Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

(Гайнц Мільке, Лексикон космонавтики, Берлін, 1971, с. 21)

Так, пане совєцький німчику, саме так. Бо для совєцької лисиці цей виноград видався аж понад зеленим.

Власне, риса під космічною гонитвою була підведена вже перед висадкою на Місяці, бо ще 1964 над планетою попливли американські супутники серії “Тірос”, — далекого та інфра–червоного (теплового) спостереження. Вони реєстрували, вдень та вночі, все, що відбувалося на земній поверхні, — невсипущі очі Америки. Чи не першим їх успіхом стало спостереження бунту хунвейбінів на китайському атомовому полігоні поблизу озера Лоб Нор, де вони зареєстрували не лише перебіг, але й кількість учасників подій, з обох боків. Сьогодні вони, мабуть, у стані прочитати з космосу реєстраційний номер авто на землі.

Цими невірогідними здібностями вони зобов’язані цілій науці комп’ютерного очищення та відновлення зображення, переданого через недосконалі канали. З ними, власне, виникнення цієї науки й було пов’язане. Тут не обійшлося без досягнень біоніки, бо на початку було вивчення принципів роботи ока лімулюса, примітивної донної тварини, прямого нащадка силурійських трілобітів, які жили півмільярда років тому. Ця істота здатна добре бачити в мутній воді, але — це вже зовсім інша історія.

Розпочав усе вовтузливий, хвалькуватий та необачний Н. С. Хрущов, який все мріяв наздогнати США, не “по яйцу” так “по молоку”. Хоч тепер, з перспективи часу, він і здається нам чи не останнім із совєцьких керівників, які ще на чомусь розумілися. Адже, це він, надихнувшись першим супутником, — проголосив: “Соціалізьм — ето лучшая стартовая площадка в космос!” Навіть не підозрюючи, яких демонів цим накликав. Він помилявся, але в конкретному, не в загальному. Бо в космічному змаганні — розум, гідність та справедлива винагорода за працю, — стали дійсно кращою стартовою площадкою. Чи є це все у справжньому соціалізмі? — ми не знаємо, бо бачили тільки “соціалізьм”. Але, мабуть тому вони у трьох так легко перемогли оті три стовпи совєцького “соціалізьма” — владний волюнтаризм, тоталітарний примус та необмежений визиск за дурняк. Те, що не подолане й досі, та невідомо, чи буде подолане взагалі.

Агонія російської космічної станції “Мир”, застарілої двадцять років тому, яка остаточно розвалюється, — на тлі сенсаційних успіхів американських автоматів на Марсі, тільки ставить крапку на цій незаперечній істині.

Але, все це разом було лише верхівкою айсберґу, бо космічні можливості були лише побічним продуктом при розробці найбільш далекосяжних засобів доставки атомової зброї. Побічним продуктом нестримного потягу Москви до світового панування, яке — здавалося, — було таким близьким!

Москва, розпочавши “холодну війну” гонитвою в космосі (хоч, власне, то була гонитва озброєнь), — нездатна була її виграти, хоч цього, як завжди, не розуміла. Бо, нездатна була на значно простіше — забезпечити підвладним народам гідного людини рівня існування. Але, у справах політичного криміналу, вона могла бути справжньо ґеніальною. Бо виробництво балістичних ракет, зброї майбутньої атомової війни саме в Дніпропетровську, ґеографічному центрі України, — убивало двох зайців разом. З одного боку ґарантувало успіх самої справи. Вже через роки буде побудовано й свій подібний завод, другий в Союзі — в сибірському Красноярску. З іншого ж боку, одночасно, могло радикально вирішити капітальну історичну проблему Росії: “Что будем дєлать с етой Україной?”

Бо, в підземному бункері американського стратеґічного командування (місто Омаха в штаті Небраска), ціллю № 1, в разі переходу холодної війни до гарячої, — мала бути не Москва, чи там якийсь Лєнінград, ні. Нею, мало не півстоліття (десь із 1954) було українське місто Дніпропетровськ із його Південмашем, що виготовляв найважчі совєцькі ракети. А з ним — і вся Правобережна Україна, на якій (що за дивне співпадіння), для надійності було розміщено ще дві сотні совєцьких ракет, націлених на США, — ще одна стратеґічна ціль для американських ракет.

Але, атомової війни тоді, завдяки мудрості та холодній крові американських президентів — вдалося уникнути, та основної мети тодішнього російсько–українського “стратеґічного партнерства” — досягнуто не було, прийшлося 1986 реалізовувати значно слабший запасний варіант, із “мірним атомом” — Чорнобиль. Однак, хіба порівняти?

6. Чорнобильський злочин

Чимало вже років тому, 26 квітня 1986, на Чорнобильскій АЕС в Україні, сталася найбільша (поки) у світі атомова катастрофа, — пожежа, розплавлення активної зони та вибух на четвертому реакторі (запущений 1983). При цьому було винесено в атмосферу біля 50 тонн радіоактивного сміття й перетворено на такий ще 100–150 тонн маси реактора. Над Східною Європою дув південний вітер і першим про правдоподібну атомову катастрофу в СССР повідомило пильне управління шведської метеослужби, викривши незвично високу радіактивність в атмосфері, — десятки Хіросім.

Про те, що трапилося, негайно повідомили Київ, Москву, але… Мав бути “празднік всєх трудящіхся” та свого часу в головному кабінеті Кремля задзвонив телефон. Тодішній московський гауляйтер України В. В. Щербіцкій делікатно цікавився, чи можна, по тому, що сталося, — проводити першотравневу демонстрацію в неподалекому Києві? Відповідь була короткою, як і вичерпною: “Сорвєшь дємонстрацію — вилєтішь с партіі; і партбілет на стол положєшь!” Така позиція була безглуздою і злочинною, але комунізм, позбавлений цим двох ґрунтовних якостей — переставав бути таким, обертаючись мало не на банальний та всім насточортілий «соціалізьм».

Безглуздою насамперед тому, що укрити катастрофу таких масштабів було все одно неможливо. Подібне траплялося й раніше, були — з 1964 по 1984 аварії першого ступеню, з людськими жертвами, на Білоярской та Лєнінградской АЕС, двійниках Чорнобильської, була й на Чорнобильській у 1982, з розплавленням активної зони. Всі їх укрили за залізною куртиною державної таємниці. Але, тоді інформація не потрапляла за кордон, тепер — все було навпаки: про аварію раніше дізналися в Європі. І — все ж, укривали, скільки могли, — глупо. Показали справжню ціну двом черговим обманам – «пєрєстройкє і гласності».

Злочинною й тому, що йшлося про людські життя. З тих часів померло — слід гадати, чимало учасників цього веселого весняного свята у Києві — під радіацією, але ті, хто пішли з життя раніше відміреного їм терміну, — можуть дякувати за це «зодчєму пєрєстройкі». Якби його відповідь була менш емоційною та більш зваженою, — хто зна?

Великий та визначний інтерес у перспективі часу набуває передісторія атомової катастрофи в Чорнобилі. Хоча би для того, що певні її сторони та особливості свідчать на користь того, що саме в Україні вона мала відбутися.

Бо “старшій брат” у Москві, з яким нас закликають “по–славянскі воссоєдініться” (щоб мав можливість нас добити?), — зробив для цього все, що міг, дослівно нашпигувавши Україну атомом, як військовим, так само й мирним. Переглянемо все це знову, ще раз.

Дві сотні важких ракет — перша ціль для атомового удару (на відповідь або превентивного) були поставлені у найбільш заселеній частині України (десь більше 100 людей на км. кв.). Нагадаємо, що згідно брєжнєвській угоді про Протиракетну оборону, таку систему можна було обладнати тільки круг Москви, а більше — ніде. Україна була беззахисною. Правобережна Україна, де стояли всі двісті ракет — складає за площею всього 0,014 терену СССР, а густість населення — вдесятеро більша, так — як же це розуміти? — дуже просто: ґеноцид! — отже, — злочин, злочин і злочин…

Таким самим кримінальним злочином тхнуло й від розміщення “мірного атома” в СССР. Бо на тих же 0,014 терену СССР було зібрано на 1986 — 40% усіх тодішніх атомових потужностей Союзу. Україні стільки енерґіі не було потрібно, та Москва продавала її, на 20 млрд. доларів річно. Чистий прибуток (для Москви!). А ризик для кожного українця у 500 разів більший, ніж для росіянина в Росіі. От таке “славянскоі братство” підносило нам ґеноцидне москальство.

Будували ці АЕС “всєм міром” за повного “братства народов”. Були це все союзні, ударні, комсомольські, чи як там ще, — будови; та от будували їх чомусь переважно зеки. Атомова електростанція — справа тонка й точна, наукова, будувати треба цеглинку до цеглинки, — до міліметра. А, що там отой зек тямить побудувати? — йому — свої “отфілоніл” — і плювати: трава не рости…