Розділ «МОЛДОВА»

— визначення політичними методами, у тому числі парламентським шляхом, особливого статусу Лівобережжя придністровського регіону у складі Республіки Молдова;

— надання населенню Лівобережжя права самим визначати своє майбутнє у випадку зміни державного статусу Молдови;

— виключення будь-яких дій з будь-якого боку, що могли б перешкоджати врегулюванню конфлікту мирними політичними засобами.

Проте реалізація таких принципів виявилася надто складною.

28 квітня 1994 р. президенти Молдови М. Снегур і Придністров'я Ігор Смирнов підписали Заяву, яка передбачала головні напрями переговорів із "визначення державно-правового статусу Придністров'я", а також зі "становлення і розвитку державно-правових відносин". Були сформовані переговорні групи експертів для вироблення конкретних пропозицій.

19 січня 1996 р. Президент України разом із президентами Росії та Молдови уклали у Москві спільну Заяву про найшвидше врегулювання Придністровського конфлікту. Особливу увагу звернули на головне питання — визначення статусу Придністров'я в кордонах Республіки Молдова. У Заяві президенти Росії та України офіційно підтвердили готовність своїх держав бути гарантами такого статусу. 8 травня 1997 р. у Москві було укладено Меморандум про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров' ям, підписаний президентами обох сторін, а також представниками країн-гарантів. Цей меморандум став базовим документом для розробки Угоди про розподіл компетенції і делегування повноважень між Республікою Молдова і Придністров'ям. Проте каменем спотикання у розробці цього документа стало різне трактування поняття "спільна держава". Молдовська сторона ідеальною моделлю такої держави вважала унітарну державу з наданням Придністров'ю автономії, аналогічної тій, що вже надали Гагаузії. Придністровська сторона висувала пропозицію конфедерації, яка, у свою чергу, могла стати проміжним етапом на шляху до набуття повної державної незалежності від Молдови. Невизнана Придністровська Молдавська Республіка де-факто не входить до складу Республіки Молдови. Законодавча і виконавча гілки влади ПМР не визнають закони Молдови. ПМР має всі атрибути державності: прапор, столицю, президента, парламент, митниці, міліцію, фінанси.

16 червня 1999 р. у Києві відбулася зустріч, під час якої сторони дійшли згоди будувати свої відносини на принципах спільних кордонів, економічного, соціального, правового та оборонного простору. Однак після зустрічі сторони так і не зробили жодних кроків у справі практичної реалізації цих погоджених позицій.

Новий Договір про звичайні збройні сили в Європі, який унеможливлює перебування на території Молдови 14-ї армії без відповідної угоди змусив Росію вивести цей контингент. Восени 1999 р, Москва представила ОБСЄ план-графік поетапного вивезення військового майна з Молдови. Перший ешелон із ним відправили з Тирасполя 16 листопада 1999 р. Однак з того часу вивезення російських озброєнь із придністровського району припинили. Головна причина цього полягла в позиції влади Придністров'я, адже поки 14-та армія розміщена на його території, жертв немає. Тобто і досі там перебуває приблизно 2 тис. російських військовослужбовців і майже 40 тис. т зброї та боєприпасів.

У 2003 р. завдяки зусиллям заступника голови кремлівської адміністрації Д. Козака процес врегулювання вдалося зрушити з місця. На прохання президента Молдови він прибув до Кишинева й обидві учасниці конфлікту погодилися перетворити Молдову на федеративну державу. Меморандум передбачав створення федерації, в якій існуватимуть два суб'єкти, формування двопалатного парламенту і введення перехідного періоду до 2015 р.; "повну демілітаризацію майбутньої держави" при збереженні в регіоні російських миротворчих до 2020 р., демілітаризацію зони конфлікту, надання російській мові статусу державної та представництво Придністров'я у політичній системі нової федерації на паритетних із Молдовою засадах. Придністров'ю надавалося право вето, що давало змогу блокувати незручні для нього рішення.

Документ мав бути підписаний у м. Бендери, де, власне, і почалося загострення конфлікту. Проте за кілька годин до приїзду В. Путіна 25 листопада президент Молдови несподівано відмовився підписувати вже узгоджений документ, пославшись на бажання "порадитися з Європейським Співтовариством". Пізніше В. Вороній визнав, що зробив це під тиском ЄС та США, яких не влаштовує присутність у Придністров'ї російських миротворців. У самому Кишиневі відбулися масові мітинги протесту, під час яких біля посольства Росії палили російські прапори і портрети В. Путіна. Опозиція закликала молдовського президента не приставати на пропозиції російського. В липні 2004 р. Молдова призупинила свою участь у п'ятисторонніх переговорах стосовно мирного врегулювання проблеми Придністров'я. Відносини з Росією загострилися.

1 серпня 2004 р. було запроваджено економічні санкції проти Придністров'я. Митний департамент Молдови припинив розгляд митних декларацій тих економічних агентів Придністров'я, які не мали бюджетних відносин з Молдовою. Торгово-промислова палата не видавала сертифікати походження товарів з Придністровської Молдавської республіки. Міністерство транспорту і державна залізниця не давали вагонів для перевезення товарів з Лівобережжя Дністра. Приводом до введення санкцій стало закриття придністровських шкіл, у яких використовувався латинський алфавіт. Це була взаємна економічна блокада. У Придністров'ї почали зупинятися підприємства, люди виходили на масові мітинги протесту.

Ситуація пожвавішала після того, як новий президент України В. Ющенко вирішив активізувати участь у придністровському врегулюванні. Він висунув свій проект — "дорожню карту", що передбачає підключення до переговорів ЄС і США, демократизацію Придністров'я і проведення після цього виборів під міжнародним наглядом. Російських миротворців пропонувалося замінити міжнародними спостерігачами.

Восени 2005 р. за "планом Ющенка" на кордоні Придністров'я з Україною з'явилася прикордонна місія ЄС. її заснували на прохання Кишинева для боротьби з контрабандою зброї, наркотиків і торгівлі людьми, в чому молдовська влада давно звинувачує Тирасполь. У березні 2006 р. Київ на прохання Кишинева і під тиском Заходу запровадив для Придністров'я новий митний режим, зобов'язавши його підприємства оформлювати свій експорт на молдовській митниці. У Тирасполі це розцінили як "економічну блокаду".

На допомогу придністровцям прийшла Москва, заборонивши імпорт молдавських вин, 80 % якого приходилося саме на Росію. Це призвело до зупинки головної галузі економіки Молдови. "Газпром" оголосив про подвійне збільшення ціни на газ, за який Кишинів разом із Тирасполем заборгували йому понад 1 млрд дол. Молдовський президент приїхав до Москви з проханням відновити роботу міжурядової комісії, яка має врегулювати протиріччя, що виникли в економіці.

17 вересня 2006 р. у Придністров'ї відбувся сьомий після 1990 р. референдум, на якому 97,2 % учасників проголосували за продовження курсу на незалежність і наступне входження до складу Росії. І придністровське керівництво, і російське під цим розуміє збереження нинішнього статуса-кво. Першим воно потрібне для того, щоб і надалі заявляти у неформальних розмовах з журналістами: "Ми не визнані — нам все можна". Придністров'я з невизначеним статусом є своєрідною "сірою офшорною зоною", що полегшує контрабанду товарами і вивезення тіньового капіталу за кордон. Придністровське керівництво контролює економіку й отримує з цього чималий зиск.

ПМР — досить життєздатна авторитарна республіка. Як і будь-якому авторитарному режимові, їй потрібне зовнішнє конфліктогенне середовище. Для Росії статус-кво необхідний, аби залишати свої військові частини у Придністров'ї, зберігаючи контроль у цьому регіоні. Російський капітал також не втрачає можливостей у цьому районі. Щомісяця з Росії до Придністров'я надходить транш у 10 млн. дол. СІЛА, який місцеве керівництво використовує на соціальні потреби.

Звернення керівництва Придністровської республіки до міжнародної громадськості з проханням визнання

Після того, як 17 лютого 2008 р. Косово оголосило свою незалежність і почався процес його міжнародного визнання, керівництво Придністровської республіки також звернулося до міжнародної громадськості з проханням визнання. У відповідь на це 10 березня 2008 р. президент Молдови заявив, що придністровський конфлікт буде до 2009 р. врегульований шляхом надання невизнаній республіці статусу автономії з широкими правами.

Конфлікт у Придністров'ї посилив поляризацію молдовського суспільства і спричинив до падіння популярності Народного Фронту. Зростання неприязні до його депутатів, кількість яких постійно зменшувалася за рахунок переходу до опозиційних партій, призвело до того, що парламент проголосував за саморозпуск і проведення нових виборів 27 лютого 1994 р.

Для цих виборів характерна різка зміна політичного курсу — відмова від політики, яку здійснювали на ранніх етапах періоду незалежності. Прорумунські партії в основному втратили свій вплив. їх змінили партії, котрі відстоювали національну незалежність, щоб не бути ані російською губернією, ані румунською провінцією. Найбільшу популярність набувала Аграрна демократична партія (АДП), за яку проголосували 43,2 % виборців. У новому парламенті вона одержала 56 місць зі 104. Соціалістичний блок, союзник аграріїв, мав 28 місць. Прорумунські партії були підтримані лише 17 % голосів.