Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Першою ж книжкою, де була науково обґрунтована остаточна неможливість атомової війни, була — можливо, ота сама — “Діалектика військової технології та її наслідки”, Амстердам, 1972, американського професора Поля Кросера, що так і не зміг видати її у США. Там він недвозначно стверджував, що:

… будь–яка країна, що стане об’єктом ракетно–ядерної атаки, стоїть перед загрозою повного знищення.

Про совєцьке сприйняття цієї думки, — ми вже писали вище.

Втім, не ліпшим від військового виявився й “мірний атом”, та не лише по катастрофі в Чорнобилі, вона тільки загострила проблему. Вічною проблемою “мирного” атому, навіть, коли він буде повністю слухняний, є й буде проблема ядерних відходів, продуктів розщеплення атому урану, він віддає стільки ж енерґії, скільки дає спалення двох тонн нафти або трьох тонн вугілля. Але при цьому полишається практично той же грам, тільки перетворений на високо небезпечні радіоактивні відходи: кріптон-85, стронцій-90, йод-129, цезій 137… чого там тільки немає. Чималий відсоток їх випаровується та надходить до атмосфери. Ґарантовано нешкідливим усе це сміття може стати лише через тисячі (!) років.

Проблему зберігання цих відходів, кількість яких весь час проґресуюче зростає, — не можна вважати технічно вирішеною. Однак, не у цьому й справа, а в тому, що це — схоже, взагалі неможливо. Найбільш надійним було би викидати їх до космосу, без можливості повернення на землю, але це надто дорого. А до того, знову ж — небезпечно, а ну як ракета вибухне на старті? — або не дотягне та упаде в атмосферу? Топити відходи у земній магмі? То було би найкраще, але й тут є свої труднощі, і проблеми. Принаймні, те, що з ними робиться зараз, це полишення якнайжахливішої спадщини нашим нащадкам. Завжди небезпечними залишаться й АЕС, як би ретельно вони не були виконані.

Сполучені Штати є старішою атомовою державою, та є, у своєму роді зразковою, там була мінімальна кількість неприємних атомових інцидентів,

але… Пригадується, як колись група лікарів–дослідників надумала скласти мапу розподілу, розповсюдженості жіночих викиднів. Вони всі були досить неприємно вражені, коли достатньо помітні максимуми на цій мапі припали саме на місця розташування “мирного атому” — американські АЕС.

Україні тепер приходиться приймати як даність оті свої АЕС, які виробляють, як і у Франції, десь половину електроенерґії. Але, що ж робити, коли наші уряди не квапляться, чомусь, добувати ті ґаз та нафту, по яких ми ходимо? Чи може й добувають, але для когось іншого? Отже, як нам вони не є в нагоді наші АЕС, а треба пам’ятати, що вони є тільки прикра необхідність.

Підводячи певні підсумки останній та саме атомовій половині ХХ ст., можна сказати, що до атомової епохи ми вступили легко та невимушено. Не тоді, 1945, так пізніше, але з якоїсь нагоди це все одно би сталося. Не в цьому тепер і сутність проблеми.

Уся проблема тепер у тому, як нам із неї, атомової епохи, вибратися живими, унести ноги з якнайменшими втратами. Нам, як і тим, хто буде жити по нас.

5. Початок космічної ери

Відлік космічної ери слід починати запуском у СССР першого штучного супутника Землі, 4.10.1957. Свого часу совєцький супутник став сенсацією всесвітнього масштабу: “русскіє запустілі спутнік! — русскіє обогнали амеріканцєв!” Це було дещо дивно слухати тим, хто знав секрети кухні, хто знали, що російським може й був власне супутник, а все інше, необхідне для його виведення у космос (а значить і головне), було спроектоване та створене українськими розумами та руками (можна було би скласти й персональний реєстр) в українському місті Дніпропетровськ, на заводі Південмаш. Але… в московській практиці це було не першим та далеко не останнім.

Це був один бік отієї уславленої “дружби народов”; коли зусиллями спортсменів усіх народів вигравали чергову олімпіаду, — так само, всі кричали: “русскіє опять виігралі олімпіаду!” А вони самі — скромно посміхалися. Другим її боком, отієї зловісної “дружби народов” були етнічні чистки, голодомори та депортації цілих народів. Але саме тут «господа русскіє» — якось відсувалися в тінь.

Перший супутник (4.10.1957) був металевою кулею, розміром трохи менше 60 см з чотирма стріжневими антенами. Вага сягала більше 80 кг та йшла не так на радіопередавач потужністю в 1 Ват в антені, як головне — на електрохемічні джерела струму, якими він живився. Радіопередавач передавав оте славетне “біп–біп”; бо більше — не було чого.

За початковим проектом він мав би нести і якісь прилади для дослідження ультрафіолетового та рентґенівського випромінювання сонця, але — часу не було, на п’яти наступали вороги–американці (у Росії першим ворогом є завжди потужніша країна світу, що не пускає її саму до панування світом). Та, щоб їх випередити, — прийшлося пожертвувати всім: обмежитись самим отим біпканням. Таким чином, перший совєцький супутник був своєрідним політичним блефом: він нічогісінько не робив у космосі, він там просто існував, крутився; та сповіщав про це світ своїм “біп–біп”. Добре пригадую тодішній настрій фахівців, які віддали на це чимало сил, — крізь загальну радість проступала гіркота певного розчарування. Вона слушно посилилася потім, коли не забарилася відповідь конкурентів; з цілком очевидних причин, бо…

Перший же супутник американців — “Дослідник-1” (1.02.1958) важив десь більше 10 кг (у вісім разів менше!), але передав на землю не “біп–біп”, а дані про перше космічне відкриття — пояси йонізованих частинок, які оточують Землю в космосі. Простіше кажучи, він відкрив існування магнітосфери Землі — “пояси ван Аллена”, названі так на честь того, хто першим зумів логічно пояснити дані, надіслані “Дослідником-1”.

То була вже не сенсація, розрахована на профанів та невігласів, то був справжній початок космічної ери, але… історія має своі суворі закони. Один із них (та майже незаперечний) полягає на твердженні: якщо зайшла якась помилка, виправити її практично неможливо.

Втім, обладнання, яке мало летіти на першому супутникові, було поміщене на “Спутнік-2” 3.11.1957, хоч жодних сенсацій не принесло. Разом із ним полетів до космосу собака “Лайка”. Загалом «русскоє пєрвєнство в космосі» протрималося аж до польоту Ю. Гагаріна 12.04.1961, але випустило на світ демонів космічної гонитви, яка незабаром нічого не полишить від цього “пєрвєнства”. Бо, того ж 1957 у США була запроектована серія ракет–гігантів “Сатурн”. Найбільшими з них стануть “Сатурн-5”, двигуни яких за лічені хвилини спалюватимуть 370 тонн гасу, загальна довжина — 50 м при стартовій вазі 490 тонн. Це ними була виконана проґрама “Аполло”, проголошена президентом Дж. Ф. Кеннеді 1961, це вони наприкінці шістдесятих понесуть перших людей на Місяць (“А-11”, 16.07.1969). Початок визначає багато, та різниця двох напрямів з часом буде тільки загострюватись, совєцькі проекти будуть розраховані радше на поверховий ефект, а американські знаходитимуть продовження та приноситимуть, як не нові знання, так практичну користь для земного життя.

Втім, висадка на Місяць далеко перевищувала будь–які совєцькі можливості, як наявні — так і майбутні. А тому й сама ідея змагання двох систем мала бути відкинутою заздалегідь. Про це й писали, всіляко гудячи удачливого конкурента. Писали, як совєцькі комуністи, так і всякі інші. Однак, як комуністи естонські, литовські або польські, — були радше націонал–комуністами та були доступні й звичайній людській логіці, то німці з отієї НДР… Вони пройшли подвійну школу, гітлерівську та сталінську поспіль, а тому були правовірніші від самого Московського папи. От тому й послухаємо такого (де ти, НДР, відгукнися…):

За допомогою проекту “Аполло”, який виникнув із міркувань політичного престижу, США розраховували виграти у СССР свою фіктивну “Гонитву на Місяць” та тим створити стрибок у космічних польотах. Але совєцькі вчені цієї галузі — вирішили ґрунтовно відхилити цю науково безглузду “гонитву”.