Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

На це накладалося наступне, друге протиріччя, яке він відчув, вступивши 1890 до Єлісавєтґрадської гімназії. Це протиріччя національне, між старою національною культурою та хамським ставленням до неї з боку офіційної імперської культури, яка так і не стала національною. Кпини над його українською мовою, яка була та полишилась єдиною перепоною для останньої русифікації, та незмінно дратувала його російських співучнів і вчителів; а це, в свою чергу, провокувало ще більшу затятість з боку впертого хлопця.

Насправді, це не були два окремі протиріччя, але тільки різні боки непримиренного протиріччя між єством обох націй, демократичною сутністю України – та тоталітарним змістом рабовласницької Росії. Однак, до розуміння цієї простої (а разом – як же складної!) істини, – Винниченко так ніколи і не зумів піднятись. Він усе життя гадав, що досить ліквідувати соціальну несправедливість, і… повсюдно автоматично настане «дружба народов».

На жаль, перевірити це так нікому й не судилося. Бо, більшовицька суміш державно–монополістичного капіталізму з класичним російським рабством, навряд чи могла претендувати на соціалізм; хай би хоч у першому наближенні. Попри те, що «дружба народов», яка ефективно замістила собою не лише минуле «обрусітєльство», але й прямий ґеноцид, – в цьому суспільстві дійсно існувала.

Усього цього В. Винниченко, на відміну від Д. Донцова, С.Єфремова або М. Міхновського – так ніколи й не зрозумів. А тому й нема жодних підстав відносити його до українських націоналістів; українство він сприймав у виключно декоративний спосіб, а на це держави – не потрібно.

Спрямованість до самоствердження, яку ми спостерігаємо в ньому з дитячих років, здатна робити дива, часом створювати й геніїв нації але – тільки тоді, коли до цього є ще багацько іншого. На жаль, навіть освіта цієї людини так і обмежилася всього тільки єлісавєтградською гімназією. Яку він сам охоче пригадував потім, саме життєві негаразди українських батьків, а до них – насмішки та переслідування в російській гімназії саме за українство, – ніби й сприяли утвердженю його в цьому самому українстві. Що ж, все мало так бути, але – куди ж воно поділося потім, оте його українство? – коли впливовим членом українського уряду – він незмінно працював на користь Москви. В самий відповідальний час свого життя; аж поки все й не розвалилося.

А поки, він самоутверджує себе далі, де тільки може. На початку 1902 він вступає до РУП (Революційна Українська Партія), а вже на її першому з’їзді наприкінці року – обирається до її керівництва. Потім його призивають до армії, але він, зінсценізувавши самогубство (!), – тікає до Галичини. Але, ще через півроку його, разом із Д. Антоновичем, прилапують на кордоні з чималим вантажем марксистської літератури та заганяють до дисциплінарного батальйону. Він отримує амністію лише у 1904, з нагоди народження царєвіча Алєксєя.

Полагоджує він і особисті справи, його дружиною стає Розалія Ліпшиць, дочка доволі відомого петербурзького банкіра. Це, мабуть, якоюсь мірою підстраховує їх існування, хоч – не подумайте – не заважає їм полишатися переконаними соціалістами.

По хуткому провалі «революції» 1905, Винниченко вимушений перейти на нелегальний стан, часто тиняється по закордонах і починає писати. Дебютує збіркою оповідань з символічною назвою «Краса і сила», пише п’єси, потім – і романи. Знову ж, хутко набуваючи не так репутації або літературної слави, як розголосу. Бо, одні критики підносять його до небес, а інші – взагалі заперечують.

В ці роки він дбайливо та старанно культивує свій імідж: високий лоб під зачіскою, розлетисті брови, бездоганні вуса, не довгі й не короткі, бездоганно обрита з усіх боків борідка на самому підборідді; до того бездоганий чорний костюм: відомий письменник і драматург. Він, загалом, не палить, але на світлинах часом між пальців дорога сиґарета. Самовпевненість, приправлена щіпкою зверхності, – промінить з кожної клітини. Позувати він умів – геніально, цього не відняти.

Його вважають письменником європейського ранґу, та можливо таким він і був. Але, можна закинути йому й брак ориґінальності, бо це радше еклектик, автор бестселлерів. Відчувається вплив старших – започаткувателів експресіонізму, від дана Германа Банґа (1857–1912) до зовсім уже скандально відомого поляка Станіслава Пшибишевського (1868–1927). Є щось і від Джека Лондона (1876–1916) з його ніцшеанським культом сильного героя. Є й певні паралелі з кумиром на час російського читача – Лєонідом Андрєєвим (1871–1919). Одне слово – рясна данина читацьким та глядацьким густам часу.

Додому він повертається остаточно у травні 1914, перед самою війною, плідно працюючи в журналі «Украинская жизнь», який редагує Симон Петлюра, а революція 1917, як стверджують щоденникові записи, стала для нього повною несподіванкою; таке не свідчить про велику глибину політичного мислення. Він мерщій поспішає до Києва, аби не пасти задніх, але перша його спромога увійти до складу УЦР – несподівано провалюється, приходиться чекати Всеукраїнського національного конгресу, на якому він нарешті тріумфує та стає головою Генерального Секретаріату УЦР.

Але, що ж наш письменник та свідомий соціаліст там, у секретаріаті поробляв, – чи ж, бува, розпалював вогонь Визвольних Змагань? Надамо слово іншій людині, Валентину Морозу з його «Україною у ХХ столітті». Там він пише про діяльність В. Винниченка наступне:

Отже, немає можливості (при всьому бажанні) повірити в широковідому винниченківську версію, яка каже, що діячі цього типу розпалювали вогнище української сили. Факти (повторюємо) вказують на щось інше: гасили, а не розпалювали. Гасили часом дуже брудною водою. Досить прочитати статті Винниченка про непотрібність української армії, щоби збагнути це: «Не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!»

Крім власних статей і промов на тему непотрібності (!?) української армії, Винниченко густо поміщав у редагованій ним «Робітничій газеті» також «листи читачів» на цю тему. (Це був, так би мовити, прелюд пізнішої більшовицької тактики, яка все робила «за бажанням трудящих»).

(В. Мороз, Україна в ХХ столітті, журн. Україна, № 28,1992, с.17)

Автор, наведених рядків можливо, не працював у совєцькій пресі та не знає, що ці «листи читачів», як правило, писалися в саміх редакціях. А це й призводило до того, чого й треба було досягти:

Всі «революційні» частини, зорганізовані лівими партіями, як правило розбігалися або переходили на бік червоних росіян. Формацій же дійсно стабільних, «болбочанівських», ліві партії боялися і розпускали їх при найменшій можливості.

(теж там)

Так працював троянський кінь «соціалізму» – на імперську російську ідею у Других Українських Визвольних Змаганнях.

Продивимось тут іще одну ситуацію, – Винниченко і… прихід гетьманату. Про це він записує до щоденника наступне: