Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Десь перед самою серединою ХХ сторіччя воно й розпочалося. Вважається, що це сталося 6.08.1945, коли американський стратеґічний бомбардувальник В-29 20 повітряної армії Сполучених Штатів, названий “Енола Гей” на честь матері його командира, полковника Пола Тіббетса, — скинув на японське місто Хіросіма першу в світі атомову бомбу. Боінґ-29 був на той час найбільшим військовим літаком світу. Як пам’ятаю сам, — десь 30 м завдовжки, біля 9 м висоти та більше 30 м у розмаху крил; до того — ще й броньований знизу, одинадцять членів команди.

Три дні потім атомовий напад було повторено в Нагасакі. Цим, на сьогодні, вичерпується військове застосування атомової зброї.

Бомба була першою у світі, плутонієвою та невеличкою, всього на два десятки кілотонн тротилового еквіваленту. Сьогоднішні стандарти включають бомби й по 10 меґатонн (Китай).

Однак, наслідки були вражаючими та стрясли тодішнім світом. Дві третини міста зникли, як не були, а з ними й десь 80 000 людей. Ще 200 000 сконали потім, уже від наслідків атомового вибуху. Приблизно те саме сталося й у Нагасакі. Капітуляція Японії через кілька днів — стала неминучою.

Світ вступив до атомової ери рівно о 8.15 ранку за місцевим (токійським) часом, коли розчахнулися бомбові люки “Еноли Гей”: почалася епоха атому, але…

Усе розпочалося набагато раніше, листом Альберта Айнштайна до президента Ф. Д. Рузвельта від 2.08.1939, де той остерігав та попереджував президента, звертаючи його увагу на можливість створення атомової зброї у гітлерівській Німеччині. На це його, у свою чергу, намовили угорські фізики еміґранти — Єне Вігнер та Лайош Сілард, земляки Еде Теллера, який стане згодом “батьком водневої бомби”.

Але, президенти — люди заклопотані, та Рузвельт остаточно утвердив атомовий проект тільки 6.12.1941. Та й те, мабуть, тільки тому, що день перед тим стався нищівний японський напад з повітря на базу американського Тихоокеанського флоту — Пірл Гарбор на Гаваях. Він яскраво та правдиво показаний багато пізніше, у художньо–історичному фільмі — “Тора! Тора!” (Тигр! Тигр!), — кодова назва японського нападу.

Так, впродовж усього двох діб вже тоді переплелися долі Японії та атомового проекту, що завершаться 1945 Хіросімою та Нагасакі.

Створення перших атомових бомб обійшлося разом десь у 2 млрд. доларів (сьогодні це близько 20 млрд.), а всього за півстоліття США витратили на атомову зброю більше від 4 трильйонів (без засобів достави!). Саме підтримання її арсеналу в доброму стані потребує більше як 20 млрд. доларів річно. Це — зброя заможних країн, та не всі можуть собі її дозволити. Крім того, є проблема — де її розміщувати. Розміщувати її можна там, де нема людей на сотні кілометрів. Таке можуть собі дозволити лише великі країни, де є безлюдні місцевості: Росія, США, Китай. Дві європейські країни, що її мають, Англія та Франція, мають її на суднах. Бо, сама атомова зброя є ціллю для атомової ж зброї.

Сталін спочатку якось проіґнорував, пронехтував атомовою бомбою: мовляв — “срєдство для запугіванія слабонєрвних”, не більше. Але, совєцькі учені, гостро зацікавлені у власних кар’єрах, — хутко його переконали. Поготів, і він дещо розумівся на стані імперії, котра — як же давно не спромогалася на гучні петровські «вікторіі». Та він і сам, свого часу, не без задоволення пригадував, як “білі царскую Россію”, — ті й ті, а потім ще й ті…

Щоправда, і його совєцька Росія у вигляді СССР була не ліпше, — польська війна, фінська війна… Якісь нікому ближче не відомі “побєди прі нє вияснєнних обстоятєльствах”: Хасан, Халхин–гол… Потім — піррова перемога у “Вєлікой Отєчєствєнной”. Все так, він ґенералісімус, але — ціна перемоги? — чи він міг її не розуміти? Не усвідомлювати? Зате тепер — те саме, що потрібно для продовження життя догораючої імперії, — зброя слабодухих та хирних.

Совєцький Союз порядно спізнився з власною бомбою, але хутко надолужив, як звичайно, завдяки викраденню чужих секретів. Це було, здається, єдине в чому він дійсно спромігся “догнать і пєрєгнать Амєріку”. Справа не тільки в шпигунах та перекидчиках, справа й у тому, що довірені Сталіна, — Л. П. Берія та І. В. Курчатов, знаходилися у досить вигідному становищі. Якщо американцям для повсякденного маніпулювання з небезпечними матеріалами приходилося вигадувати та будувати спеціальні роботи (випадково постраждалих від випромінювання в атомовому виробництві США за весь час було лише кілька), то у розпорядженні І. В. Курчатова були на це совєцькі зеки, життя яких було нічого не варте, ще менше, ніж життя “вільних”. Скільки їх приплатило життям за здійснення совєцького атомового проекту, — ніхто не знає, ніхто й ніколи не рахував. Напевно, є такі табори й зараз. Принаймні, відомо, що наприкінці президентства А. Алєксандрова в АН СССР, у розпорядженні очолюваного ним атомового відомства таких таборів було ще біля чотирьох десятків. А то вже був, мало не початок «пєрєстройкі».

Брудність фізична, моральна й духовна, є чи не вирішальною прикметою “совєтского чєловєка”. Отже, у великому поспіху, у гонитві за марою всесвітнього панування, радіоактивне сміття розкидували, де прийдеться. Адже, атомове випромінювання не відчувається й не помічається; а значить для примітивної совєцької людини — ніби не існує. Так стали непридатними для людського життя (та — на сотні років) - частина південного Уралу, Мурманск, вся Новая Земля, околиці Семипалатінську та багацько інших радіоактивних плям. Розкидані країною “чорнобильські зони” на десятки років перед Чорнобилем, були укривані від людей покровом “государствєнной тайни”. До кондиції Мурманска, слід гадати, буде хутко доведений, тими самими людьми, й наш Севастополь.

Випробування атомової зброї в атмосфері, крім безпосередніх жертв (які в СССР були систематичними) - несли смерть й іншим: кожний водневий вибух в 1 меґатонну, — то близько 50 000 смертей у наступні роки. СССР — зробив їх не одну сотню.

Легким та понад отруйним для людини металом — берілієм, — вистилали всередині оболонки водневих бомб, це збільшувало кількість меґатонн. Сьогодні берілій можна викрити по всіх водоймищах “європєйской часті СССР”, від Білого та по Чорне море.

Саме наявність атомової зброї в обох непримиренних сторін, у людства й тих, хто весь час пнувся над ним остаточно запанувати, — породила гонитву озброєнь, породила протистояння, яке мало не знищило світ. Він, за півстоліття, що пройшло по тому, — двічі отерся об атомову загибель. Першого разу тоді, коли “лібєрал” Н. С. Хрущов надумав був погрожувати США з берегів Куби: “отсєль грозіть ми будєм США…” — та ледь не висадив був світ у повітря. Другого разу це сталося, коли каґебіст Ю. В. Андропов, — став учиняти малі, але повсюдні полювання на власних людей. А до того надумав обставити ненависну НАТО своїми ракетами середнього радіусу дії; поклався на тактичну атомову зброю, щодо якої жодних обмежувальних угод не було. Проживи він ще кілька місяців, — і ми могли би мати повномасштабну атомову війну, але…

Так Бог помилував світ двічі, та — чи помилує наступним разом? Там, на Заході, де сьогодні вже взагалі мало розуміються на політиці, вважають: із розпадом СССР минула й атомова загроза. Але ми тут — добре знаємо, — атомова потуга Союзу не тільки збереглася, але з часом переходить до рук все більше безвідповідальних людей. То, як же з цим? А, тим часом атомова зброя розповзається світом, потрапляє до рук все більше безвідповідальних народів. Покищо атомова заглада лише відкладається: світ ще не вибрався із атомової прірви, куди його скинув вибух у Хіросімі.

Єдина надія (хоч як же прикра!) на те, що в цілому світі зараз спостерігається нахил у бік бактеріологічної та вірусної зброї, значно дешевшої, та такої, що можна вживати не оголошуючи війни…

Появу атомової зброї було сприйнято не однаково. Одні розглядали її — як крайній засіб відповіді на аґресію. Інші будували військову доктрину на «упрєждающєм ядєрном ударє», не дуже турбуючись наслідками: “Пусть останєтся хоть дєсять чєловєк, но чтоби ето билі совєтскіє!” Малися на увазі правдоподібно ті, вражені старечим маразмом “члєни Політбюро”. До цього щасливого дня готувалися роками.

Коли влітку 1954 випробували на полігоні в Тоцку під Оренбурґом якусь надпотужну бомбу, маршал Ґ. Жуков, якого супроводжував акад. І. В. Курчатов, — наказав прогнати через ще не остигле місце атомового вибуху — зі смертоносним рівнем радіації, — кілька військових частин (разом, — до 40 тисяч людей). Досвід? — та ні, їх по тому ніхто навіть не обстежував, їх подальшою долею ніхто не цікавився. Отже, це не був і науковий експеримент, бодай людожерський. Так собі, звичайне ідіотичне цікавство двох всевладних із психікою первісного дикуна. Як усе це відбувалося, краще описати словами людини, що там побувала, який був у совєцькому атомовому пеклі. Та був не в укриттях, як оте одвічне боягузливе, настрахане безкарністю власних злочинів московське ніщо, а саме там де все й відбувалося. Звернімося по це до спогадів полковника запасу Юрія Лисенка (журн. Україна, №5, 1993).