Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Справа в тому, що всі троє (як і сила інших, другорядних та третьор–ядних) були політиками імперіально російського вихову, але.… Як М. Грушевський зі своєю «культурною автономією» та «Україною для неукраїнців» так і не зумів із нього вилізти, не подолав по кінець життя, то у С. Петлюри вистачило на це інтелекту ще перед революцією. А того, що він один та запізно, вже не спромігся забезпечити успіху – навряд чи варто йому закидати; тут покладемося на С.Єфремова.

Що ж до союзу з Польщею, то так – цей хід був непередбачуваний, але слушний, бо його повністю виправдала наступна історія. Без нього могло би й не статися «Дива на Віслі», що могло привести до взагалі катастрофічних наслідків. А Західна Україна не звільнившися на ще два десятка років від російського панування, з–під брудної московської лапи, – не накопичила би сил на Треті Визвольні Змагання, душею яких стала саме вона. А ними – не забудемо, Україна як найславніше записала себе до історії. Єдиною, хто була у ХХ ст. проти тоталітаризму взагалі!

Можна додати до цього й інші свідоцтва, не прямі, але від того не менше значущі та вагомі. Ляменти Льови Троцкого з приводу того, як важко скомпроментувати Петлюру в очах людей. Призвісько «пєтлюровєц», якого стали ліпити до нас між Другими та Третіми Визвольними Змаганнями, по яких його замінили на «бандєровєц», – хіба це ні про що не промовляє?

Адже, як тепер кажуть, «не все так погано в нашому домі» було й тоді. Як, додамо, ніколи перед тим.

Насамкінець не вадить звернути увагу, ще раз, й на такий цікавий пункт, як офіційне відношення постсовєцької влади (української у нас, кажуть поки, і по сей день немає, та не відомо коли буде) – до справи увічнення історичних постатей. Богдану Хмельницькому можна було ставити пам’ятники й за царської, й за совєцької України: «прісоєдініл Украіну к Россії». Не можна Іванові Богуну (був проти Переяслава) або Іванові Виговському (набив морду московитам під Конотопом). Можливо, коли–небудь спроможуться відзначити й Івана Мазепу, єдиною заслугою якого було те, що так і не зміг подолати відрази до не просихаючого московського ката, якому вимушений був служити стільки років. Але навряд чи побачимо пам’ятники Пилипові Орлику, або Костеві Гордієнку.

Спорудили вже пам’ятник М. Грушевському, першому президентові України, який своєю недолугістю мало порізнювався від пізніших. Але не скоро побачимо пам’ятника на честь Симона Петлюри.

Пам’ятники нашим наступним мученикам: Євгену Коновальцю, Степану Бандері чи Романові Шухевичу? – що ви, що ви… тихше! – хтось може почути…

Не дивно, а радше символічно, що дотеперішня Україна, після недолугого М. Грушевського спромоглася увічнити тільки промотаного цилюрника Голохвостого, безсмертний символ малоросійства, знайдений генієм М. Старицького.

Доповнення 1. Михайло Грушевський

М. С. Грушевський (1866–1934), від початку та до кінця був головою УЦР (Української Центральної Ради), а згодом і першим президентом УНР (Української Народної Республіки). А значить, подобалося це йому чи ні, а був центральною (принаймні – формально) постаттю Других Визвольних Змагань.

Він народився в родині гімназіального учителя «русской словєсності». Родина була зросійщеною, та хоч Михайло Грушевський і побачив світ в Україні, але виїхав із неї вже 1870 разом із батьками на Північний Кавказ, – то, що ж там могло полишитись у пам’яті? – в оті чотири роки? В наступному він бачитиме рідний край десь тричі, раз на три роки, підчас літньої відпустки, яку родина проводить у діда з боку матері, священика с. Сестринівці Бердичівського повіту. Оці три поїздки й було все, що пов’язувало його з батьківщиною, аж до студентських років. Потім він поступає відразу до третього класу гімназії в Тифлісі, де його зацікавлення українською переходить на єдино можливий за тих умов літературний рівень; в кінці починає писати сам та заскарблює прихильність самого Івана Нечуя (Левицького) Відмінно закінчивши гімназію 1886, Грушевський поступає до Київського університету, та починає жити, в якій–неякій, а Україні. Він радо вітаний у професора Володимира Антоновича та інших членів Київської громади, яку він поповнює.

Потім, по закінченні, 1891, у Львівському університеті створюється кафедра української історії, та за авторитетною рекомендацією В. Антоновича, він і потрапляє туди, як викладач української історії. Він хутко захищає необхідну дисертацію, але не лише працює в університеті, а й віддає чимало сил Науковому товариству ім. Т. Шевченка (НТШ). Яке чомусь може вільно існувати в Австро–Угорщині, але – шкода, для чогось не повинно існувати в Росії. Тому його потім, 1915, підчас російського наступу, – першим погромить «казачья команда». Товариству він віддав двадцять років свого галицького життя, чимало для нього зробивши; тут його заслуги применшити неможливо. Гідного соратника знаходить він в особі Івана Франка, з яким разом видавав «Літературно–науковий вісник» (окрiм досить авторитетних «Записок НТШ», куди також чимало пише). На превеликий жаль він, схоже, так і не віддав належне пересторогам І. Франка щодо підводних каменів соціалістичної ідеї, яких той висловив із властивою йому геніальністю, та чи не першим у Європі; а значить – у світі. Втім, можливо, що він тоді взагалі не надто цікавився соціалізмом. Хоча і входив у політичне життя.

Зокрема, він брав участь і в перетворенні 1899 товариства «Народна Рада» – в Українську національно–демократичну партію, яка проголосила кінцевою метою незалежну та соборну Русь–Україну. Ця ж партія представила до парламенту у Відні обґрунтований проект коронної національної провінції, яка обіймала би українські землі імперії. Він вивчався та неодмінно був би реалізований, якби Росія не спровокувала Першу Світову: їй тільки української провінції не вистачало…

Коли в Росії склалася «рєволюціонная сітуація» 1905–1907 та у Пєтєрбурзі став видаватися навіть «Український вісник» – М. Грушевський в серії статей викладає свою точку зору на українську проблему. Це все є досить знайоме та досить банальне. Росія повинна стати демократичною та федеральною, отже… свій шматок федеральності має отримати й Україна: національно–культурну автономію – «і зайцу дан клочок мєдвєжьєго ушка…»

Тобто, оте саме убоство, що весь час фігурувало у «державницьких» претензіях наступної УЦР.

Обміркуємо дещо ситуацію. Росія тоді, 1709–1711, брутальною силою і безоглядним терором приєднала Україну, заливши її кров’ю безвинних людей, пригадайте вирізаний Батурин, пригадайте роки наступного рабства; так, чи ж були підстави у будь–якого українця турбуватись, – а – що ж там буде з отiєю Росією? – очевидно, ні. Бо, чим гірше для Росії, тим краще для України. Визвольний рух мав би за будь–яких умов набути характеру загальної Коліївщини. Поготів, на таке щось Росія є понад чутливою: досить висадити в повітря кілька мостів, і «распоряжєнія єго вєлічєства» прийдется знову рік везти до Якутска, як у добрі старі часи. Простіше кажучи – шлях ірландських шінфейнів. Але ж, ні, ми – культурні люди, – подайте нам Христа ради шматочок автономії. Значить, – що ж? – уже відчували себе частиною Росії, хіба не так? От і не дивно, що замість автономії – отримали чергову різанину жандармського полковника Муравьєва; адже – не тiєю мовою, яку вони розуміють, ви розмовляли з ними, панове. Ми толерантні, кажете? – Ой, радше, байдужі до всього…

А ще при цьому вважають себе нащадками козаків: не до віри. Хіба що отих – «реєстрових», що рівно змагалися за кожну зайву вакансію; хоч королівську, а хоч і царську. Дивні, дивні люди населили Україну у ХХ ст., нічого не скажеш…

Але, повернемося до професора М. Грушевського. На часи революції він був уже відомим українським істориком, але – що ж він, власне, там зробив? Якщо формулювати коротко, то він тільки відновив іcтину. Але, з iншого боку, – чи не на цьому полягає обов’язок історика, чи не саме це є його вищим можливим досягненням? Бо в російській історії, з самих її початків, з XVIII ст., зі шкіри вилазили, пнулися представити справу так, ніби від Олега та по біжучого російського монарха, – тягнеться неперервний історичний ланцюг російської історії; власне – «русской історії». А Україна – це глуха «окраіна вєлікой дєржави Россійской», якісь там «малороси» «где-то на югє Россії»; та, більш–менш успішно впоїли цю дурість і світові. Цьому дуже сприяло підкрадене Пєтром і слівце «Русь» («якби не ми, то як вас величать?», Л. Костенко), та з великим рейвахом відсвятковане фіктивне «Тисячєлєтіє Россіі». Але, процитуємо краще з цього приводу сучасну точку зору:

За основу історичної схеми М. Грушевський обрав самостійний розвиток українського народу. Він заперечив наявність «общерусской» історії, як і «общерусской» чи давньоруської народності, засвідчивши, що Київська держава – справа генія українського етносу, появу якого учений позначив IV ст. н. е. Так само він відкинув будь–які претензії російської історіографії на давньоруську історію, вказавши, що російська історія має шукати власне коріння у Володимирському та Московському князівствах.

(В. Верстюк, Т. Осташко, Діячі Української Центральної Ради, Київ, 1998, с. 22)