Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Купка недобитків кацапських офіцерів, професійних убивць, паразитів і грабіжників зібралася і інсценізувала державний переворот. За ним стояла важка, озброєна до маківки постать прусського солдата, і купці кацапської офіцерні вдалося скинути Раду, встановити монархію, вернути царських приставів, цензорів, шпиків. За який–небудь місяць ми маємо перед очима стару картину до 1917 року.

Який же український запис, тільки подивіться! Але, українство полягає не на тому, щоб росіян іменувати кацапами, та навіть переважно не на тому. Злість застить йому очі, бо слово «інсценізувала» тут зовсім не до речі, протирічить наступному реченню, де їм уже, виявляється, вдалося «скинути Раду» (теж мені, письменник). А, хіба є правда в подальшому: «встановити монархію (!), вернути царських приставів, цензорів, шпиків». Чи був гетьманат «старою картиною до 1917 року»? – і як він усе це побачив у перші дні перевороту (запис від 18 травня)?

Це запис людини, яка хоробливо чіпляється влади та ладна стерти з землі того, хто їй цю владу віднімає. Та не бачить правди навіть для себе. Чи може сподівається на те, що його записи колись побачать світ та ця червона брехня затьмарить правду?

Гетьманські офіцери йому, бачите, «кацапські», а як же бути з колишнiм жандармським полковником із Єкатєрінослава, «командующім Муравьєвим»? – чи він, бува, хтось інший?

Звернімося до досить виваженого повідомлення з цілком офіційного сучасного джерела:

Для В. Винниченка гетьманський режим ворожий і соціально, й національно. Тож невипадково влітку 1918 р. він вдався до контакту з Х. Раковським, більшовицьким керівником російської делегації на мирних переговорах з Українською Державою. Вони обговорювали можливість підривної діяльності проти гетьманського режиму. Із 18.09.1918 р. В. Винниченко очолив опозиційний до влади Український національний союз, до якого увійшли всі українські соціалістичні партії. Офіційно УНС восени вів переговори із гетьманом про входження своїх представників до уряду. 18 жовтня такий уряд було сформовано. Проте В. Винниченко разом із М. Шаповалом таємно готували повстання.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 39)

Отже, для нього гетьманат є «ворожий і соціально, й національно». Отже, орґанічно не переносив він навіть того скромного, але послідовного українства, яке запроваджував гетьман. Добре. Але сам сколочує якийсь «Український національний союз», в якому українського було рівно стільки ж, як у більшовицькому пройдисвіті Х. Раковскому.

Але, спробуємо радше розібратися в логіці подій. Отже, УНС вів із гетьманом переговори щодо входження до уряду та домігся свого. Цей «національний» (не більше, але й не менше!) союз – сколотив Винниченко. Та й домігся входження до уряду, як вiн там писав? – «встановленої монархії» з її «царськими приставами» та «шпиками». Але – навіщо, виникає запитання? Невже заради щирого співробітництва на користь України? – далебі, навіщо йому та Україна? Заради відновлення власної влади. Бо, «таємно готує повстання». А, значить уся ця дурість з урядом, – навіщо вона була? – правильно, замилити очі гетьманові. Провокаторська акція, зверніть увагу, у суто більшовицькому густі.

Тому що перед цим, пригадайте, В. Винниченко радиться з Х. Раковскім, від отiєї маріонеткової совєцької України, з Юрієм Коцюбінськім та іншими московськими аґентами. Обговорюють вони, ні більше, ні менше, як можливості спільної «підривної діяльності проти гетьмана» яка й покінчується більшовицькою окупацією Києва та розстрілами тих, хто наважується розмовляти на вулицях українською мовою. Пряму відповідальність за це несе голова Генерального Секретаріату УЦР.

Зробивши свою справу, товаріщ Винниченко, разом із своєю половиною, – відбуває за кордон, покинувши Директорію на Петлюру, якому (в котрий раз!) доводиться розхльобувати накоєне дурнями або зрадниками. Бо Україні, це Винниченко добре розуміє, – він навряд чи зможе принести більше шкоди, ніж уже приніс. А більшовикам він просто ні до чого; більше не потрібний: використаний повністю.

До речі, як ми вже цього суб’єкта пригадали; Хрістіан Раковскій, це відомий міжнародний пройдисвіт, злочинець, що розшукувався на той час поліціями кількох європейських країн, та був приблизно таким самим «соціалістом», як отой «Мішка–Япончік», що згодом поступить в Одеську ЧК. Гетьмана Винниченко зневажав, з Раковскім мав справи. Що ж, скажи мені, хто твоі друзі…

Остаточно демаскує себе В. Винниченко на початку 1920, перекинувшись відкрито до більшовиків, створюючи закордонну групу КПУ з ґазеткою «Нова доба». Більше від того, його обирають до Всеукраїнського Центрального Виконавчого комiтету (ВУЦВК) на ІV Всєукраінському съєздi совєтов, та він остаточно нахабніє заявляючись особисто до Москви вимагати недоплаченого. Там зустрічається з Лєніним, Сталіним, Троцкім, Зінов’євим… Звідти двічі виїздить до Харкова, торгується, торгується… Йому вже згодні «дать» навіть члена ЦК КП (б) У. Але, він вважає, що поклавши до більшовицьких ніг Україну – заслуговує більше, набагато більше: претендує на члена Політбюро ЦК КП(б) У!.

Але, тут совєцька золота рибка страйкує, та наш претендент опиняється біля розбитого корита. Однак, таке щось, як ґосподіна Винниченка – знітити важко. Він і постановляє для себе, що більшовицький виноград для нього ще надто зелений; визнати в чомусь поразку власного «еґо», – будь–що не може. Записуючи до щоденника (20.07.1920) наступне:

Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів… Партією керує невеличка група – Політбюро ЦК РКП і Оргбюро.

А, де ж ваші очі були раніше, дозвольте запитати, достойний пане? – чи так уже нічого й не бачили? – «Кто бил нічєм – тот станєт всєм…», чи не так?

Але, призупинимось на цьому ще дещо, поміркуємо. Зробимо простий віртуальний мислений експеримент: поставимо на місце В. Винниченка кого–небудь із сучасних йому діячів Визвольних Змагань. Чи міг би того ж 1920 вільно приїхати до Москви, скажімо, Симон Петлюра, та почати торгуватися, спираючись на соціалістичне минуле, за посади у більшовицькій Україні? Та – бодай, навіть хтось із полковників УСС: Василь Вишиваний, Євген Коновалець або Андрій Мельник? Або ж, врешті решт, сам невдаха гетьман, Павло Скоропадський? Де би вони всі у той же день опинились?!

Нагадаємо, що троє з них були убиті більшовиками – Петлюра та Коновалець – за допомогою кіллерів, а на Вишиваного довго полювали, поки вбили 1951 у київській тюрмі. А цей, бачите, колишнiй голова Генерального Секретаріату УЦР, – ще їздить та виторговує собі посаду. Відчуваєте тепер різницю? – чи ж і цього замало щоби повністю збагнути ролю цієї людини у Визвольних Змаганнях?

Потягнувши гарбуза, він повертається додому, до закордону, де у своїй «Новій добі» починає відчайдушно демаскувати більшовиків, що не пустили були його до свого Політбюро, куди йому аж так свербіло. Та робить це настільки успішно, що вже наступний, «V Всєукраінскій съєзд совєтов» спеціальною резолюцією оголошує письменника. В. Винниченка, – «враґом народа».

Не дивно, що він вимушений у сільському відлюдді свого Мужену (Франція) – існувати практично у повній ізоляції, бо й національну справу зрадив, і зі своїми перегризся. Тому він дуже цінує спілкування з молодшим від нього на двадцать років українським художником Миколою Глущенком, що проживає з 1925 постійно в Парижі; як то кажуть – з молодих та ранній. Він був у дєнікінській армії та з її рештками потрапив за кордон. Йому надав змогу закінчити художню школу в Берліні гетьман Павло Скоропадський (на власні гроші), та він добре орієнтуючись у ринковій кон’юнктурі, хутко стає модним художником. Добре йдуть квіти – пише квіти, добре йдуть натюрморти – пише натюрморти; пише й портрети, це – найвигідніше. Хоч, переважно, отих – рожевеньких: Анрі Барбюса, Ромена Роллана… Однак, приймає у себе переважно правих: білогвардійців, українських націоналістів тощо.