Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Переслідувати та карати поетів — то є історична традиція Росії, опробувана ще на початку позаминулого століття на Тарасі Шевченко. Його теж відправили до солдатчини, на казахстанське заслання, щоб не був надто розумний. До цього, йому заборонили робити саме те, на що створив його Бог — писати та малювати. Отже, цим Ніколай І розписався в тому, що російські «самодєржці» були не лише тиранами, але ще й звичайною хамлотою, темною та невігласною. Невігласнішою від власних рабів. Але, віддамо їм і належне, Шевченка не запроторили до «острога» (прототип пізнішого совєцького концтабору) або не вбили. Бо, все це неподобство не виникло на порожньому місці, особиста диктатура Сталіна або Брєжнєва не виросла з якоїсь там мітичної «діктатури пролєтаріата», якої ніколи й ніде у світі не існувало, а виросла — прямо та безпосередньо — із російського самодержавства. Так само, як їх головна опора; адже вся лінія — ЧК, НКВД, МҐБ, КҐБ, — то лише плоть від плоті «царской охранкі». На користь якої трудилося свого часу й чимало більшовиків; починаючи від Лєніна зі Сталіним.

А все це разом свідчить і про те, що Росія розвивається ніяк не у бік прогресу або ж «смягчєнія нравов», а тому сьогодні є більшою небезпекою для людства, ніж тоді — 100 або 200 років тому; було би тільки кому це розуміти.

Але, поміркуємо далі, це завжди корисно, бо завжди підставляє реальність (або історію) - з нового боку. Очевидним було й тоді, що законних підстав для переслідування поета — не було й не могло бути, отже його запроторення до концтабору, а поготів і смерть в ньому — були кримінальними злочинами. Переслідуванням за переконання. Сьогодні 17 років як з нами немає В. Стуса, та не минув іще навіть термін давності для звичайних кримінальних злочинів; нагадаємо, що для злочинів проти людства — такого терміну взагалі немає.

Керівництво Пєрмскіх таборів, де загинув поет — є під суверенітетом чужої держави, але… Судили В. Стуса в Україні, та живі ще всі вони, мабуть, уся ота банда дрібних прислужників злочинної (навіть — за її власними законами) совєцької влади: прокурори, слідчі, «народниє судьі» тощо. Ті, що виносили вироки, й ті, що їх затверджували. Живут не тужать, мабуть, і ті — із совєцькими дипломами та ступенями, які подавали «експєртниє заключєнія» з приводу «антісовєтского» або й прямо «контррєволюціонного» змісту творів поета, чи не так? Всі вони — його переслідувачі, схоже на те, влаштовані як треба, займають не останні посади в незалежній Україні. А він — сорокасемилітній — вже 16 років лежить у могилі. До речі, а чи він взагалі — «реабілітований» офіційно? — бо може статися, що й ні.

Не оминемо й того, що свого часу він був далеко не один. Бо, а де ті, що судили Миколу Руденка, Валерія Марченка та Олексу Тихого? — та багатьох, багатьох інших; уже не в таких гучних процесах. Можливо, що й вони не знають горя, сидячи десь на теплих посадах або високих (не для народу!) пенсіях, уже в незалежній Україні.

Так от, чи не можна — бува — хоча би частково відновити справедливість та притягти до судової відповідальності отих вірних холопів злочинного режиму, посібників злочинної системи? — бо, добре відомо, що саме повна безкарність спонукує на все нові й нові злочини.

Убити звичайну — шерегову людину, це злочин безумовно гідний смерті, смертної кари, що би там із цього приводу не базікали нам лицемірні «гуманісти» з Ради Європи. Але, вбити народного поета, то вже злочин мало не всесвітній, злочин проти людства. А для таких є навіть Міжнародний трибунал. Однак, кожен, хто знає нашу незалежність — повинен розуміти практичну неможливість чогось подібного. А значить — і справжню ціну отій незалежності.

Все це є чи не найбільшим із можливих докорів сумління для всього українського народу. Нехай, припустимо, що ті люди діяли стисло за тодішніми законами, добре. Не будемо заводити судових порахунків, навіть попри те, що то були злочинні закони. Але, є ж іще закони сумління. В насправді незалежній Україні всі причетні до таких справ — повинні би давно бути відсунені принаймні від громадського життя, що би там не було. Таке щось повинна чітко розуміти будь–яка людина, що вважає себе порядною. І не потрібно тут посилатись на те, що ми жили у ХХ ст. — сторіччі нечуваних історичних злочинів та сторіччі абсолютної безкарності. Але, ще раз озирніться навколо, і ви зрозумієте, що нічого істотно не змінилося, а тому… А тому й надалі (а може — й навічно) полишиться так, що:

«Проблема розвитку нашої духовності — це проблема сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах». (В. Стус).

Колись, на самому–самому початку своєї більш–менш педагогічної діяльності, Василь Стус писав у листі до іншого — вже офіціозного поета Андрія Малишка (12.12.1962):

Зараз читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2–3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отже, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього, коріння нації тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживемо, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації

(теж там, т. 4, с. 370).

Дуже цікаво, що би він сказав із цього приводу сьогодні, наш великий поет, потрапивши якимось дивом до тієї самої Горлівки, де він колись починав. Але — до Горлівки нової, незалежної України. Або до того ж Донецька.

Цікаво, дуже цікаво…