Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

А то вигадали, нема чого нам у німців займати; поки вони, мовляв, над “накоплєнієм” побиваються, ми — те й дивись, — і політичну економію геть скасуємо. Та, так і скасувал… скасували…

(теж там, с. 336)

Ні, мається на увазі саме те, що відкрив для себе і Хрущов – «ізобіліє». Чуючи про яке, добрі хазяйки починали припасати трохи мила та сірників. Розуміючи, що на все життя все одно не напастися, а так — на перші часи: пережити. Так от, саме про таке російське «ізобіліє» і писав ще М.Є.; та — майже в сучасному дусі:

У моїй службовій практиці стався примітний в цьому роді випадок. Коли повсюди загомоніли про «нєізобіліє» та про необхідність замінити його на “ізобіліє“, — грішна людина — спокусився і я! Думаю, треба щось і собі зробити. Сідаю, пишу, передписую, щоб усюди було «ізобіліє»! — від цього єдиного необережного слова – «нєізобіліє», яке тліло доти під попілом і навіть виглядало “ізобілієм”, — несподівано так і полізло з усіх дірок! і такий раптом настав голод, такий голод…

(теж там, с. 379)

У “нашего Н. С.” чергового голодомору, щоправда, не сталося, але… “Врємєнниє трудності с мукой і хлєбом”, принаймні, розпочалися, притьмарили останні роки “вєлікого дєсятілєтія”: як полізли, як полізли з усіх дірок… От вам і «ізобіліє». Після Хрущова це слово, здається, назавжди зникло з “вєлікого і могучєго”…

“Наш Нікіта Сєргєєвіч” завжди вважав, що має якісь особливі відносини з Україною, мабуть з тієї причини, що якийсь час пробув її сталінським гауляйтером. Та, не обмежувався при цьому, самими вбивствами провідних українських діячів. Крім трагічних подій бували тут і смішні.

Оцінюючи останню проблему загалом, зауважимо, що навряд чи комусь спало би на думку вишукувати щось смішне у гітлерівському тоталітаризмі. Але, тоталітаризм московський, на відміну від німецького та попри те, що був і незмірно злочиннішим, — часом вражає своєю приземленістю та смішністю. Таке не видаватиметься нам чимось незвичним, коли ми звернемося до природи сміху, як такого. Смішним буває, найчастіше, — недолуге мавпування когось іншого, навіть цілком прийнятного — не будучи ним; на цьому, зокрема, цілком побудоване мистецтво клоунади. А Москва, зверніть на це увагу, ніколи не була єдиною та неповторною: вона завжди когось мавпувала. Спочатку — княжий Київ; потім Алтин Орду; потім — Європу. Це вже тільки геть потім з’являться світові малороси, які — тільки подумати, — мавпуватимуть мавпування Москви (!).

Воно, про яке йтиметься, з’явилося в черговий раз десять років по тому, обставленому громом салютів та ляскотом танкових гусениць хрущовському “Трєхсотлєтію воссоєдінєнія України с Россієй” — 1954. На якому не позначилися навіть тодішні тимчасові клопоти з Берією.

Встиг уже потім «наш Н. С.» й досхочу насмішити світ, стукаючи власним чоботом по трибуні Ґенеральної асамблеї ООН.

Був рік 1964 та “вождь” наближався до закату кар’єри. Відгомоніли вже світом протестні демонстраціі з гаслами — “Хрущов — убивця!”, а тут насунув новий клопіт: йому донесли, що американці збираються поставити у центрі Вашінґтона пам’ятник Шевченку, навіть (подумати тільки!) не спитавшися на це дозволу Москви, якій і належить цей Шевченко, разом зі своїм народом. Та до того, ще й з написом, що був оцінений Москвою як мало не провокаційний: “Коли діждемось Вашінгтона з новим і праведним законом? А діждемось таки колись.”

Напис був і насправді антисовєцький, бо останній дурень розуміє, що з Москви — жодні Вашінгтони не виходили та не вийдуть. Виходили Івани ІІІ та IV, виходив “Пєтр пєрвий”, разом із “Єкатєріной второй”, виходили навіть лєніни, сталіни та троцкіє, а от…

Пам’ятник у Вашінґтоні, отой, чи не найкращий з існуючих — скульптора Леоніда Молодожанина та архитектора Радислава Жука, був урочисто відкритий 27.06.1964 — колишнім президентом Двайтом Ейзенхавером. Мабуть для того й маємо суттєво гірший пам’ятник Шевченку у Москві, спорудження якого щосили підганяв сам “наш Н. С.”, аби тільки знову “випередити США”. Влада, як вона сама себе цінує — не повинна бути, насамперед, смішною. От цього у Москві ніколи не розуміли.

*

Він був щедрою людиною та дуже любив роздавати обіцянки. Чого він нам тільки не наобіцяв! Про окреме помешкання кожній совєцькій родині — вже написали, а було ж ще й багацько іншого: і безоплатний транспорт, і безоплатне житло… Записали передбачливо все це навіть у проґраму КПСС. Усього цього, звичайно, не було та навряд чи могло бути, але його наступникам довелося все це не один рік виписувати назад. Виникає думка: чи це не з тих пір, бува, позбавлений здорового глузду совєцький обиватель, — став беззастережно вірити обіцянкам? Це з умовного рефлексу давно перетворилося на безумовни; безпомилково голосувати на виборах за того, хто найбільше пообіцяє…

Н. С. Хрущов був реформатором комунізму; до того, він був, правдоподібно, й останнім переконаним комуністом у Кремлі. Бо те, що прийшло по ньому — вже на жодне добре слово не заслуговує. Всі вони вже не “строілі коммунізьм”, а радше робили власний бізнес; навіть уже нічого не обіцяли: так проходить слава світу.

З реформами комунізму — справа була досить тонка, та він і не міг, як переконаний комуніст, осягнути всю її глибину. Справа в тому, що істини, які знає та визнає обиватель — насправді досить рівномірно поділяються на два якісно різних класи: істини та брехні. Обидві вони різні принципово, але нема проблеми їх розділити. Бо істину можливо дискутувати, оспорювати, розвивати та доповнювати. Від усього цього вона лише міцніє, уточнюється та досконалиться. Але таке щось є протипоказане для брехні, тим більше, чим складнішою та розвиненішою вона є.

Чи був марксизм наукою поготів — “наукой наук”? — чи був істиною? — далебі. В жодному разі, бо там, де він був прийнятий останньою істиною, — його не можна було дискутувати, поготів — розвивати. Він звівся там до набору примітивних тверджень, догм. Бо, як стійкість істини підвищується з її розвитком (а значить — ускладненням), то з брехнею справи як раз навпаки: чим вона є розвиненішою та складнішою, — тим більше подає можливостей для спростування. Сталін добре це розумів, та за нього марксизм не змінювався, був догматично застиглим. Хрущов намагався щось там реформувати, та по ньому марксизм, як соціальне учення, прив’язане до певної соціальної системи, — остаточно себе здискредитував. Марно намагався потім щось там направити “наш Міхаіл Сєргєєвіч”…

Втім, при всіх його особистих недоліках, — можна поставити на конто Н. С. Хрущова й принаймні одне добре діло. Бо, здається десь у 1961, роздратований, певно, втечею Б. Сташінського, — він посадив до в’язниці найвидатнішого з каґебістських убивць — ґенерала П. Судоплатова, який і просидів рівно п’ятнадцять років. Справа тут, ясна річ, не в отих роках, — такому замало було би й тисячі п’ятисот, а — в принципі; та, ще й у тому, скільки би цей ґенерал міг убити безвинних людей, гуляючи на волі п’ятнадцять років! Не забудемо, що то саме він прославився в колах кремлівських злочинців убивством 1938 полковника Євґена Коновальця.

4. Сторіччя атому