Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

Але й такі розмови є брудним наклепом, бо давно вже десятки тисяч українців, мало не з самого обретіння отієї нашої совєцької незалежності — батракують по країнах Європи, успішно конкуруючи з іншими представниками Третього світу, та заскарбивши своєму народові репутацію людей чесних, сумлінних та працьовитих.

Коли десь, хтось та колись наважиться назвати совєцький режим злочинним і терористичним (а чогось такого не схвалюють і в дотеперішній незалежній Україні), то мають на увазі як правило голодомори та політичні репресії. Але ж, то було ще далеко не все: великий терор, на очах у цілого байдужого світу. А був же ще його попередним та основа — дрібний терор, універсальний та повсякденний. З якого все й починалося.

Кожен совєцький шереговий громадянин, задіяний в якомусь колективі совєцького суспільства (чи то в класі школи, на студентському курсі, цеху, бригаді тощо) - мав виконувати ще якесь певне «общєствєнноє поручєніє», навіть безпартійним. Чи то збирати внески в якусь там неіснуючу орґанізацію, МОПР (Международная орґанизация помощи революции), чи то Осоавиахим, чи то когось там орґанізовувати (комсорґ, профорґ).

Доповнювалося все це обов’язком з’являтися на «лєнінскіє субботнікі» (такі вже доводилося навідувати й у незалежній Україні!), або й на «празднічниє дємонстраціі».

Не слід гадати, що всі ці доручення були серйозними по самій суті справи, та від них щось там залежало. Просто це був ще один засіб отого малого але масового терору, духовного як фізичного, за допомогою якого совєцьким людям не давали голови підняти, а поготів — не дай Боже — подумати. А головним було те, що все це розглядалося як «дєло політічєскоє» (“нє хочєт виполнять общєствєнноє поручєніє!”), та нехтування цими фіктивними громадськими обов’язками — могло й не на добре закінчитись. Бо саме та безпосередньо від цих повсякденних і всезагальних дрібниць — брав свій початок і отой, великий терор.

Бо все це формувало політичну репутацію людини, а така була основою та підставою її існування взагалі. Не з’явитися без поважних причин на “дємонстрацію” — то вже було щось…

Ці “поручєнія” (що виходили від низів компартійної влади) бували різними, та збирати якісь там внески — то був найнижчий щабель. Можна було й керувати якимось офіційно дозволеним гуртком, або ж “випускать стєнґазету”. Яка мала призначення створити в певному колективі ілюзію «гласності», так би мовити. До таких доручень можна було ставитися по–різному, але — в певних межах. Як не надто їх занедбувати, так і не перегинати палки: “нє висовиваться”. Останні могло бути чи не з найгірших, а особливо зловісним та небезпечним могло стати те, що переходило можливості розуміння середнього низового партійного мурла.

В цій справі можна пригадати два приклади подібного, особисто знайомі авторові.

В роки навчання в університеті, а це було ще 1938, на курсі підібралася купка здібних студентів, що випускали так званий “БОКС” (“Боєвой орґан комсомольской сатиры”), в короткий час довівши звичайну стінну ґазету до високого професійного рівня (літературно й художньо), та тим і привернувши увагу парткому. Бо, висовуватися знизу в совєцькому суспільстві — нічого не могло і не мало. Все, що потрібно було висунути — висувалося підконтрольно й тільки зверху, а значить — мало бути й заздалегідь приреченим, як таке. Нам хутко надали “куратора” від парткому, викладача історії КПСС, який пильно продивлявся усі матеріали, відкидаючи все хоч мінімально цікаве, не ординарне. Вся історія неочікуваного злету та поновного падіння “БОКС”а — не зайняла й двох семестрів.

Десятками років потім, уже викладачем університету та маючи з молодих років досвід ґазетної праці, довелося взятися за випуск багатотиражки “ЗБНК” (“За більшовицькі наукові кадри”). Назва — цікаво — була мало не стандартною, бо потім випадково натрапив на таку ж назву ще десь. Ми приклали всіх зусиль, аби попри суворість часу зробити ґазету цікавою та корисною, віддаючи першість підняттю загальної культури студентства. Це відразу мало свої наслідки; ґазета вже не залежувалася та тираж прийшлося подвоїти.

Але, чаша терпіння КПСС переповнилася мабуть тоді, коли до університету почали поступати запити громадян з міста: чи не можна оту “ЗБНК” – передплатити? Нас утрьох тоді викликали до парткому, щиро подякували за вірну службу, та… дали інші “общєствєнниє поручєнія”, що ж тут поробиш…

Разом із “распадом СССР” пішла в небуття й семидесятирічна леґенда про “построєніє соціалізма” в одній окремій країні. Але навіть “развітой соціалізм” епохи Брєжнєва був усього тільки підготовкою до “построєнія полного коммунізма”. Де — тільки подумати! — від кожного вимагалося всього лише “по способностям”, а вже за це йому обіцялося “по потрєбностям”, тобто — скільки подужає, так би мовити. Над побудовою цього працювало з покоління до покоління десь двісті мільйонів людей у самому СССР, та ще десятки мільйонів поза ним: у тому «соціалістічєском лаґерє».

Попри те, що оте набудоване було насправді державним капіталізмом з найбільшою у світі нормою експлуатаціі — з часів Лєніна про це якось промовчувалося. А він твердив — нагадаємо:

Государственный монопольный капитализм — есть полнейшая материальная подготовка социализма, есть преддверие его, есть та ступенька исторической лестницы, между которой ступенькой и ступенькой называемой социализмом, никаких промежуточных ступеней нет.

Поготів, із соціалізмом і комунізмом ріднили совєцький монопольний держкапіталізм, із його найбільшою у світі нормою експлуатації — дві спільні риси: відсутність приватної власності та відсутність ринку. Цей останній там і не був потрібний, оскільки все виробництво та всі поставки реґулювалися з центру.

І от — настали “пєрєстройка і гласность”, та й виявилося, що все це — було не те. Не те не тому, що замість соціалізму розбудовувався державний капіталізм, а — взагалі не те: не те, що нам потрібно. Але, виникає тоді слушне запитання: а де ж ви були раніше, дорогі наші панове, керівники “построєнієм нового общєства”? — сімдесят років будували не те, це ж треба! Замість ринкового господарства; як у всіх, як раніше, перед 1917. Чи вам — бува — не повилазило?..

До того… чи хтось із них із цієї нагоди покаявся, вибачився? — мовляв, “ізвінітє, товаріщі, не то построілі!” Далебі, ніхто навіть і не почервонів. Сором, виявляється, то не московське почуття; втім, як і більшість інших якостей: чесність, порядність…

Бо, повторимо ще раз: жодного вибачення, бодай пояснення тому, навіщо було потрібно три чверті століття морочити голови мільйонам людей, аби в кінці повернутися до засудженого ще 1917 капіталізму, — ми від совєцької номенклатури не чули.

Це таке щось — ви розумієте, якби оті німецькі наці не були переможені, а попаливши на попіл жидівства — своє й чуже, — самі по тому пообрізувалися та пішли вивчати Тору й Талмуд; вибачайте…

Яке ж нечуване й безсоромне нахабство, воістину космічних масштабів!