Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Не було спромог усвідомити вплив “дискусій” на суспільство та щось поправити. А вони й досі дають знати про себе, та не можна цього недооцінювати. Бо, ніщо не минає без сліду.

З тих часів зміцніла в науці мафіозна структура “дідовщіни”, скопійована з мічурінської біології. Ієрархія відданих — так, але — не науці, — а спільній справі влади: великих та малих ділків від науки на чолі з “самим” — босом. Чимало скрушувалися з приводу, що, мовляв, доброго лідера совєцької ґенетики — Н.І. Вавілова, — змінив “злий” — Т. Д. Лисенко, але хіба ж у цьому справа? Бували добрі та злі самодержці, але злим є, насамперед, саме самодержавство, як таке.

У науці є один–єдиний авторитет, авторитет установленого факту, авторитет бездоганно строгого математичного доказу. А значить — нема місця всевладним “лідерам”, які вирішують, що є істиною, а що — ні. Нема й не повинно бути авторитету імен. А з часів Лисенка наукове самодержавство поширилося, — слідом потягнулися інші, не гірші. «Коріфєя наукі» Сталіна — давно немає, але «коріфєі» розплодилися казково. В кожній галузі кожної науки сидить по дрібному “коріфєйчику”, але такому, повз якого “ні проскочіш”. “Дискусій” більше немає, але їх незабутній стиль: суміш фальші, невігластва та демагоґії, проглядає у безграмотних рецензіях відомих журналів.

Наукові питання, зокрема ті, від яких залежить доля мільйонів людей — продовжували й потім вирішувати келейно; а наукова істина установлювалася й далі адміністративним шляхом. А в такий спосіб можна “довести” (втім, як і “спростувати”), — що завгодно.

Пригадаємо оті сумнозвісні “проєкти вєка”: плотину на Обі, “поворот північних річок”, Кара Боґаз–гол, плотину у Керченській протоці, канал Дунай–Дніпро… Всі вони були схвалені цілими зграями найученніших експертів, — і що ж? Були або зупинені своєчасно громадськістю, або — все ж виконані, спричинили непоправної шкоди середовищу, природі. Попередженням міг би стати Арал, перетворений на екологічну катастрофу континентальних масштабів; але — так і не став.

Все це, зауважимо, — ще не враховуючи свідомих злочинів у цій галузі, як побудова українських АЕС на карстових розломах, побудова Вірменської АЕС у сейсмічно–небезпечному районі (і це — по землетрусі в Спітаку!). Схвалили в Москві й побудову АЕС у Криму, хоч цей злочин “в особо крупних масштабах” вдалося відвернути.

Нові та важливі наукові результати? — давненько про такі ми не чули. Бо, важливе лише те, що визнано таким на верхах бюрократизованої науки. Там, де давно й звичайний закон Ома забули… Крізь таку систему — це ґарантовано, не пробилися би ні Айнштайн із його теорією відносності, ні Бор із його квантовою механікою. Щоправда, можемо себе заспокоїти, наша система освіти, як середньої так вищої — надійно страхує нас від можливої появи айнштайнів та борів.

І, ще одне, не менш важливе — зміщення пріоритетів. Мічурінська біологія підкорила серце Сталіна, а потім і Хрущова, обіцянками золотих гір практичних застосувань, хоч реально й принесла самі збитки. Назавжди закріпивши у тих, що приймають рішення — номенклатурної мафії, — непорушне, хоч і хибне в основі переконання, ніби наука — то справа прибуткова, щось на кшталт дійної корови. Упевнення, що єдина турбота науки — то створення нових технологій. Але, при цьому не слід забувати, що не з нових технологій випливають наукові відкриття, а якраз навпаки: фундаментальна наука, і тільки вона, дає змогу створювати нові технології. Насамперед — добре розвинена теорія справи; не випадково ж і справжня наука колись так і була названа — фундаментальною.

На жаль, все це й досі до кінця не осмислене, не засвоєне. Та й розвиток справ у світі йде далеко від бажаного напрямку.

Але, підкреслимо це, ще на дуже ранньому етапі розвитку совєцької науки знаходилися далекоглядні та доброзичливі люди, видатні учені, які попереджували:

Однак, тепер я з певною тривогою дивлюсь на майбутнє російської науки. Мене хвилює, головним чином, прагнення надати їй чисто практичного спрямування. З цього приводу укажу на наступне: коли я був в Америці, мене питалися там, яким чином у Німеччині та Голандії (де я працюю) так хутко й часто ґеніально знаходять відповіді на численні практичні питання, якими би неочікуваними вони не були. На це я міг лише відповісти, що так і в силу поваги до розвитку в цих країнах чисто теоретичних знань, та у першу чергу — математики. Люди, які оволоділи теорією — можуть вирішувати будь–які питання, що виникають.

(З промови Пауля Еренфеста на VI з’їзді російських фізиків, 16.09.1924).

Це було 1924, а вже року 1936 вищі інстанції “партіі і правітєльства” зробили догану академікові А. Ф. Йоффе, а разом і всьому Фізико–технічному інституту в Ленінграді, на черговій сесіі АН СССР — за «отрив от практікі». Бо там, бачите, надто захоплювалися такими далекими від практики галузями фізичної науки, як фізика атомового ядра; замість того, щоб допомагати “проізводству і сєльскому хозяйству” (скажімо — перебирати овочі на базі, як за Брєжнєва).

Ці ж люди при владі, на чолі з самим “вєлікім Сталіним”, нема сумніву, були ще живі 1945, коли атомове полум’я спалахнуло над Хіросімою та Нагасакі, але вони — зарозумілі, невігласні та пихаті, не те, що не пожалкували, навіть не пригадали про свою дурну догану: хто не пам’ятає свого минулого — приречений одвічно його повторювати.

Тільки от, за кожним разом це дурне повторення вартує все дорожче…

3. “Наш Нікіта Сєргєєвіч…”

Багато людей і сьогодні пам’ятають цього, другого після Сталіна “вождя” колишнього Совєцького Союзу. Він був, на свій час фігурою помітною, та не заскарбив собі любові наступників. Яких саме він і вивів на верхи влади. Особливо не любив його невігласний сталініст Л.І. Брєжнєв, а видана за нього “Иллюстрированная история СССР”, Москва, 1974, своєрідна вершина совєцького нікчемства (тому й користуємося!) - про якогось там Н. С. Хрущова (1894–1971, члена Політбюро з 1939 (!)) взагалі не згадує. Важко повірити, але неможливо з неї довідатися, хто ж саме був у нас ґенсеком 1954–1964; читач може подумати навіть неймовірне, що тоді ця перша в країні посада — була просто вакантною.

В народі Н. С. Хрущов є відомий головне тим, що “разоблачіл культ лічності Сталіна”, але… Тут уже воістину — нема чого було “разоблачать”, бо жодних нових фактів у своїй доповіді на ХХ з’їзді 1956, — він не подав. Все це, ширше та глибше, було давно відоме у світі трудами багатьох людей доброї волі. Згадаємо серед них і українця Бориса Бажанова, і росіянина Федора Раскольнікова, і чечена Абдурахмана Авторханова, і англійця Роберта Конквеста…

Але, це все там, у вільному світі — де завжди все знають першими, а як же тут, вдома? — хіба так уже нічогісінько й не знали? Знову — “ми нє зналі!”? Та, ні. Хто хотів знати — знали. Тому й було це тоді трохи смішно, що все мовилося на закритому засіданні — таємниця полішинеля, та втім… Заслуга Хрущова полягала, тільки й єдино, на тому, що він — так би мовити, скріпив усе це, як же здавна відоме, — своєю печаткою та підписом ґенсека. Та тим і змусив одвічно недовірливий до правди офіційний Захід, — повірити в це.

Що саме його тоді подвигнуло — важко сказати. Чи то звичайне людське розуміння, що далі так жити не можна? Чи простіше, бажання в такий спосіб укріпити власне становище? Адже, за Сталіна він ходив десь у третьому ешелоні влади. А на його уславлених нічних раутах, — слугував мало не за блазня. Однак, він це зробив, а на те була потрібна й певна мужність. Хоч, зазначимо відразу, — великих лаврів на батьківщині це йому не принесло.