Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Замість Росії, що претендувала, всього й тільки, на якихось там «славян» і «проліви» з якимось там невідомим «Константінополєм» (можливо, сучасний Iстанбул?), – постала Росія нова. Вона претендувала вже на весь світ, не менше, та поставила була свій брудний кирзовий чобіт – у В’єтнамі, Абіссінії, Анґолі, Мозамбіку, Кубі й Нікараґва…

А до того – все це під гаслом: «Пролєтаріі всєх стран, соєдіняйтєсь!», придуманим німецьким жидом Марксом. Та ще й «вооружівшісь нєпобєдімим учєнієм марксізма–лєнінізма». Чи може отой, другий засновник «учєнія», – був бездоганним «россом»?

Ну, а те, що власним жидам за все їх, російські більшовики хотіли потім віддячити 1953 шибеницями на Красной площаді та повним виселенням на Колиму, то вже справа інша; та й – не наша. Якось воно тоді зірвалося, кажуть, «ізмєннік Бєрія» все зіпсував (та й отримав своє). От і прийшлося обмежитися всього й тільки, загально–державним советським жидофобством.

Дивує дещо ставлення до всього цього іншої, жидівської сторони, з її постійною русофілією. Але це вже, й насправді не наша справа.

Про те, хто був зацікавлений оббрехати Петлюру, як погромника, дещо повідомляють нам і «Щоденники» Сергія Єфремова. Там, під роком 1923 читаємо:

Вчора почав у «Пролетарській Правді» свої згадки про Петлюру Пінхус Красний, безнадійний міністр у жидівських справах при уряді УНР. Звичайно, Петлюра виходить злісним погромщиком… Падлюка… Чого ж ти мовчав, коли був в уряді? Правда, вже тоді була версія, що цей переможний бердичівець був просто за більшовицького агента в українському уряді. Можливо. Але навіть цей агент власне нічого страшного фактично розповісти не може і його ієреміади досить таки блідненькі вийшли.

Процес Шварцбарта буде завалений «фактичними матеріалами», але – не більш вірогідними. По вбивстві Петлюри, – розпочинається істино наклепницький шабаш. Наведемо ще два уривки з того ж джерела.

25.05.1926. В газетах канібальський танок над трупом забитого ворога. Тільки що вчорашній українець обернувся вже у французького громадянина. Падлюки… Кажуть, що газетам заборонено називати ім’я убивника і називати його тільки французом звелено. Кого ці ідіоти обдурити думають?…

Це вказує, здається, на деяку непогодженість ҐПУ та друку. На певну розгубленість. Але – все хутко становиться на свої місця.

29.05.1926. Засичало гаддя і розперезалося. Симульоване презирство, неукрита радість і брехня, брехня без кінця і краю. Що це за люди, що це за люди… Сьогодні Щупак у «Пролетарській Правді» вискочив зі статтею, якій імення трудно добрати. Починає з того, що всупереч власним своїм повідомленням, це не політичне вбивство. Далі повно гадючої злоби, брехні, наклепу, щоб принизити мертвого вже ворога. Що це за люди, що це за люди… Навіть того своїм гадючим мозком не здогануть, що їм самим невигідно так принижувати ворога: адже, що їм за честь, що такого нікчемного подолали… В тім ото й річ, що вони й самі не вірять у те, що брешуть, і нахабством намагаються прикрити свій страх і радість. Гидота, а не люди.

Бачите, навіть така розумна й прониклива людина бідкається з усе тим же питанням, – як можуть бути такі люди? – не здогадуючись про просту істину, – що це взагалі не люди. Бо, не все, що може розмовляти та ходить на двох ногах, – то є людина.

Чи не стане, бува, саме це відкриття, – найбільшою мудрістю ХХ ст.?

Варто буде навести загальну характеристику Симона Петлюри, яку подав у своіх щоденниках тверезий та скептичний Сергій Єфремов, учений та політик, який ніколи не давав віддзеркалитись на істині своїм особистим симпатіям або антипатіям. По його смерті він пише наступне; наведемо повністю, з початку та до кінця:

Петлюру я знав либонь з 1905 р. Ближче до нього придивився року 1907, коли був за секретаря в «Раді». І ближча знайомість була не на його користь. Багато було в ньому тоді есдечеського духу – завистливості, доктринерства і несерйозності. Були й неправильні штучки, через які довелося йому одмовити від секретарювання в «Раді». Потім він зник у Москву. Коли я встрівся з ним уже 1912 року в редакції «Украинской жизни», я не пізнав колишнього Семена: виріс, споважнів, розвинувся, занехаяв свої колишні витівки. В Центральній Раді 1917–1918 року він був одним з найбільш вдумливих і розвинених політиків. По тому, як уступив він з Директорії, я з ним мало стрівся, але кожного разу він робив гарне враження. Люди, що з ним працювали за останніх, найважчих для України часів, кажуть, що це був справжній державний муж, з умінням поводитись з людьми, обернутись в трудних обставинах, підбадьорити серед бою, виказати особисту кмітливість, що так чарує простих людей. В усякому разі… це була єдина безперечно чесна людина в діях, що їх революція винесла у нас на поверх життя. Грушевський – пожалься, Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта – просто дрібні, нікчемні люди. Один Петлюра стояв на своїй позиції не похитнувшись, і коли б не переможні сили, то свого був би досяг. Та мабуть ще не доросли ми до того, щоб «самим о себе советовати». Як нам колись вибивали очі московські бояри і особисті зусилля не могли загальної нікчемності подолати. Один козак із мільйона свинопасів нічого не вдіє… І може трагічна смерть єдиного козака тисячу нових народить.

З приводу цього останнього зауважимо, що всі зусилля більшовицького режиму в Україні були спрямовані саме на те, щоби – упаси Боже, не народжувалися нові козаки. Не влаштовували їх більше й свинопаси. Бо, інтер–люмпену – далеко до свинопаса; адже, й свинопас – це людина.

В усьому iншому, – погодимося зі Сергієм Єфремовим.

Втім, часом не любили Петлюру не тільки зліва, але й справа. Дещо знайомий нам із попереднього досить глибокий та своєрідний український мислитель Микита Мироненко, до речі – іґнорований українською (поготів – російською) історією, – цілком слушно визначає причиною поразки у Других Визвольних Змаганнях – зрадництво на користь Москви. Так само, як і у Перших; бо й там уже провід нації скидався радше на московську аґентуру. Однак, були й різниці, як тут, так там. Так, М. Мироненко беззастережно відносить до зрадників усіх трьох: М. Грушевського, В. Винниченка і С. Петлюру, заразом. Називаючи останнього, як не «васалом Москви» (с.27) так дорікаючи йому, що, мовляв

з московської служби перейшов на варшавську…

(М. Мироненко. Думки про визволення України, Київ, 1994, с.27).

Думається, що це не слушно і не справедливо, бо були поміж ними трьома відчутні різниці. Без заперечень таке визначення можна віднести, хіба, до В. Винниченка.