Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

У російської людини, коли вона бачить щось нове, — мимохіть виникає звичний рефлекс, запитання: а, навіщо це? — та, чи не можна без цього, незвичайного та незвичного, — обійтися? Виникло це запитання й у “нашєго Н. С.”, супроводжуване природною та звичайною на його високій посаді реакцією — “уб–р-р–рать!”

Зазначимо, що така реакція ґрунтувалася, по–перше, на цілком благих намірах, а по–друге, на знову ж звичному в Росії невігластві. Та, й насправді, поставимо себе на час на місці ґенсека. Країна є найкращою у світі стартовою площадкою у космос, ось–ось наздожене Сполучені Штати, чи то по яйцях, чи ще по чомусь, а тут!.. Таке собі «фєодально–байскіє пєрєжіткі» — віслюками їздять, від мала до велика. Це ж тільки подумати, скільки на них витрачається покорму! — бо вже тоді викльовувалася наступна брєжнєвська мудрість: “економіка должна бить економной!” (щоб і на гонитву озброєнь заощадити). Ґенсек не знав (як не знав і безлічі іншого), що віслюка не годують, а він пасеться сам, споживаючи, що зможе. Цього, як же простого, не пояснили “вождю” й наближені особи; чи то не бажаючи наражатися, чи то (найбільш правдоподібно) - з причин того ж таки ґрунтовного невігластва.

Розпочато було чергову кампанію місцевого значення, віслюків збирали та вивозили, не до Сибіру або до Колими, ясна річ, ці треба було берегти для «дружби народов». Вивозили десь аби подалі від домівок, може — до Кара Кумів. Але, розумні тварини невдовзі повертались додому. Тоді їх, уже як рецидивістів, — стали вивозити та розстрілювати. Археологи майбутнього, натрапляючи в пустелі на скупчення віслючих кісток, писатимуть монографії про совєцькі “плємєна” полювальників на віслюків, але… навряд, чи дійдуть правди…

Не менш екзотичних форм набула думка “вождя” вирощувати в СССР кукурудзу. На жаль, бо ідея була цілком слушна. Її хутко здискредитували, чи то від власної дурості, чи то навмисно, щоб зашкодити Хрущову — саме ті, що почали її “внєдрять”: від Кушки та по Архангельск. Адже, не слід забувати, що головна рушійна сила розвитку Росії — то боротьба за особисту (або самодержавну) владу.

Однак, не все йшло у нього на селі аж так невдало. Того, що він тут зробив — применшувати не можна. Він зліквідував МТС, які вщент грабували колгоспи, полишаючи їм копійки на трудодень. Він кілька разів підвищував закупівельні ціни. За нього село, хоч і не стало заможним, але дещо перестало бути, як раніше, — своєрідним продовженням сталінського ҐУЛАҐу.

Не були невдалими й намагання створити більш ефективну економіку совєцького держкапіталізму. Він хутко помітив штучність, зайвість багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Для їх упорядкування в дусі ділової необхідності було проведено реформу так званих “совнархозов”, — нових установ для реґіонального керування більш–менш замкненими економічно теренами. Бо він, Н. С. Хрущов, — хутко помітив штучність, зайвість і нерентабельність багатьох економічних зв’язків у колишньому СССР. Це було зроблено уперше з 1917 та всі пам’ятали той короткочасний економічний підйом, останній за історію країни, який наступив по тому.

Саме ця його реформа негайно привернула увагу московської правлячої еліти до можливих подальших наслідків хрущовського правління. Бо там, де живе національна ідея, — економічна автономія може легко перерости на політичну. Тобто, саме із отих “совнархозов” випливала, на їх думку, — безпосередня загроза подальшому існуванню монолітної імперії.

Після скинення Н. С. Хрущова внаслідок брежневської змови, були ліквідовані й небезпечні “совнархози”.

Відтепер, з часів Л.І. Брєжнєва, бавовна вирощуватиметься лише в одній республіці, нитка з неї сукатиметься в іншій, а матерії робитимуть десь у третій, щодо штанів із неї, то їх шитимуть уже обов’язково у четвертій. Бо місцем ключової операції технологічного процесу завжди буде Росія. Це економічне безглуздя отримає як же наукової назви “раздєлєнєя труда” або «економічной інтеграціі». Саме за цими економічно безглуздими “зв’язками”, як же сумували шовіністи у перші роки нашої незалежності. Не з метою наладнати виробництво, ні, бо ця потолоч нічого наладнати в принципі не може; тільки й виключно як тоді: відновити й увічнити неподільне панування Москви. Навіщо та заради чого? — але, не будемо забувати, що ці люди є психічно хворі; таких годі про щось там питати.

Перелічуючи у “нашєго Нікіти Сєргєєвіча” заслуги всесвітнього значення, не забудемо одну, для нас — аж як важливу. Він, як і усі «вожді» — пнувся бути законодавцем моди в усьому, та, за прикладом Сталіна, щедро роздавав “указанія”, де тільки міг. Сам він, як і його попередники й послідовники, висловлювався “общепонятним язиком” вельми кепсько. Та, як він казав “комунізьм” або “соціалізьм”, — стали за ним казати й усі комуністи Союзу; але — якби тільки це… Наприкінці він задумав реформу російського правопису (як писав він сам — важко собі навіть уявити). За своїми ж, примітивними уявленнями. Але натикнувся на такий шалений спротив, що мусив відступити, побитий одним–єдиним реченням, збудованим за його ідеями: “Доч цигана села (замість колишнього “съела”) огурци”.

Але, так і не спромігшися вдосконалити власну, російську, він спромігся активно потіснити інші, національні мови. Бо, це при ньому було прийняте славетне “Положення про вивчення другої мови” (1958): за бажанням учнів і батьків. Разом із тим фактом, що вища освіта була переважно (крім окремих, декоративних закладів) переведена на російську, вже без будь–яких “положень”, та вкупі з постановою 1938 — “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СССР”, — це працювало на русифікацію активніше та ефективніше від будь–яких примусів.

Це він, “наш Нікіта Сєргєєвіч” — першим проголосив, що “чєрєз 10–12 лєт, каждая совєтская сємья…” Виявилося, однак, що цей термін треба відлічувати від останньої з чергових обіцянок (їх давали й пізніше), але… Хрущов дійсно поклав початок масовому будівництву житла, яке хоч і не надто прикрасило совєцькі міста, але якось покінчило з «комуналкамі», чи не самим стійким «наслєдієм рєволюціі». А в них так зручно було “стучать” одне на одного… Чи не з цих причин їх зникнення хутко породило цілу ностальгічну галузь російського мистецтва: незабутніх спогадів про життя в комуналках?

Примітною для історії стала й уся недовга “епоха Н. С. Хрущова”. Бо “відлига”, хоч як коротка, а все ж є відлигою. То ж за неї було з’ясовано, що доблесні памфіловці стійко держали позиції самі, свідомо, та ніхто й не думав нагадувати їм, що “Москва за намі, отступать нєкуда…” За неї ж уперше була дещо підважена непохитна репутація уславленого Павліка Морозова. Та, це саме тоді учені історики довели, що жодних там перемог «Красной Арміі» 23 лютого — не було. Навіть навпаки, їй саме цього дня добре наклали по шиї якісь “юдєнічівци”; всього й не пригадати.

Саме за часів Хрущова від високої сталінської трагедії стало відчутно відганяти звичайним фарсом…

Таланом цього непересічного совєцького політика стало те, що він пробудив у людей нові надії; бідою було те, що жодна з них так і не справдилася… Про нього вже багацько написано літератури, але чи не найбільш яскравим полишається те, що написав інтеліґентний та спостережливий В. Тєндряков (“На блаженном острове коммунизма”), який, хоч і випадково, але побачився з “вождєм” у звичному для нього оточенні. Він залишив нам всього тільки короткий нарис, який — однак, ліпше характеризує “нашего Нікіту Сєргєєвіча”, ніж томи досліджень чи спогадів. Але, таке щось треба читати самому.

Ще одне, повз чого не можна пройти пригадуючи “нашєго Нікіту Сєргєєвіча”, — “ізобіліі (продуктов)”. Він чимало помордувався зі совєцькою сталінською витівкою – «колхозамі»; в чомусь погіршив їх стан, в чомусь полегшив. Зробив їм чимало пільг, не змінюючи головного — рабського характеру праці: “ідєя-то, прєкрасная!” От зробивши все це, він і кинув необачне гасло про «ізобіліє». Уявляєте, замість простояти годину в черзі за «плавлєннимі сиркамі»: “Отпускаю два в одні рукі, іначє всєм нє хватіт!”, — взяв, прийшов і без черги купив; та, не два, а стільки, скільки тобі треба.

Думка — цілком добра, але — чи був він ориґінальним? Ми не збираємося підозрювати “вождя” в тому, що він колись та щось читав, але про це вже в Росії писали, мало не сто років перед ним. Писали же, схоже тому, що “простой русскій мужік”, одягнений до військового однострою (“Россія — государство воєнноє!”) - давно насобачився захоплювати чужі «русскіє зємлі». Але, яка шкода, відпущений нарешті додому — не міг дати їм ради: аби на них щось там уродило. Отже, у «нєобъятной Росії» це «ізобіліє» завжди було актуальним, предметом загальних бажань, так би мовити. Та й забезпечувалося з неменшою плідністю ніж у “нашєго Н. С.” Бо, у єдиного російського письменника, якого варто читати, М.Є. Салтикова–Щєдріна, можна прочитати й дещо саме до цього. Але, не це — всезагальне:

Будь–яке спрямування, що скільки–небудь виходить за межі повсякденності, завжди подається у нас як щось злісне, що вимагає не реґулювання, а подавлення, а при цьому завжди пов’язується з поняттям “зачінщік”.

(М. Е. Салтыков–Щедрин, Избран. соч., Москва, 1947, с. 373)

Та, навіть є й це, як же актуальне всі оті 74 роки: