Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

В цьому немає нічого дивного, бо він давно завербований НКВД та трудиться як той мураш, шпигуючи на користь «родіни всєх трудящіхся». Буває у нього й Винниченко, який сам дещо малює, та весь час застерігає його: не треба, мовляв, приймати цих людей у себе. Бо, це може заважити майбутньому поверненню на батьківщину, за якою він так нудьгує. Він, навіть, іще раз перевершує самого себе, надсилаючи Глущенкові анонімного листа доволі ідіотичного змісту; де попереджає зокрема, й проти… самого себе! – подивіться:

Ви приятелюєте з відомим еміґрантом В. Винниченком. Про стосунки з ним у Лаванду, Марселі й тепер у Парижі відомо радвладі. Поки не пізно, хочу порадити Вам негайно припинити контакти з Винниченком, звичайно, якщо Ви дійсно зацікавлені в поверненні до Радянського Союзу. І чим швидше припиниться це приятелювання, тим краще буде для здійснення Вашого задуму. Про цього листа нікому не розповідайте, окрім дружини.

Ваш щирий доброзичливець

Париж, 12.12.35.

Глущенка завербували закордонні чекісти. Він – людина не обтяжена моральними принципами та радо погоджується перетворити своє паризьке ательє на шпигунське кубло. Йому допоміг стати на ноги гетьман? – ну, що ж, при нагоді продасть і гетьмана. До нього ходять друзі, полковник Василь Вишиваний або націоналіст Дмитро Андрієвський? – тим ліпше, легше буде їх продати. Коротше, йому притаманний весь той нескладний комплекс антилюдських рис, який неодмінно супроводжує для кожної людини поняття «совєтскій развєдчік».

В Україні розстрілюють її Відродження? – Глущенкові байдуже: його не розстріляють. Знищили всю Бойчуківську художню школу? – тим краще, менше буде конкурентів. В Україні десять мільйонів українців стали жертвою голодомору? – хай собі; адже він – не стане. Його житєве призначення – шпигувати на користь катів його батьківщини.

Він створив чималу шпигунську сітку та накрав для Москви багацько секретів та військових таємниць, але її все одно били. Та сама завалилася отого 1991. Чимало оббріхував він і борців за волю України, чого варте хоча би таке:

Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату ґестапо на правах особого відділу (перша брехня, О. Б.). В передмісті Берліна на кошт німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і ведеться формування військових загонів (друга брехня, О. Б.)…

От, невідомо тільки, чи не оті, бува, «військові загони» розстрілювали в окупованій Україні – українських націоналістів… Брехав він за так, не за добрі долари, які сплачують, скажімо, своїм розвідникам в американському ЦРУ. Совєцькі брешуть із чистого патріотизму (совєцького, зрозуміло), або, принаймні, за «блаґодарность в пріказє». Бо за свою брехню цей, цілком посередній мазун, матиме згодом «народного художніка СССР» і лавреата Державної премії ім. Т. Шевченка; та ще – привілей померти у власному ліжку. Хоча саме до цього – у них ніколи не можна бути певним. Все це є повністю закономірне, бо в Совєцькому Союзі брехня замінювала талант і розум. Бо найжорстокіше переслідувалися саме вони – талант та розум.

Продовжимо дещо наше знайомство, бо живемо в часи, коли й із Миколи Глущенка можуть зробити національного героя. Дещо пізніше, коли Москва вже прибрала полковника Є. Коновальця, він пише своїм хазяям (10.06.1940) наступне «донєсєніє»:

У підготовці аґресії Німеччина широко використовує українські націоналістичні організації під прапором боротьби за створення «самостійної України». Для націоналістичних осередків запроваджено ряд матеріальних та правових пільґ, серед української еміґрації проводиться значна пропаґандистська робота. Націоналісти призначаються на різні посади у міністерстві внутрішніх справ, в армії, поліції та прикордонних військах під приводом підготовки державних, політичних і військових діячів для майбутньої соборної України.

Для Москви чогось такого було досить, аби прискорити війну проти Німеччини, але… Все це звучить сьогодні особливо правдоподібно у світлі подальших подій, коли по проголошенні у Львові в червні ж 1941 «самостійної України», – гітлерівцями було запроваджено широко закроєні репресії проти українців, заарештований С. Бандера, кинуті в концтабір, з якого вже не повернуться, його брати, тощо.

От вам і націоналістичні орґанізації (котрі «широко використовує Німеччина»), от вам і націоналісти та їх «ряд матеріальних та правових пільґ». Непогано? – жодного слова правди, чи не так?

Досить очевидно, що цією людиною рухала, знову ж, не стільки полум’яна любов до «родіни всєх трудящіхся», скільки полум’яна ненавіисть до всього, що є україньке.

Повищі посилання побрані зі статті В. Попика «Ательє на вулиці волонтерів», журн. Україна, №30,1990, с.21–22. Понад повчальним є те, про що далі повідомляє нас автор про свого підопічного, художника Миколу Глущенка, який врешті навідав батьківщину:

У 1937 році він приїхав до Києва, де влаштовувалась виставка його картин. Його гостинно зустріли київські колеги. Попереду багато відвідин, прогулянка на пароплаві по Дніпру, відверті розмови, цікаві розповіді про життя – буття в Парижі, Берліні. Настрій чудовий.

Іще б пак не «чудовий настрій», іще б пак не «відверті розмови», адже настав нарешті 1937 – рік Великого полювання! – а всього якихось чотири роки тому – українців поменшало як не на десяток мільйонів. Як же не радіти.

Але, від дрібного совєцького сексота – повернемося до нашого сюжету, українського письменника В. Винниченка в еміґрації.

Він, попри те, що з ним ніхто не бажає мати справу, – не заспокоюється, лізе, куди тільки може; в усі дірки.

Винниченкові часом ставлять у заслугу його політичну далекоглядність, мовляв: