Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Так би й довелося тепер розмовляти усім нам не “на вєліком і могучєм”, недорікуватому та недолугому, а чимось ще набагато гіршим, якби не грім з ясного неба: брошура самого Сталіна І. В. — “О марксизме в языкознании” (1950), де все ставилося навпаки, низом донизу, верхом до верху. Дивно, але «коріфєй наукі», з благословіння якого все й розпочалося — цього разу був, майже, на висоті.

5. Нарада АМН та АН СССР по Вірхову. На ній, з легкої руки О. Б. Лєпєшінской було геть спростовано реакційну та буржуазну клітинну теорію Рудольфа Вірхова. Сама О. Б. Лєпєшінская на той час давно відкрила виникнення клітинних форм життя з неклітинних, але всі учені комісії перед тим — чомусь однодухо заявляли, що нею не надто ретельно мився лабораторний посуд. Комісіям тепер все це й пригадали; з усіма належними наслідками.

6. Широкомасштабна кампанія проти застосування квантової механіки в хемії, була почата ще 1949 у пресі трьома дрібними науковими ділками, Г. В. Челінчевим (цей був уже навіть професором), В. М. Татєвскім та А. М. Шахпароновим, котрі однак, хутко перегризлися, а тому вона й не дала жодних вражаючих виників. Вона призвела, головним чином, до демаскування “бєзродних космополітов” — професора Я. К. Сиркіна “і єго сотрудніци М. І. Дяткіной” (дружини), які уперто «протасківалі» ідеалістичну зарубіжну “тєорію рєзонанса”. Очолити тут новий “аракчєєвскій рєжім” не було кому, надто вже дрібні були всі три новоявлені апостоли матеріалізму; єдиним наслідком стало звичайне та закономірне, — ще більше відставання совєцької квантової хемії, не подолане й досьогодні.

7. Дискусія з проблем фізики, яка тягнулася виступами в друку аж до 1953, та теж не призвела до заходів офіційного характеру, які би її завершили. Щоправда, від сучасної фізики з її теорією відносності та квантовою механікою — совєцькі філософи не полишили тоді живого місця: каменю на камені; на папері, зрозуміло. Чимало було й усякого іншого, хоч і менш значного.

От такий потужний зрив у первісне минуле, маґічне та сповнене безглуздих заклинань. Бо, все, що не совєцьке — було буржуазне, а значить вороже: буржуазна наука, буржуазна культура…

Такий собі колективний синдром параної, манії власної величі. Зрив у первісне палеолітичне минуле, — торжество дологічного та маґічного мислення. Не випадково все розпочалося не так з філософської дискусії, як з осудження підручника логіки професора В. Асмуса.

З усього інтелектуального багатства епохи обмежимося коротким оглядом лише дискусії на сесії ВАСХНІЛ, влітку 1948. Не в останню чергу й тому, що вона полишилася чи не єдиною з усіх, успішною на всі можливі 100%. Вона, як жодна інша, викрила глибоку відсталість совєцької науки від світового рівня.

Характерною рисою дискусії, з обох сторін, було начотництво — спір із посиланнями на опінії авторитетів, та чи не повна відсутність справжньо наукових арґументів, посилань на перевірені та неспірні факти. А, цих останніх на той час було вдосталь.

Нагадаємо основне розходження поміж «формальнимі гєнєтікамі» та новаторами–мічурінцями. Перші відстоювали передачу спадкових ознак через особливі частинки спадкової речовини ядра клітки — ґени. Та відкидали можливість успадкування ознак, набутих за життя. Другі заперечували існування ґенів та твердили, ніби спадковість визначається умовами середовища. З. Фройд або хтось інший, угледів би тут підсвідоме віддзеркалення більшовицьких бажань — створити нову людину нового суспільства, нехтуючи спадщиною минулого: “ми наш, ми новий мір построім…” Або оте, — «битіє опрєдєляєт сознаніє».

У науці цей спір тягнувся з часів Ж. Б. Ламарка (1744–1829) та був вичерпно вирішений ще задовго до сесіі ВАСХНІЛ, але про це, як не дивно, мали досить слабе уявлення одні як другі; як то кажуть — освіти не вистачило. Бо, були й зовсім недавні, сенсаційні та незаперечні матеріали. Спочатку Ф. Гриффіт 1928 оприлюднив свої дані по перетворенню пневмококів під впливом ДНК (дезоксирібонуклеїнової кислоти). А це й вичерпно доводило, що ґени — то реально існуючі відтинки ланцюжка молекули ДНК. Неможливість спадкового закріплення набутих ознак була доведена М. Дельбрюком та С. Луріа (1943). Вони досліджували адаптацію мікробів до бактеріциду антибіотика, та показали що призвичаїння до нього на всі 100% пояснюється мутаціями та відбором. Отже, навіть на примітивному рівні одноклітинних створінь – немає впливу середовища на спадковість орґанізму, що саме й відстоювали мічурінці.

А вже до 1944 відноситься вирішального значення праця О. Евері, Ч. Мак Леода та М. Мак Карті, де були підтверджені результати Ф. Гриффіта, але — на новому рівні: у максимально чистих умовах. На час сесії про все це можна було довідатись, своєчасно використати у спорі, але… не знали, не стежили належно за розвитком науки. Тому й перемога була обумовлена не силою переможця, бо оті мічурінці були люди обмежені та невігласні, але прикру роль відігравала тут і відсталість совєцької ґенетики. А її прапор, так би мовити, переслідуваний на той час академік Н. Дубінін, — змагався з мічурінцями у підтвердженні “діалєктічєского матєріалізма” засобами ґенетики. Тобто, — був нічим не ліпший від них.

Мічурінська біологія не обмежувалася основною концепцією всемогутнього середовища, яке ніби визначає спадковість орґанізмів та її активно формує. Було там і чимало іншого, не менш цікавого, але й не менш безглуздого. Наприклад, перетворення стрибком (зрозуміло — “діалєктічєскім”) одного виду в інший: гілочка ліщини, яка виросла на грабі (було доведене штучне щеплення); або “теорія” стерільної зозулі, яка сама не розмножується, ні, — виводиться з яєць будь–яких інших птахів; так само, внаслідок діалектичного стрибка.

Не помічено, аби мічурінці користувалися десь поняттям атома або молекули, принаймні, якісь невизначені “частіци вєщєства”. При цьому — первісний рівень мислення, дологічного та маґічного. Враження божевільні або наукових установ Лапути, так добре описаних капітаном Гуллівером. А на дворі була вже середина ХХ ст., яке увійшло до історії, як століття атомове та космічне. Хоч, з не меншим успіхом, могло би увійти, як свого часу прохопився С.Єсєнін, — як століття “громіл і шарлатанов”.

Цікаву рівнобіжну до мічурінської сесії представляла “Павловская”, де один з далеко не кращих учнів великого фізіолога — К. А. Биков, спромогався повторити подвиг Т. Д. Лисенка, створивши чисто “Павловскую” (ну, за його биківськими поняттями, звичайно) фізіологію. На сесії були затавровані «ідєалістамі» кращі учні та послідовники І. П. Павлова, світової слави учені — Л. Орбелі, І. Беріташвілі та П. К. Анохін. Але, ніхто з них не подумав каятись, а протистояти їх науковій арґументації Биков та інші, — могли лише формально, спираючись на знахарство марксизму або просто на політичну демагоґію.

Цікаво тут простежити еволюцію слова “ідєаліст”, від царської Росії та по совєти. Бо живе слово, нагадаємо це, сприймається лише в контексті відповідної культури, якою ходить. За царів воно визначало людину, що здатна вбачати та приймати реальність досконалу. Потім, людину, що схильна прикрашати, ідеалізувати щось. За совєтів зникла жодна полісемантичність, та “ідєаліст” — це остаточно погано. Бо, це людина, яка — подумати гидко, — протиставляє “єдінствєнно правільной” філософії “діалєктічєского матєріалізма” — жах подумати: філософію ідеалістичну. Найгіршу з можливих, бо ми ж — матеріалісти!

Поспіхом очищена від гидоти ідеалізму совєцька наука — не забарилася принести рясні, хоч і гірко–кислі мічурінські плоди: низку “відкриттів” у різних галузях науки. Негайно удостоєних вищих державних премій, але незабаром визнаних за шахрайство. Це були роботи О. М. Бошьяна, О. Б. Лєпєшінской із біології, роботи братів А. І. Аліханова та А.І. Аліханяна по варітронах, яких — виявилося потім, — ніколи не існувало; робота Г. Д. Латишева і Г. А. Гея, де була відкрита не існуюча “тонкая структура” ґамма–випромінювання…

Відкриттів владно вимагав вольовий тиск зверху, та вони слухняно й посипалися, але… їх основа? Простіше не буває. Не матеріалістичний світогляд викуваний у тяжкій боротьбі з ідеалістами, ні, — звичайне нехтування першим обов’язком ученого — видаленням артефактів. Погано вимитий посуд… нехтування розсіюванням на стінках лічильників… проведення кривої по точках, без статистичного вигладжування (от вам і “тонкая структура”) і т. і.

Що ж можна сказати сьогодні про ці події, віддалені від нас на півсторіччя й більше? Про це сталінське зґвалтування науки.

Сьогодні вже ніхто не об’являє квантову механіку «горой ідєалістічєского навоза в соврємєнной фізікє» — не наказано зверху та не оплачується. Не об’являють навіть оті, від незабутньої “наукі наук”, що як сиділи по своїх тепленьких містечках — так і сидять. Хоча говорилося й писалося про все це цілком офіційно, сказаного чи написаного тоді — теж ніхто офіційно не спростовував. Атмосфера ідіотичної підозри та войовничої нетерпимості з тих пір наче релаксувала, але якось сама собою, ніхто до цього так і не втручався.

Єдино можливий висновок, що треба боротись не з “ідєалізмом”, “прєклонєнієм пєрєд іностранщіной” або “раболєпієм пєрєд буржуазной культурой”, чи іншою вигаданою химерою, але тільки–єдино — з дурістю та невіглаством, — теж не був зроблений.