Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Не можна не навести характерний факт. Кажуть, коли будували бетонну, захисну оболонку одного з реакторів, дірку в ній полишили (для виводу якихось труб) - не на тому місці; помилились. Але, треба було рапортувати, час піджимав. Дірку зробили нову, де треба, а стару поспіхом засипали різним сміттям, забетонувавши тільки зверху. Вона так і полишилась, через неї било та б’є опромінювання, не тільки ґамма, але й нейтронне, та… Хто ж скаже тепер, скільки людей через неї опромінилося?

У березні 1986, мало не за місяць до катастрофи, журналістка Любов Ковалевська зуміла оприлюднити в «Літературній Україні» статтю про те, як будували ЧАЕС. Це був глибокий та професійний, фаховий аналіз побудови АЕС; деякий журналістський подвиг. У світі його помітили та високо оцінили. Оце було “строітєльство”! — скільки ж там було усього, — фанфарних звітів, “проізводствєнних побєд”; і скільки ж недоробок, брудного партацтва, злочинного нехлюйства, запроґрамованої аварійності…

Вже цей безпристрасний звіт міг би, в будь–якій іншій країні, загострити пильність верхів, — відвести катастрофу. Але, «власть імущіє» — номенклатура, ні в Москві, ні в Києві, — ґазет не читають; навіть своїх, партійних. Поготів — якоїсь там “Літературної України”; українською мовою — тільки подумати! Ну, а якби прочитали? Як тоді, — зрозуміли би, задумалися? Та в жодному разі. Хіба, що впали би у несамовиту злість: “На каком основаніі? Кто допустіл? Как посмєла?”

У побудові АЕС в Україні за ініціативою Москви, простежується ще одна, чи не найбільш цікава тенденція, яка виявилася тоді, коли Москва почала активно нав’язувати Вірменії свою АЕС. Просто тут, поруч з її столицею Єреваном; і, можете собі уявити — таки нав’язала. По катастрофі в Спітаку — це стало виглядати й зовсім цікаво. Справа в тому, що АЕС ніде у світі ну, крім «окраїн Росіі», ясна річ не будують у сейсмонебезпечних місцевостях. Атомовий реактор — прилад точний та найменший перекос може заклинити стрижні, що реґулюють рівень атомової реакції. А це, в свою чергу, може призвести до розтоплення активної зони, тобто — катастрофи вищого ґатунку: як у Чорнобилі.

Так от, коли знялася завіса універсальної більшовицької секретності, яка дозволяла під її прикриттям творити будь–які злочини проти людства, — виявилося чимало цікавих речей (знову не побоїмось повторень), виявилося, наприклад, що АЕС України, такі як Рівненська (РАЕС) та Хмельницька (ХАЕС) (гіганти!), навмисно побудовані точно на карстових розломах земної кори, в місцях, найбільш чутливих до можливих сейсмічних збурень. Такий розлом може протягуватись на сотні кілометрів, але є настільки вузький, що неможливо казати про випадкове співпадіння (або — помилку). Все це геть виключається наявністю точних та багаторазово перевірених ґеологічних карт місцевості, котрі мали бути заздалегідь відомі московським проектантам та будівельникам АЕС. Сейсмічність самої України не є високою, вона — на материковій плиті, щиті Фенноскандії, але поруч знаходиться сейсмічно активна зона Карпат, а на півдні — сейсмічний Крим. Саме звідти можуть прийти досить потужні сейсмічні хвилі. Тому сейсмічність в околицях Рівного (нагадаємо ще раз) становить десь 5 балів за Ріхтером, але в Хмельницькому підвищується до 7 балів. Підкреслимо, не треба думати, що ці АЕС, крім як на карстових розломах — ніде було ставити, — було де. Але, поставили саме там. Не без гріха в цьому відношенні Запорізька й Чорнобильська АЕС. Значить — не помилка або випадковість. Значить — свідомий злочин Москви; з санкції Києва.

Значить, — ще й ще раз: ґеноцид.

Багато чого можна було би сказати й про останнє тоді слово совєцької атомової енерґетики, атомові реактори РБМК-1000, які були поставлені на Чорнобильській АЕС та на литовській АЕС в Інгаліні. Типовий витвір совєцької технічної думки, з усіма її характерними родимими плямами: ідейною застарілістю, громіздкістю та неоковирністю, гонитвою за дешівкою — дурняком; а до того — повне совєцьке нехтування безпекою людей. Але, побережімо час. Зазначимо тільки те, що і тут чи не найбільш важливим: це був реактор із графітовим сповільнювачем нейтронів, як той, перший (!), що його побудував Е. Фермі 1942. Сповільнювачем, підкреслимо це, найбільш пожежно–небезпечним. Таких у світі давно не будують. З нього все й почалося, — пожежа в реакторі, що призвела до розтоплення активної зони.

А на той час давно вже існували реактори з водяним сповільненням, майже ідеально безпечні, як от канадські типу CANDU.

Справжніх причин та усього підґрунтя атомової катастрофи в Чорнобилі, ми — правдоподібно ніколи певно не знатимемо. Альтернатива — чиясь дурість або свідома диверсія, — навряд чи буде колись остаточно прояснена. Але, зазначимо, принаймні, — те, що було з цього приводу офіційно оприлюднене — є набір слів, позбавлений будь–якого технічного чи наукового сенсу. Причиною міг бути й чистий випадок, остання краплина, що переповнила чашу партацтва. Могла бути й диверсія у вигляді підкидку бракованого ТВЕЛу з підвищеним змістом ізотопу, який ділиться; або навмисне створення аварійної ситуації, у ході підкинутого з Москви “експєрімєнта”, про який там писалося.

Підкреслимо особливо та рішуче: порядні люди експериментують по лабораторіях, та з усіма належними осторогами, в жодному разі не на АЕС. “Експєрімєнти” на АЕС, це не легковажність, це значно більше: злочин.

Так, що ж це воно було? — низка зловісних випадкових співпадінь, чи щось більше?

Єдине, що можно тут незаперечно ствердити (на основі власних відомостей з атомової енерґетики), так це те, що тієї зловісної ночі реактор був для чогось переведений до форсованого режиму (з нормального — робочого). А вже по тому пішов далі форсуватися сам — аж до теплового вибуху, який і стався.

Підкреслимо, що в нормальному безпечному реакторі — всі можливі до установлення робот режими — мають бути стійкими, без зон нестійкості або будь–якої можливості самофорсування. Якщо ж реактор має схильність до чогось подібного, непередбаченого — це означає, що він і сконструйований з очевидними злочинними намірами. Шкода, але нічого іншого з цього приводу сказати не можна.

Ніяк неможливо тут пройти мимо подальшого — процесу ліквідації аварії та її наслідків. Тут теж, чого тільки не було. Замість того, що повинно було би бути.

Одні, не думаючи ні про що інше, виконували свій обов’язок, часом і віддавали свідомо свої життя, щоб зберегти житті сили інших людей. Світлою буде їх пам’ять, — пам’ять про справжніх героїв.

Інші, як завжди, під гомін катастрофи, користуючись загальним заметом, переслідували якісь свої, їм одним відомі цілі. На «ліквідацію аваріі» зігнали неймовірну кількість людей з усієї України (і — не тільки). Скільки їх там було? — точно ніхто не знає. Союз так званих чорнобильців в Україні налічує сьогодні десь мільйон чи більше. Померло через десять років по аварії десь 100 000; ще 200 000 тоді — очікували свого часу. Схоже, що там їм у більшості й не було чого робити, але — зігнали. Створюється стійке враження, що розраховували на щось більше, масштабніше. А, як не вийшло — ну, що

ж… Як гора не пішла до Магомета, то… Схоже, що прагнули пропустити через радіоактивну зону — якомога більше людей; як тільки можна більше. Отже, — знову: ґеноцид?

Свою допомогу щедро пропонували всі, у кого на цей випадок щось було. У тому числі й унікальні автомати, які замінюють людей на небезпечних працях в умовах опромінення. Але, їх чомусь не приймали. Адже, у Совєцькому Союзі таких хитрих приладів зроду не заводили, — навіщо? Там, ще з часів Л. П. Берії, що разом із І. В. Курчатовим керував совєцьким атомовим проектом, — на це існували живі роботи — зеки. А, від чого там помер якийсь зек, “політічєскій” (своїх — кримінальників, кажуть — не вживали), через тиждень, через місяць, — таке вже нікого цікавити не могло. Такі табори зеків, (про це вже писалося) та для тих самих надоб, — мав у кінці свого президентства в АН СССР — А. Алєксандров, та чимало — десь аж сорок таборів. Отже, слід гадати, що вони існували й у проміжку, від сорокових років та по восьмидесяті. Можливо — існують і зараз, отже… Отже, тодішній ґенсек навідріз відмовився від усіх цих закордонних автоматів (чи вони, бодай, не для шпигунства?). Та й потім, не забувайте: “У совєтскіх собствєнная гордость, на буржуєв смотрім свисока”. Зі суто совєцьким, втім, розподілом праці: гордяться одні, а життя за цю гордість, — вимушені віддавати інші; ті, у кого й «собствєнной гордості», можливо, не було.

Дивні афери відбувалися навкруги Чорнобиля й потім. У заражених радіоактивністю зонах (а це було тоді десь 3 500 000 га) роками продовжували працювати совхози, а вироблені ними радіоактивні продукти — продавалися людям: ґеноцидна змова продовжувалася. Свого часу силами громадськості було викрито аферу з радіоактивним м’ясом у Пскові, якої було замовчано партійною пресою; подібне було у Пермі, у Сиктивкарі. Заразом після 1986 було викрито у продажу сотні тонн радіоактивного м’яса. Більше ста тонн було перероблено на ковбасні вироби та реалізовано в Ленінграді. Але, все це — цілком очевидно, є тільки верхівкою айсберґа.

У світі цього, не можна не пригадати, красномовного факту: незабаром по аварії у Києві були опечатані всі лічильники радіації та дозіметри, аби ними не користувалися навіть ті, хто могли. Яка ж «забота о чєловєкє»! — тільки подумати.