Розділ «Х. КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ ІМПЕРІЇ»

5. Відсутність зворотніх зв’язків — від народу до влади — споводувалася відсутністю вільної та незалежної преси. А оскільки владі потрібно знати, що думають з того чи іншого приводу (скажімо — чергового підвищення норм виробітку) в народі, хоча би для того, аби не рватися задалеко у своєму грабіжництві (як тоді 1962 в Новочеркаську), то був установлений цілий штат доносчиків, платних як добровільних.

6. З цієї причини всі санкціоновані виступи “масс” – ініціювалися,

виключно, зверху.

7. Повна централізованість: все і всюди керувалося й направлялося з Москви. А тому неспіврозмірні були й матеріальні статуси “цєнтра” і «періферіі».

8. Попри існування Конституції та розгалуженої системи законів, для народу існувало одне–єдине — телефонне право.

9. Країна була повністю закритою, ізольованою від світу: «граніци на замкє» та “залізна куртина”.

Ми тут, зверніть увагу, практично ігнорували злочинне єство цієї влади, обмеживши себе суто формальним аналізом. Не пригадали їм злочинну колективізацію з її розкуркуленням, несумісну навіть з діючими законами країни. Не згадали “дружбу народов”, разом зі зросійщенням, голодоморами та прямим ґеноцидом. Не вписали на конто й винищення національної інтеліґенції, масові репресії та політичні психушки.

Втім, схоже, що й попереднього досить, аби негайно зрозуміти, що:

а) цей соціальний устрій безглуздо виправляти або поготів досконалити — вийде щось ще гірше;

б) природне місце такому соціальному устроєві — на смітнику історії.

А таке нема чого виправляти, бодай досконалити. Такому потрібно ламати хребет.

Але, суворі факти реального життя, коротко оглянуті вище, — стовідсотково ігнорувалися московською пропаґандою, головною ціллю якої було утримувати власний нарід у стані можливо повного невігластва, навіюючи йому байки про “развітой соціалізм” — “каждому по труду”. А серед цих байок почесне місце займала одна та головна, яку можна назвати байкою про патерналістську державу.

Полягала ж вона на тому, що совєцька держава яка необмежено експлуатувала трудящих існуючи на їх заробітки (а, на що ж ще?), забезпечуючи їх життєвими засобами аби тільки не повиздихали (оті 1,5 долари на день, в середньому), — була насправді їх всебічною благодійницею. Давала їм усе, чого тільки можна забажати, а до того — ще й безкоштовно: житло, освіту, охорону здоров’я, путівки до санаторіїв…

Одне слово — була для всіх нас батьком рідним, про що й нагадує прикметник “патерналістська” (патер — латиною батько).

Ніхто й ніколи не пояснив нам при цьому (ще б пак!), що всі ці благодійництва, від освіти та по оті помешкання, за якими стояли в черзі

десятки років — то все було за гроші тих же трудящих, недоплачені їм за їх труд, або зідрані через різні “взноси” та “займи”. Бо інших джерел у держави не буває.

Леґенда про патерналістську державу була ще однією брудною московською брехнею, але продовжує жити й досі, як переважна більшість совєцького. Але, уже в двох різних іпостасях. Активно працюючи в обох на статус кво: на “маємо те, що маємо”.

Бо її активно використовують сьогодні комуністи, що вимагають повернення до отого їх “свєтлого прошлого”. Використовують у позитивному аспекті — давайте, мовляв, нам владу — і ми все вам повернемо: все вам знову буде, й безкоштовно.

З неґативним відтінком експлуатують її й нові, після 1991, можновладці України. Коли знову й знову підвищують плату за комунальні послуги (які в міру цього стають усе гірші), а люди, яким за їх труд як і раніше — платять у кілька разів менше від прожиткового мінімуму — починають протестувати. Дивись, мовляв, які вередливі — звикли що за совєтів усе їм було безплатне.

А часом і дорікають українцям, що безініціативні, не можуть і не хочуть жити самопас, ще й сплачуючи за це податки: не підприємливі.