Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Поїзди на захід були тоді переповнені, хоч… іноді бувало й пізно: в одній Жмеринці знімали з кожного такого потягу до десятка остаточно виснажених людей, що помирали незабаром просто на станції. Але інші доїздили та отримували достатню допомогу, щоб протриматись. Виживали наперекір злочинній совєцькій владі.

Для більшості нас усе це є справи далекої історії, але забувати про них у жодному разі не можна. Хоча би для того, що сили, які правили тоді, за допомогою голодоморів, комуністичні, — ще живі та безкарно діють серед нас. Чим більше тремтять та трусяться їх старечі ноги, чим швидше уходить з під них історичний ґрунт, — тим голосніше вони репетують. Закликаючи до повернення назад, до “союзу”: до “дружби народов”, до ҐУЛАҐу, до нових голодоморів та ґеноцидів.

На закінчення, без коментарів, перекажемо зміст характерного указу того часу, з червня 1947. Він безперечно, прямо та безпосередньо, пов’язаний з тодішньою ситуацією на селі.

Згідно Указу праця в колгоспі проголошувалася обов’язковою для всіх, хто проживає в сільській місцевості і не працює на виробництві або не служить у совєцькому закладі. Всі чоловіки, жінки, юнаки та дівчата, підлітки — зобов’язані були працювати в колгоспі. Та виробляти певну норму трудоднів. Для Ставропольського краю, здається, за невиконання мінімуму трудоднів, постановою сільради, робітник, разом із усією непрацездатною частиною родини, висилався на п’ять років “в отдалєнниє мєста Совєтского Союза”, де вже працював на статусі засланого. Бачите, — не судом, навіть не якоюсь “трійкою”, а — звичайною постановою сільради. Хто насмілиться твердити, що це не рабство?

2. «Вєлічайшій коріфєй наукі»

Коли, у першому наближенні, ясна річ, — було покінчено з “врагамі народа”, коли з імперією “воссоідєнілась” мало не вся Східна Європа, “вєлікій Сталін” прогулювався своєю нечутною ходою коридорами Кремлівської влади, та… нудьгував. Адже, життя продовжувалося, та треба було придумати щось новеньке; що він, врешті, й придумав, — наука!

Тут йтиметься саме про них, про «научниє діскуссіі» (1947–1953), наслідком яких стало повне утвердження марксизму в науці. Віднині її головною метою стало “подтвєрждать правільность марксізма–лєнінізма”; все інше відходило наче на задній план. Роки утворення та укріплення «мічурінской біологіі», «павловской фізіологіі» тощо.

Витоки цих “дискусій” — були загально–політичними.

Перемога над Гітлером, хоча й вартувала народам у три десятки мільйонів жертв, але перевела московський більшовизм до якісно нового стану. Він, перемігши Гітлера та окупувавши з благословіння згнилих західних “дємократій” половину Європи, вперше відчув, що міцно сидить у седлі. Це позначилося, насамперед, на статусі жидів, якими вже можна було не прикриватись. Нагадаємо ще раз оту просту думку: “Дамо їм видні посади. А як щось не так — нарід кинеться, як завжди, — бити жидів, а ми… ми хутенько за кордон, за кордон, прихопивши народні грошики”. Тепер жидам ще раз указали на їх природне місце в Російській імперії. На них було оголошене полювання, як на “бєзродних космополітов”; така собі зворотня сторона модного тоді “отєчєствєнного пріорітєта”. А нишком — складалися поіменні списки на депортацію до Сибіру. Але, й не це було головне, існували значно більше важливі завдання.

Філософія та гуманітарні дисципліни (разом із соціологією та політологією) були підім’яті “марксізмом–лєнінізмом” — злоякісною сумішшю знахарства, невігластва та демагоґії, — ще перед війною. Тепер задача істотно поширювалася. Треба було остаточно підім’яти й усі інші, природничі та точні науки: зробити їх так само керованими (звідки? — ясна річ, із Політбюро). Щоб і наукову істину можна було проголошувати (“кому положєно”, ясна річ) - знову ж, із Політбюро. Заради цього й були вони розпочаті, «научниє діскусіі» тих років; їх направляв, а часом і особисто брав участь у них, — “лічно тов. Сталін І. В.”, терміново зроблений «вєлічайшім коріфєєм наукі»; будь–якої, — науки взагалі.

До науки ж взагалі він мав ще давнє відношення, бо ще на рубежі століть, у брошурі “Анархизм или социализм”, ні сіло, ні впало, — “указивал”, ніби:

Земля колись являла собою розжарену вогневу масу, потім вона поступово остигла, потім виникли рослини й тварини, за розвитком тваринного світу настала поява певного гатунку мавп і потім за всим цим настала поява людини.

Яке відношення все це мало до анархізму чи поготів до соціалізму — то вже секрет автора, — але ж, хіба це не наука? — безумовно. Судячи зі всього — тут напевно тхне всезагальним діалектичним взаємозв’язком; хоча, з іншого боку, — чи не малувато для майбутнього «вєлічайшєго коріфєя наукі»?

Отже, до розвитку науки він ставився прихильно, та “указивал” (і цілком слушно), що наука не може розвиватися без боротьби нового зі старим, без свободи критики. А, як цього немає, в науці неодмінно установиться “аракчєєвскій рєжім”. Щоб отакої неприємності не сталося, — й необхідні були оті «діскуссіі». А їх, натхнених коріфєєм, було тоді чималенько; перелічимо їх усі в хронологічному порядку.

1. «Совєщаніє по проблємам філософіі» у 1947; так би мовити — підготовче. На ньому розкритикували підручник з історії філософії Г. В. Алєксандрова, наскрізь просякнутий “буржуазним об’єктівізмом”, а значить — і уклінством (“нізкопоклонством”) перед буржуазною культурою (будь–яка не російська).

2. Сесія ВАСХНІЛ (Всєсоюзная акадємія сєльско–хозяйствєнних наук ім. В.І. Леніна) влітку 1948, — центральна подія всієї кампанії. Бо саме з причини її неспірного успіху прийдеться невдовзі (десь 15–20 років) купувати хліб за кордоном, за нафтодалари. На ній була ідейно розгромлена ґенетика та натомість утверджена “мічурінская біологія”; тобто установлений режим монопольної влади Т. Д. Лисенка (або отой самий, “аракчєєвскій”) в біологічних науках. Якщо для розуміння ґенетики потрібна була деяка освіта, то з “мічурінскою біологією” жодних проблем не було; вона мала ту неспірну перевагу, що була зрозумілою будь–якому колгоспникові (так і писали — “будь–якому”).

3. Об’єднана сесія АМН (Академія медичних наук) та АН СССР (“Павловская сєссія”) влітку 1950. Там була ідейно розгромлена та чимала частина фізіології, що не мала відношення до вчення І. П. Павлова (1849–1936) про умовні рефлекси. Адже, нагадаємо, для більшовицької влади головним було виробити належні умовні рефлекси у власних підданих; аби тільки вони в жодному разі не намагалися думати.

4. Дискусія з питань мовознавства 1950. Спроба учня академіка Н. Я. Марра (1865–1934), академіка І.І. Мещанінова, — установити у мовознавстві абсолютну владу учення Н. Я. Марра; на чолі з самим собою, — на зразок Лисенка ж. Про що тут ішлося, дає поняття коротке посилання на самого Марра, який вимагав революційних перетворень російської мови:

… таке щось, яке в докорінний спосіб змінює наше ставлення до російської мови, та — можливо, переставляє її низом догори.

(Н. Я. Марр, Избранние работы, т. 11, с. 374)