Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Викладено стисло та точно, але – дозволимо собі дещо продовжити. М. Грушевський чудово ствердив факт, та не зробив з нього, можливо, подальших висновків. Що й відбилося в кінці на його власній концепції національно–культурної автономії.

А висновки тут – дуже й дуже прості. Як Росія має починатись з Володимирського та Московського князівств, з яких Володимирське було колонією Києва, а Московське – вже його колонією, – то треба робити й завершальний крок. Ствердити, що як колишні колонії Києва остаточно звільнилися від нього внаслідок війни 1169, то й наступні претензії Росії на Україну є не більш обґрунтовані, аніж були би претензії США чи Нової Зеландії на Великобританію; або Сенегалу – на Францію.

Отже, й виникає питання, як усе це є в принципі давно відоме, то чому ж повз цього проходили і продовжують проходити українські історики; від Грушевського, який не міг цього не розуміти, – та по наш час? – інерція мислення, чи може щось гірше?

Може тому, що це є несумісне з якимись там автономіями?

На виправдання такого, чи то невігластва, чи то національної сліпоти, було складено спеціальну психологічну мотивацію, виправдання, про яке до – волі відверто пише Валентин Мороз. Вважаючи, таку мотивацію за абсолютно хибну. Мотивація – не надто складна. Це те саме, класично російське, негідне українців, як би воно: «І нєвінность соблюсті, і капітал пріобрєсті». Тобто, не дратувати росіян вимогами повної незалежності, а там потихеньку щось і собі вибороти.

Завчасний та повний психологічний прорахунок тут полягав на тому, про що вже писалося вище, – на повній різниці підходів, ставлень. Бо для середнього росіянина, після трьох століть окупації, все що є українське, ще полишилося ним, – є невимовно дратівливе, не до сприйняття. Отже, він однаково не захоче чути, що про незалежність, що про якусь там «автономію». Для нього є однаково неприйнятне все, що може послабити підґеноцидний статус України – безправної російської колонії. Пригадайте, не треба далеко ходити, вислів нашого видатного історика Ярослава Дашкевича:

Правду кажучи, я не зустрів навіть найдемократичнішого росіянина, близької мені людини, яка б серйозно думала й визнавала, що Україна має бути незалежною державою. Може, це усвідомлювати гірко, але це, на жаль, правда.

Автор – теж не зустрічав, та й від людей про таких не чув. От тільки – до чого тут оте – «на жаль»? Колонізатор та грабіжник – полишається колонізатором та грабіжником, та жаль з цього приводу, – почуття абсолютно недоречне.

Українець терпить над собою москаля, але не полюбляє поляка, а поляк – розумніший від нього, тому завжди живе краще. Так от, і вчіться ж у нього, у поляка. Це він вигадав оте несмертельне гасло: «За волю, нашу і вашу!», але подумаємо – до кого він за цей час із ним звертався? Добре відомо, – до кого завгодно: американців, кубинців тощо. Але ж – тільки не до росіян; ніколи, навіть у тому 1917. Може виникнути слушне запитання, а – чому? – відповідь проста. Тому що підданому імперії не потрібно жодної там волі, крім однiєї–єдиної, – «волі» гнітити інших. А такий партнером у визволенні нікому бути не може; якраз навпаки. Навіть у тій куцій та зачуханій «автономії». Бо, ще раз – з аґресором жодного співжиття бути не може, його треба тільки бити, аби хоч не нахабнів; тоді, може, й відстане нарешті. Чим і керувалися, загалом, наші предки докиївської епохи.

А, як покепкувати, то можна ствердити що в простому народному гаслі революційних часів: «Бий «красних» поки не побіліють, бий «бєлих» поки не почервоніють!» – було більше історичного та державницького сенсу, ніж у всіх Універсалах УЦР разом.

Завинив наш великий історик і ще в одному, – з отим дурним: «Україна не лише для українців». До чого це, власне, було? Адже можна було на той час у Берліні стати на Александерплятц та волати щоголосу: «Німеччина – для німців!»; або так само в Парижі вилізти на пляс де Конкорд та ревіти: «Франція – для французів!» – ніхто би й не прислухався, не обернувся, ґарантую. Бо там відомо з дитячого садку, що в Німеччині живуть німці, які розмовляють німецькою мовою, нікого дозволу на це не питаючи; а тому й країна одвіку зветься Німеччиною. А у Франції, скажімо, так само живуть з непам’ятних часів французи, та розмовляють собі своєю, французькою мовою. А, чи живе там, бува, хтось інший – не німець, не француз? – а як же, безумовно; як їм там подобається, яcна річ. Та, як вони самі поважають закони країни. А тут – на тобі, вибачаються (так, так, дійсно): «Україна не лише для українців», самі себе роблять національною меншиною, сміх і ганьба. Відлуння цієї малоросійської дурості довелося почути, ні більше, ні менше, як 1991, коли хтось там наляпав, що нам потрібна така українська держава (цитую за пам’яттю); де: «Росіянинові буде краще ніж у Москві, а жидові краще ніж у Тель–Авіві», щось подібне. Все добре, все так, але… Про українців у їх власній країні тут взагалі, наче не йшлося.

Отже, внаслідок цієї багаторічної естафети ідіотизму стає не зайвим запитання: «А, чи знайдеться коли–небудь і українцеві місце в Україні?» – радимо обміркувати; саме тому, що поки – наче не знаходилося.

Абсолютно практичною – життєвою дискредитацією поняття національно–культурної автономії, – стала вся практика семи десятків років існування так званої УССР; не «автономії» – бери більше, «рєспублікі». На кінець існування якої українців в Україні було рівно стільки ж, скільки у 1913, а українська мова практично вийшла з ужитку. Але, що розумному перестрога – то дурникові втіха.

Отже, весь досвід трьох минулих епох: царської, совєцької та незалежної (ми вживаємо офіційної термінології), – вчить нас одному: безпечне для України та українства співіснування російського та українського, – мислиме лише на міждержавному рівні та під стислим з боку України державним контролем. Бо навіть російські мова та культура настільки просякнуті насьогодні духом імперської аґресії, що вимагають і в самій Україні жорстокого контролю на державному рівні. А дотеперішня влада номенклатурників московського вишколу (як і московського патріархату), які на людях з великим трудом намагаються спiлкуватися кепською українською, а вдома з полегшенням переходять на «общєпонятний» – «вєлікій і моґучій», – цьому завданню аж ніяк відповідати не може: в жодному разі, вона повинна піти; краще для неї – добровільно.

А український націоналізм сьогодні, як він хоче зберегти націю – повинен модернізуватися; стати більш визначеним, пильним та рішучим. Бо наш історичний ненависник продовжує своє, та буде продовжувати, схоже, за будь–яких умов. Але, знову повернемося до теми.

Потерпівши остаточне фіаско з отiєю «автономією», М. Грушевський наприкінці березня 1919 – залишає Україну. Але, як нам повідомляють:

То не були туристські поїздки багатого професора. М. Грушевський використовував найменші публічні можливості для того, щоб привернути увагу світової громадськості до ситуації в Україні. У Парижі 26 липня 1919 р. оголосив про намір створити Комітет незалежної України – міжпартійну громадську організацію, яка б мала інформувати світовий загал про мету і перебіг боротьби українського народу за національні інтереси.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с.29)

Новий комітет, – це аж як важливо. Особливо, коли одні воюють багнетами, а другі – комітетами. Втім… Комітет незалежної України; можна сказати – нарешті виспався, але… У жовтні 1919 він звертається до українських есерів, бо – бачите:

Ніхто не знає соціалістичного вашого кабінету, навіть Директорії, тільки Петлюру, і для світу те, що діється, є єдиноборством двох генералів – Петлюри і Денікіна, в ґрунті речі реакційних, не демократичних.