Розділ «РОСІЙСЬКА ФЕДЕРАЦІЯ»

У березні 1998 р. В. Черномирдіна відправили з посади прем'єр-міністра у відставку. 24 квітня новим головою уряду став 35-річний міністр палива та енергетики Сергій Кирієнко. На молодого прем'єра покладали великі сподівання, проте до середини 1998 р. прибутків, які держава одержувала від розміщення нових ДКЗ, не вистачало навіть для виплат з раніше розміщених паперів, У середині 1998 р, сталася грандіозна криза. Піраміда ДКЗ надавала можливість певний час під високі відсотки отримувати величезні запозичення і затикати бюджетні дірки. Але вона зруйнувала бюджет непосильними відсотковими виплатами. 17 серпня 1998 р. уряд Російської Федерацій і Центробанк Росії оголосили спільну заяву про односторонню відмову від обслуговування державних короткотермінових облігацій і припинення торгівлі ними, а також про розширення меж валютного коридору (до того існував фіксований завищений курс рубля). Це була девальвація, про неможливість якої ще 14 серпня запевняв сам президент. Було оголошено мораторій на повернення іноземних кредитів як державою, так і комерційними банками. Російським власникам цінних паперів обіцяли, що ДКЗ "реструктурують", тобто не виплатять за ними гроші, коли настане термін погашення, а обміняють на інші цінні папери за тією самою ціною і погасять через п'ять років, але цього не сталося.

Державна фінансова піраміда збагатила комерційні банки і фінансових спекулянтів, головних держателів ДКЗ, які отримували завдяки високому відсотку і штучно підтримуваному курсу рубля шалені щомісячні прибутки. Крах фінансової піраміди у серпні 1998 р. завдав переважній більшості з них незворотних збитків, але не всім, адже члени єльцинської "сім'ї" та наближені до них олігархи знали про це заздалегідь і встигли "висмикнути" свої гроші. Головною жертвою фінансово-економічного колапсу стало російське населення, навіть його заможні верстви, економіка в цілому. До 9 вересня курс рубля до долара впав від позначки 6,31 до понад 20. Різко зросли ціни на товари і продукти, що призвело до катастрофічного падіння рівня життя населення. Якщо у 1989 р. чисельність росіян, які жили на 4 дол. на день, а то й менше, становила 2 млн, то у 1998 р. їх нараховували понад 60 млн. До цього додалося розорення тисяч підприємців, банкрутство значної кількості великих банків, значне скорочення товарообігу, втрата довіри до уряду, а до Росії з боку іноземних партнерів як до чесного боржника. Нестійка фінансова піраміда російської економіки обвалилася. За 1998 р. економічний спад становив приблизно 12 %. Якщо у 1992 р. успадковані Росією 60 % радянського ВВП становили майже 50 % ВВП США, то у 1998 р. російський ВВП зменшився до 2,5 % американського.

У зв'язку з тим, що кілька місяців не виплачували заробітної плати, в країні відбувалися масові страйки шахтарів. Вони перекривали залізниці, стояли із транспарантами "Ми хочемо їсти!". їхній досвід перейняли й інші. Почалася "рейкова війна". З червня до жовтня шахтарі пікетували Білий дім із вимогами відставки уряду та президента.

Наслідком економічної кризи стала глибока політична криза. 23 серпня С. Кирієнка та членів його уряду було відправлено у відставку. Почалася боротьба у верхніх ешелонах влади стосовно шляхів виходу із кризи. Місце С. Кирієнка посів Є. Примаков — прихильник жорсткої державності, проте вже у травні 1999 р. Б. Єльцин відправив і його у відставку, звинувативши у тому, що "в економіці ми, як і раніше, тупцюємо на місці". Новим головою кабінету міністрів став Сергій Степашин, а у серпні 1999 р. його змінив Володимир Путін.

Після дефолту 1998 р. у російській економіці, що минула болісний процес санації, намітився підйом, і в наступні роки економічна ситуація продовжувала поліпшуватися. Благотворним фактором, що сприяв наповненню бюджету, стали високі світові ціни на нафту.

Оцінки економічних перетворень Росії єльцинського періоду не можуть бути однозначними. З одного боку, відбувся демонтаж основних складових віджилої командно-адміністративної системи і перехід до ринкової економіки із приватною власністю, розширенням можливостей підприємницької діяльності, виходом Росії на міжнародну економічну арену. З іншого — залишилася складною загальна економічна ситуація в країні. Відбулося дуже значне падіння виробництва. Недосконале законодавство, всезагальна бюрократизація та корупція, високий рівень економічної злочинності не сприяли інвестиційній діяльності зокрема й економічним успіхам загалом. Держава виявилася неспроможною виконувати взяті на себе зобов'язання. У тяжкому стані перебували не тільки виробництво, а й соціальна сфера. Соціальна структура російського суспільства набула ознак деградації. Зросли показники безробіття: на лютий 1999 р. із 73,8 млн. економічно активного населення 10,4 млн. осіб були безробітними. Ті, хто ще мав роботу, місяцями не могли одержати заробітної плати. Різко збільшилася диференціація населення за рівнем прибутків. Наприкінці 1993 р. Москву вважали одним із найдорожчих міст світу. Середня вартість обіду в ресторані становила 40 дол., що перевищувало середньомісячну зарплату по країні. Криміналізація охопила всі сфери, значно зріс рівень злочинності. Як зазначив один із відомих російських економістів Євген Ясін: "Реформи в принципі перевели країну на рейки ринкової економіки... але об'єктивно довели її до піку кризових явищ, а суб'єктивно — до національної депресії".

На такому економічному тлі відбувалися складні суспільно-політичні процеси. Б. Єльцин насамперед піклувався про зміцнення своєї влади: Створив президентські структури — Раду безпеки і Президентську раду, запровадив посаду Державного секретаря. На місцях вводився інститут представників президента, які виконували владні повноваження в обхід місцевих рад. Безпосередньо президент формував уряд, управління здійснювалося на основі його указів. Ці заходи виправдовувалися необхідністю якнайшвидше зламати старий партійно-державний апарат, проте вони суперечили положенням конституції 1978 р., яка усю повноту влади віддавала системі Рад народних депутатів. Вищим органом влади визнавався з'їзд народних депутатів, а у проміжках між з'їздами — Верховну Раду РРФСР. Уряд був підзвітний Верховній Раді.

Тобто утворилося двовладдя. Спочатку, поки президента підтримувала більшість депутатів, ця суперечність відчувалася слабко. Проте із розгортанням реформ і зростанням спричиненої ними соціальної напруженості посилювалися опозиційні президенту настрої. У січні — лютому 1992 р. у Москві та інших містах відбулися масові мітинги прибічників повернення до старих порядків. Критикував реформи Голова Верховної Ради РФ Руслан Хасбулатов, потім до нього приєднався віце-президент Олександр Руцькой. У квітні 1992 р. на VI з'їзді народних депутатів РФ противники реформ консолідувалися і почався масований наступ на уряд. Центром опозиції стала Верховна Рада Російської Федерації. Конфронтація між нею і президентом зростала протягом усього 1992 р.

У грудні 1992 р. на VII з'їзді народних депутатів РФ був досягнутий компроміс. Б. Єльцин відправив у відставку Є. Гайдара і призначив прем'єром В. Черномирдіна. А з'їзд пішов на зустріч президенту, погодившись на проведення 11 квітня 1993 р. референдуму, на якому мали вирішити суперечку між двома гілками влади, і заморозив введення в дію поправок до конституції, що мало обмежити президентські повноваження. Проте ЛПІЇІ позачерговий з'їзд народних депутатів, що проходив 10—13 березня 1993 р., скасував рішення про проведення референдуму. У відповідь 20 березня Б. Єльцин звернувся до громадян Росії із заявою про запровадження в країні президентського правління до прийняття нової конституції. Ця заява призвела до консолідації усіх опозиційних сил. 22 березня 1993 р. Конституційний Суд визнав дії президента такими, що суперечили дев'яти статтям чинної конституції. 26 березня зібрався позачерговий IX з'їзд, який назвав дії президента спробою державного перевороту, що за конституцією мало відсторонити його від влади. Проте цього не відбулося, оскільки необхідної кількості голосів за таке рішення депутатам набрати не вдалося.

Криза влади закінчилася черговим компромісом. Президент відмовився від свого звернення. З'їзд погодився на проведення референдуму 25 квітня, на який винесли чотири питання:

— Чи довіряєте Ви президентові Російської Федерації Б. Єльцину?

— Чи схвалюєте Ви соціальну політику, яка здійснюється президентом Російської Федерації та Урядом Російської Федерації з 1992 р.?

— Чи вважаєте Ви необхідним проведення дотермінових виборів президента Російської Федерації?

— Чи вважаєте Ви необхідним проведення дотермінових виборів народних депутатів РФ?

58 % учасників референдуму підтримали президента і його політику, а також висловилися проти дотермінових перевиборів і президента, і Верховної Ради. Б. Єльцин розцінив результати референдуму як свою перемогу і почав готувати конституційну реформу. Його не задовольняв проект конституції парламентської республіки, висунутий Конституційною комісією (створена ще у 1990 р. Верховною Радою). Протистояння президента і Верховної Ради посилювалося.

21 вересня 1993 р. Б. Єльцин о 20.00 оприлюднив указ "Про поетапну конституційну реформу в Російській Федерації" № 1400. У ньому оголошувався розпуск з'їзду народних депутатів і Верховної Ради, ліквідація всієї системи Рад і проведення виборів у новий законодавчий орган влади — Федеральні збори. Таким чином Верховна Рада мала бути розпущена. Р. Хасбулатов оцінив дії Б. Єльцина як державний переворот, і вже о 20.30 було організовано оборону Білого дому, де розміщувався парламент. Конституційний Суд визнав дії президента позаконституційними і такими, що дають підставу для усунення його з посади. Верховна Рада, керуючись ст. 121 (п. 6) Конституції 1978 р., в якій зазначалося, що повноваження "президента Російської Федерації не можуть бути використані для зміни національно-державного ладу Російської Федерації, розпуску або призупинення діяльності будь-яких законно обраних органів державної влади, в зворотному випадку вони припиняються негайно", прийняла постанову "Про припинення повноважень президента Російської Федерації Єльцина Б.М.". Політична криза призвела до військового зіткнення прибічників Верховної Ради і президента 3—4 жовтня 1993 р. Білий дім, де перебувала частина опозиційно налаштованих депутатів Верховної Ради, за наказом Б. Єльцина обстріляли кумулятивними снарядами. Білий дім пав. Події 3—4 жовтня 1993 р. залишаються у російському суспільстві предметом дискусій з погляду політичного і морального характеру. Частина іноземних оглядачів назвала ті події "розстрілом демократії", інші — "своєрідним шляхом Росії до неї".

Здобувши перемогу, президент підписав указ про проведення виборів до нового законодавчого органу — Федеральних зборів, що мали складатися з двох палат — Ради Федерації і Державної Думи. 22 жовтня президент підписав указ "Про основні начала організації державної влади у суб'єктах Російської Федерації". Згідно з цим документом оголошувалися вибори до представницьких органів влади в регіонах у період з грудня 1993 р. до березня 1994 р. 26 жовтня 1993 р. указом "Про реформу місцевого самоврядування в Російській Федерації" діяльність місцевих рад припинялася. їх функції передавалися головам місцевої адміністрації. Отже, в результаті придушення опору опозиційних сил і кількох президентських указів радянська влада була ліквідована. Залишалося закріпити зміни шляхом прийняття нової конституції та проведення виборів до нового парламенту Росії.

12 грудня 1993 р. на референдумі 58,4 % учасників голосування (32,3 % загальної чисельності виборців Російської Федерації) підтримали президентський проект конституції. Нова конституція встановлювала змішану, президентсько-парламентську республіку. Насправді вона закріпила домінування інституту президента. Він був водночас і главою держави, і головою уряду; зосереджував у своїх руках усю повноту виконавчої влади і наділявся суттєвими законодавчими повноваженнями. Загалом, нова конституція створювала державну модель, у якій президент користувався найбільшими прерогативами, порівняно з главами держав інших президентських республік.

Одночасно з референдумом відбулися вибори до Державної Думи. її права були значно урізані, порівняно з повноваженнями розпущеної Верховної Ради. Зокрема, депутати втратили право контролю над діяльністю адміністративних органів (право депутатського запиту). Після цих виборів провели вибори до місцевих Дум, створюваних замість розпущених Рад. Отже, відбувся суттєвий відступ від демократії, оскільки за демократичним фасадом затверджувалася по суті необмежена влада президента. Показовим фактом була перемога Ліберально-демократичної партії Росії, яка одержала 22,92 % голосів (64 мандати). її лідер В. Жириновський обіцяв: "Кожній бабі — мужика, мужику — горілку, землю — селянам, військовим — зарплату, патріотам — омовіння чобіт в Індійському океані". Резонанс: "Росія одуріла, схаменися!" Принагідно слід зазначити, що на виборах до Думи 2007 р. ЛДПР отримала 8,14 % голосів (40 мандатів).

У 1994—1996 рр. відбулося оформлення ельцинського політичного режиму, авторитарного за суттю. Президент на федеральному рівні, губернатори на регіональному, мери на місцевому формували владну вертикаль на основі патронально-клієнтарних взаємовідносин. Доступ до нової політичної еліти ставав все більш закритим. На федеральному рівні особливого значення набув такий позаконституційний механізм, як Адміністрація президента, яка піднеслася і над урядом, і над Федеральними зборами. У 1997—1998 рр. політологи і журналісти заговорили про появу в країні олігархів та олігархії, тобто людей, які після присвоєння величезної економічної влади висунули претензії на владу політичну. У той самий період громадськості стало відомо про існування у Росії "сім'ї", до якої разом із найближчими родичами Б. Єльцина входили найвпливовіші олігархи і яку, з точки зору владних можливостей, стала російським інститутом № 1. Термін "сім'я", запозичений із лексикону італійської мафії, в усіх пострадянських державах означав вузьке коло персон, причому не тільки кревних родичів, допущених у правлячу панівну групу, що розпоряджається на власний розсуд багатствами країни і відповідно визначає її політику.