві Святополку, затушував темні сторони його діяльності та підкреслив позитивне, – до цього побуджувало його безсумнівно почуття подяки за добре ставлення до Печерського монастиря та за підтримку його програми.

(Б. Д. Греков, Киевская Русь, Москва, 1953, с. 416)

Оцінки – понад високі, але – хто оцінює (“а судьі кто”?). Нічого собі, об’єктивний історик: “затушував темні сторони”, “підкреслив позитивне”… Як же це все знайоме! Не літописець – совєцька людина! А це ще й питання довіри до наступних істориків. Але, саме в цьому, як ми переконуємося, – справи є понад кепські.

Видатний римський історик Амміан Марцеллін писав колись: “Iсторик, що свідомо замовчує якісь події – творить не менше шахрайство, ніж той, що пише про події, яких не було”. Це дійсно так, та годі шукати якісь попередні історичні події в літописі Нестора. Там їх просто немає. Згадується для чогось Траян; потім – Олег. Між ними промайнуло сімсот років, а – де вони? – проміж них – наче нічого не було. Хіба, що отой дурний анекдот про аварів. Пишеться все це, зверніть особливу увагу, в тому самому місті, яке було першою столицею середньовічної наддержави Європи з 375 року; було, багато років і потім. Не згадується й словом – про Аттілу; згадується, однак, про Траяна. Це виглядає дослівно так, якби в Римі – уявляєте? – ніхто й ніколи не чув би про Юлія Цезара або про Августа, ганьба світового рівня, чи не так? Що це, – темнота, невігластво? – так, є й вони. Але, може то й свідоме шахрайство, – хто знає… Бо, про тих же Аттілу та Бояна є надвишок відомостей по візантійських християнських джерелах, але… З другого боку – Нестор буває, часом, аж дивно сучасний.

Ми, в Третій російській імперії – славетному Союзі Совєцьких Соціалістичних Республік, – звикли жити в оточенні ворогів. Це, до речі, так і звалося – “вражєское окружєніє”. Чимало їх було, пригадаємо: “польскіє пани” (або “бєлополякі“), “руминскіє боярє”, “бєлофіни”, “нєдобітиє японскіє самураі” (колишні “макакі“), “нємєцкіє фріци”, “англо–амєріканскіє поджігатєлі войни”… Це останнє дещо свідчить про “кризу жанру”, бо надто вже довге та до того – вкрадене у колишнього союзничка Гітлера. Це – щодо “врага унєшнєго”.

Були й інші – “враг унутрєнній”: “жідо–масони” (потім – “сіоністи”), “хахли–бандєровци” (в минулому “пєтлюровци”), “чуркі”… Нікого, здається, не забув наш “старшій брат”, спасибі йому за ласку; дослівно – “нікто нє забит”.

Та от – чи не тим самим шляхом, бува, пішов іще “пєрвий лєтопісєц”? Здається, – що там слов’яни? Бо, в них “един язык Словенеск”, але – ні, не так воно все просто; поляни – то хлопці як треба, але всі iнші… Такий вже мотлох, що уявити неможливо. Послухаємо самого Нестора: “Древляне живяху зверьским образомъ, жівуще скотьскы”. Радимічі? – але вони, як і вятічи, – “от Ляхов”, – тобто не ліпше від “польских панов” (вони ж – “бєлополякі“), що ж тут доброго? До того ж, усі вони, радимічі, вятичі та северяни, – “одинъ обычай имяху: живяху в лесе, якоже всякый зверь, ядуще все нечисто и срамословье в нихъ…” Тут, бачите, суто римський підхід до природи: вона визнається лише у вигляді дачної; а “дикий ліс” – то “дикі звіри”, і все; такі собі, родові спогади про різню в Тевтобурзькому лісі. Тільки от, звідки це все побралося у нашого дрімучого “слов’янина”?

Кривічі? – нащадки великих скирів – “сокир”, що дали світові Едекона та Одоакера, а можливо – й Аларіха Балта. Не ліпші й вони, бо: “Си же обычай творяху Кривічи и прочии погани”. Отак воно є: мова одна – словенска, а от ґатунок, сортність, – виходить різна.

А, що ж інші люди, які живуть у широкому світі? – “інородци”, так би мовити. Ой, тут і зовсім нічого втішного… таке сміття…

Половці? – оті самі, великий нарід кипчаків? – та вони ж: “ядуще мертвечину и всю нечистоту, хомакы и сусолы, и поимають мачехы своя…”

Болгари? – але ж: “ихъ вера оскверняет небо и землю”. Християнство, як загальну релігію, прийняв у Болгарії ще Борис I (852–858), іще в часи Кирила та Методія. Але київський невіглас про це ще, за триста років – так і не довідався. Далі він, поґотів, звинуватить їх у мусульманстві…

Десь іще далі – й зовсім погано: