Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Розповімо дещо й про людину, яка замість політичних інтриґ та розвалювання справи, – думала про працю на користь Україні; та – чимало з цієї праці виконала сама, власноруч. Він був не лише політиком, а був переважно вченим та інженером, та нам доведеться зачепити й ті фахові проблеми, які його займали.

Іван Фещенко–Чопівський (1884–1952) побачив світ у містечку Чудинів на Тетереві (50 км. від Житомира), в родині поштового чиновника. Наприкінці 1903 він закінчив Першу Житомирську гімназію, а потім учився в Київській політехниці (КПI), поки її не було закрито 1905. Закінчити освіту йому довелося тільки 1908, отримавши диплом інженера–технолога.

У міжчасі, як національно свідомий українець він був членом Української Радикально–Демократичної Партії (з 1917 – УПСФ – Українська Партія Соціалістів–Федералістів), працював активно у Київській «Просвіті»; від її заснування 1906 та до закриття за наказом реакціонера та українофоба П. А. Столипіна 1910. Там, разом із Українським науковим товариством, він очолював комісію, яка склала український словник науково–технічних термінів. З нього виросли згодом усі фахові українські словники, – з природознавства, фізики, техніки; навіть медицини. Ну, не совєцькі, ясна річ, ті наслідували «вєлікій і моґучій».

По закінченні КПІ І. Фещенко–Чопівський почав працю асистентом того ж інституту на кафедрі професора Василя Іжевського, а у 1910 з ним же відвідує Міжнародну виставку в Брюсселі, Конгрес металургів у Дюссельдорфі; потім Лондон та Шеффілд, англійський центр металургії. Це його перша поїздка за кордон, та він отримує від неї чимало. Наукові інтереси молодого вченого хутко окреслюються, то – процеси розчинення вуглецю в залізі (цементація), процес, що перетворює звичайне залізо на міцну крицю.

Проблема ця – дуже давня.

Іще грек Елланікос із Мітілени на Лесбосі, сучасник Геродота

(V ст. п. н. е), – впевнено твердить, що залізо, як і засоби його обробки, першими винайшли саме люди далекої Скитії – теперішньої України. Вони робили з нього зброю та дуже рано розв’язали проблему, як мечеві бути гострим, але в жодному разі не ламким. Опанували практично, нелегким шляхом спроб та помилок, оті процеси насичення заліза вуглецем. Археологічні знахідки свідчать, що вони сягли в цьому високого рівня.

Пізніше деякі відомості про це дає нам «Едда» ґотів і гунів, події якої відбуваються біля Дніпра та Дону. Вона розповідає нам про те, як славетний меч Грам, що його зробив ґотський коваль Реґін для гуна Сіґурда, конунга з Дону, – опущений до річки Райн (схоже, то була Орель) різав купки шерсті, що пускалася течією; такий гострий він був. У той же час конунг Сіґурд, кажуть, переполовинив ним ковадло Реґіна.

Древні леґенди бувають чудові. Але це, здається, не зовсім байки, адже потім, по війні 375 між гунами та ґотами в Україні, яка вщент розвалила світ «Едди», – ґотські біженці з України занесли рецепти виготовлення своєї незвичайної сталі до Толедо в Еспанії, де поставили свою столицю. Після того й почала славитися в Європі краща у світі «толедська сталь».

Проблеми точного аналізу й розуміння цих давно відомих процесів – на все життя полишаться в колі наукових інтересів І. Фещенка–Чопівського. Свої вирішальні дослідження в цьому напрямі він розпочне на початку 1914, але їх незабаром припинить війна, продовжить уже тільки 1920, на еміґрації, професором Варшавської політехніки.

Настають часи бурхливого політичного життя, Другі Визвольні Змагання, хоч вони й не принесли нічого доброго Україні. Та це бачив і сам І. Фещенко–Чопівський, своїм гострим оком науковця. Він чітко відмічав на той час, що: «Село стояло за Українську Центральну Раду та за її уряд, натомість місто, населене густо меншинами, утруднювало становище української влади». Не оминула тоді його уваги й загальна ахілесова п’ята УЦР; саме те, що: «Поглиблюючи революцію ліві партії котилися до більшовизму». З лютого 1918 І. Фещенко–Чопівський стає міністром торгівлі та промисловості УНР. Це – велика відповідальність, мало не ключовий пост. Але, він багато працює й над іншим. За намовою М. Грушевського він, чи не уперше, досліджує господарські можливості України, вже через три місяці (!) віддаючи до друку перший том – «Природні багацтва України». Другий том – «Сільськогосподарські промисли України» – він підготує вже в часи Гетьманату, звільнений від урядових обов’язків. Вони вкупі складуть потім «Економічну географію України» (Відень – Київ – Львів), перше капітальне дослідження подібного роду.

Тут напрошується невеличкий актуальний відступ. До цих пір президенти незалежної України обдаровували нас, головне, новими та цінними думками. До першого з них належать, принаймні, дві: «Є така держава – Україна!» (напочатку), та «Маємо те, що маємо!» (наприкінці, самокритично). Від другого ми теж, довідалися про аж дві, не менш цікаві думки, що – по–перше – «Національна ідея не спрацювала» (попри те, що вона і дня не була при владі), а по–друге – «Україна – бідна…», – така бідна, така бідна, що без Росії, – ну, не вижити й годі…

Зауважимо, це повторювалося за різних обставин та кілька разів; отже, не могло бути випадковою обмовкою. Радив би з цього приводу хоча краєм ока заглянути до «Економічної географії України». А для читачів підкреслимо, що в Україні – є все, бо недарма ж «старшій брат» учепився за неї – нічим ота прислівна воша за кожух. Бо він, на відміну від українського президента, туго знає, що Україна має все, від газу та нафти – по золото, діаманти та рідкі землі. А тепер повернемося до теми нашої розповіді.

Як бачимо, за тiєї УНР, хоч теж не надто переймалися національною ідеєю, але принаймні займалися справами: не демонстрували всім своє невігластво…

За П. Скоропадського склад уряду змінюється та І. Фещенко–Чопівський подає до димісії. Його замінює С. Гутнік, одеський жид та (як звичайно) полум’яний російський патріот; за фахом – звичайнісінький біржевий спекулянт. Попередньому міністрові, щоправда, пропонували залишитись, але він відмовився. Як добрий та проникливий політик, І. Фещенко–Чопівський вірно бачив слабкі місця Гетьманату. Оцінював його, радше, як підготовчий етап до остаточного падіння української незалежності. Бачив засилля в гетьманському уряді росіян та розумів, що його участь дасть змогу удавати, ніби уряд є український. «Для такої політики я не надаюся», – сказав він тоді. А як опонент загальної політики гетьмана був потім навіть ув’язнений.

Свою урядову працю, вже віце–міністром, він відновить тільки після падіння Гетьманату, за Директорії. Але, поступово доходить кінця й Директорія, бо як із гіркотою пише він сам:

Безсумнівно, наше вояцтво було безконечно хоробре і патріотичне, лише завеликі були «порціони» горілки та часто зустрічалися на дорозі гуральні.

(І. Фещенко–Чопівський, Хроніка мого життя, Житомир, 1992, с. 53)

З цих спогадів людини із загостреним аналітичним розумом ученого, досконало вимальовується також і те, про що ми вже писали, – якою політичною отрутою стали соціал–демократичні та есерівські ідеї, занесені до України з Росії. Так само, як і оте ідіотичне москвофільство галичанське. Не ліквідоване, навіть, – дивні справи, безоглядним московським терором підчас першої короткої окупації Галичини 1915.

Критичного для України 1919 він, вкупі з професором К. Мацієвичем (1873–1942), виконує відповідальну дипломатичну місію в Румунії, а підчас короткого польсько–українського союзу стає головою ради Республіки на екзилі. Про цю свою діяльність він полишив цікавий та деталічно документований звіт – «220 днів Ради Республіки, предпарламенту УНР на еміґрації»; то був історичний документ неоціненної вартості.