Розділ «КРАЇНИ БАЛТІЇ»

Із набуттям незалежності виникла проблема компетентних робітників, яких вкрай не вистачало. Деякі посади займали емігранти, котрі поверталися, однак їх було не дуже багато і вони не достатньо розуміли специфіку місцевих умов. До роботи залучали здібну свідому молодь, проте гострою проблемою був низький рівень професіоналізму і недостатній досвід роботи. В деяких випадках наївність і добрі наміри некомпетентного менеджера приводили новостворені компанії до краху. Це було однією з важливих причин падіння економіки, а з нею і життєвого рівня населення у два — три рази.

На початку перетворень для Прибалтики були характерні бурхлива інфляція, значне скорочення промислового виробництва, макроекономічна нестабільність і незбалансованість платіжного балансу. Великі проблеми виникли після розірвання торгових зв'язків з республіками колишнього СРСР і переходу до світових цін на нафту і газ. Проте саме тут процес "капіталізації" відбувався найактивніше. Щоб повністю реформувати економіку, потрібно було якомога швидше здійснити приватизацію, тобто передати більшу частину власності держави приватним власникам. Прибалти добре розуміли, що найкращий варіант розвитку економіки — надати свободу заповзятливим людям. Причому процес мав відкритий характер: жоден об'єкт не продали поза аукціоном.

Прийняті закони про реституцію передбачали повернення не тільки землі, а й іншого нерухомого майна власникам, які його втратили після входження Прибалтики до складу СРСР. Особливо це питання торкається тих людей, які втрачають житло через повернення власності на будинки, де вони живуть, колишнім хазяям. Наприклад, в Естонії, де закон набув чинності з січня 2008 р., виселенню підлягали півтори тисячі родин. Натомість влада обіцяла побудувати для них 880 квартир, але всіх проблем це не розв'яже.

Під час приватизації спостерігалися деякі відмінності між Литвою, Латвією та Естонією. Литва дотримувалася демократичнішого шляху — власниками могли стати робітники всіх заводів. Спочатку намагалися знайти інвесторів для великих підприємств, але потім був розподіл майна між працівниками. Інші республіки пішли шляхом тендера, аби привабити інвестиції, їм це вдалося, проте виникли складності. Коли дозволили купувати частини підприємств, претенденти на власність брали тільки цехи, ділянки, що добре працювали. З'явилися проблеми із тим, що не придбали. Як і в інших пострадянських країнах, своїм становищем скористалися директори державних підприємств, які водночас були керівниками товариств з обмеженою відповідальністю, створених на базі тих самих державних підприємств. Вони через політичні і бюрократичні кола змогли досягти відтермінування приватизації до кращих часів, щоб подовжити час використання державних фондів і зміцнити власне приватне підприємство.

Пізніше приватний сектор став провідним в економіці. Наприклад, у Латвії вже на 1998 р. кількість приватизованих підприємств становила 97 %, малі та середні підприємства повністю приватизували. Більшість із них стала акціонерними товариствами відкритого типу. Основу економіки прибалтійських країн становлять малі й середні підприємства з численністю працівників не більше 150 осіб. Великих промислових підприємств залишилося небагато.

Галузева структура господарства республік Балтії протягом перехідного періоду значно змінилася і наблизилася до середньоєвропейської. Частки сільського господарства і промисловості суттєво зменшилися, а торгівлі та послуг, навпаки, значно збільшилися. У прибалтійських країнах велику увагу звертають на експорт товарів і послуг. Для них зовнішній ринок має вирішальне значення. Розвиток усіх галузей економіки залежить від можливостей експорту. Є чимало підприємств, що орієнтуються виключно на експорт. Значний розвиток одержало надання банківських послуг. Від перших років незалежності фінансові установи набули репутації надійних партнерів,

особливо спочатку для "нових підприємців" пострадянських країн, які, ще не добравшись до швейцарських банків, хотіли надійно заховати свої гроші. Через країни Балтії також йшли значні обсяги продажу і перепродажу сировини і матеріалів. Зокрема, вони мали велику популярність у фірм, котрі займалися продажем кольорових металів як у зливках, так і у вигляді металобрухту. Тільки Латвія протягом 1992 р. вивезла 238 тис. т кольорових металів, які взагалі не виробляла. Крадені з російських заводів метали переправляли до країн Балтії, де їх купували за цінами, удвічі нижчими, ніж світові, а потім перепродували вже за світовим рівнем цін. Литовські авторинки певний час були головними у перепродажі ненових іномарок до країн СНД. І нині активно використовують транзитні можливості, надані географічним розташуванням, а також налагодженою шляхо-транспортною системою.

Для прибалтійських країн Росія і колишні республіки СРСР у наш час відіграють значно меншу роль, ніж до 1990 р. Незважаючи на те, що до 1998 р. країни Балтії вже були значно переорієнтовані на Захід, криза у Росії дуже вплинула на їхні економіки. У1999 р. тільки Литва змогла збільшити виробництво на 1,1 %; Естонія завершила його зі спадом на рівні 1,1 %. Росія залишається для прибалтійських економік важливим партнером. Тому прибалти зацікавлені, щоб реформи у неї здійснювалися в бік ринкової економіки. А в самій Прибалтиці на основі приватної власності й приватної ініціативи створено умови для розвитку ринкової економіки, проведено необхідні структурні реформи.

Реформи, здійснювані у країнах Балтії, змогли зародити динамізм і оптимізм у новому поколінні та серед представників старшого покоління, що й призвело врешті-решт до перетворення регіону. На відміну від більшості пострадянського населення, прибалти дуже швидко змінили психологічні орієнтири з "так треба" на "так вигідно". Особливо це позначилося на туристичному бізнесі. Щороку сюди приїздять мільйони фінів і скандинавів, громадян інших держав, залишаючи сотні мільйонів валютних коштів. Наприкінці 2007 р. країни Балтії вступили до Шенгенської зони, що стимулювало їх до розробки стратегії туристичного розвитку. Естонці, зокрема, придумали слоган: "Північна країна з теплим серцем", вони роблять ставку некультурний, СПА і конференц-туризм. Із 1997р. Таллінн внесено у список світової спадщини ЮНЕСКО як середньовічне місто Північної Європи, що найкраще збереглося.

У Звіті ООН про людський розвиток (UNDP Human Development Report), у складанні якого беруть участь вчені й експерти багатьох країн світу, Латвія у 2004 р. посіла 50-те місце, Литва — 41-ше, а Естонія — Зб-те. У цьому документі місце визначають з урахуванням ЗО пунктів: середня тривалість життя, письменність, роль жінки у суспільстві та ін. Варто зазначити, що країни Балтії належать до небагатьох пострадянських республік, де найбільша середня тривалість життя. Показник становить 70,5 року. Неписьменних майже не залишилося. Жінок обирали і президентами, і прем'єр-міністрами (президентом Латвії була Вайра Віке-Фрейберга, а прем'єром Литви — Казимера-Дануте Прунскене), не кажучи про міністрів та інших керівників вищого рангу.

Для жителів Прибалтики характерне бажання "просто жити": "Як росіяни не розуміють, що не обов'язково ставити перед собою геополітичні завдання, змагатися за вплив з американцями, допомагати неграм в Африці і вбивати один одного? Адже можна просто жити!".

Рівень життя у прибалтів є досить високим. Так, середня заробітна плата латиша у 2007 р. у три рази перевищувала середню заробітну плату українця (796 дол. порівняно з 246), а естонця — більше, ніж у чотири — 1000 дол. Мінімальна заробітна плата у 2007 р. у Латвії становила 247 дол., в Україні — 91; заробітна плата вчителя середньої школи у Латвії — від 600 дол., в Україні — неповних 200, медичної сестри відповідно приблизно 500 і 100 дол. Звичайно, в Україні слід робити поправку на тіньові прибутки, проте і в Прибалтиці так само поширена практика "чорних" і "сірих" заробітних плат, тому гроші, які реально заробляють люди, теж значно більші, ніж офіційних статистичних даних. Причому щорічно відбувається зростання прибутків на душу населення, як офіційно, так і неофіційно. Пенсії в 2,5 рази вищі, ніж в Україні, і вони постійно індексуються. Наприклад, естонські чоловіки і жінки, виходячи на пенсію у 63 роки, одержують 300 доларів на місяць (незабаром планують підняти планку до 65 років). Разом із тим слід зазначити, що продукти харчування в Прибалтиці у 2007 р. коштували вдвічі дорожче, ніж в Україні.

З 2007 р. країни Балтії планували перейти на євро. Проте Єврокомісія та Європейський центральний банк у 2006 р. не рекомендували так діяти, оскільки інфляція перевищувала встановлений рівень, максимально допустимий для включення країн у зону євро. Були розроблені програми контролю за інфляцією через жорстку фіскальну політику, обмеження зростання цін на електро- і теплову енергію, газ (за умов постачання Росією і загальносвітової тенденції підвищення цін на енергоносії дуже проблематично), воду, а також обмеження збільшення заробітних плат, не пов'язаних зі зростанням продуктивності праці. Єдина країна з колишніх радянських республік, котра повністю розрахувалася із вкладами Ощадного банку, — Литва. Там 80 % від приватизації спрямовували на компенсацію за внесками.

Після відновлення незалежності у Прибалтиці — культ освіти. В усіх республіках спостерігається тенденція до збільшення кількості вищих навчальних закладів і чисельності студентів у них, а також висока частка студентів у загальній кількості населення; хоча здобуття вищої освіти коштує недешево. Наприклад, рік навчання в естонському університеті коштує 2000 євро (для відмінників — безкоштовно). Разом із тим Інтернет в Естонії розглядають як одне з прав людини, його надають безкоштовно. Через нього можна проголосувати на виборах, здійснити комунальні платежі, дізнатися шкільні оцінки тощо. Молоді знайти роботу за фахом не важко, адже рівень безробіття невисокий. Проблеми починаються у тих, кому 40 і більше років. Серед них переважна більшість людей, які не наважується відкрити власний бізнес. Певна частини населення боїться відповідати за себе і сподівається на державу. Остання не відмовляється допомагати соціально вразливим прошаркам населення, проте намагається довести до свідомості здорових дорослих людей необхідність більшої самостійності. Зберігається певна обмеженість територіальної мобільності трудових ресурсів. Існують проблеми територіального розвитку. Наочним прикладом е показник рівня безробіття, що, природно, відрізняється у портових містах і сільських районах. Лише наприкінці 1990-х років уряди країн Балтії розробили державні програми розвитку так званих неблагополучних районів з погано розвиненою інфраструктурою.

В цілому більшість прибалтів задоволена життям. Проведене в середині 2007 р. опитування служби Eurobarometer, присвячене оцінці якості життя в ЄС, показало, що найбільше з усіх з оптимізмом у наступні п'ять років дивляться естонці (у краще вірять 69 % населення). Друге місце поділили Ірландія і Литва. Прибалти радикальніше, ніж інші пострадянські республіки, здійснили демократичні зміни й ринкові реформи. Проте це не означає, що тут не існує не розв'язаних донині проблем. Серед них — національне питання, до якого належить і мовне.

У державах Балтії представники корінного етносу розмовляють на своїх мовах. Якщо й говорять російською, то тільки під час спілкування з росіянами або представниками інших націй колишнього Радянського Союзу. Тому мовний конфлікт, що виник у перші роки незалежності у балтійських країнах, подолали досить швидко. Прибалтам подобається, коли їх називають скандинавами, і не подобається, коли їх плутають ІЗ росіянами та нагадують про радянське минуле.

Люди старшого віку, які з двох іноземних мов — російської й англійської — ліпше знають російську, принципово розмовляють тільки англійською. Серед молоді, становлення якої відбувалося у роки відновленої незалежності, російська як мова міжнаціонального спілкування поступилася англійській і німецькій. Люди, молодші ЗО років, російську взагалі не знають. Серед прибалтійських республік ставлення до росіян відрізняється мірою своєї толерантності. Зокрема, гострі суперечності на національному ґрунті в Латвії неодноразово викликали занепокоєння міжнародних організацій.

Якщо люди бажають жити в прибалтійських країнах, від них вимагають знання мови та історії (потрібно скласти відповідний державний іспит), лояльності до держави, поваги до місцевих законів і традицій. Адже етнічне населення кожної з республік становить менше мільйона осіб, критичною межею для існування й розвитку будь-якої нації. Населення дуже шанує фольклорну культуру; в історії націй "сліди долі" кожного конкретного народу кристалізувалися у піснях. Фольклорні пісенні фестивалі були й продовжують бути своєрідним акумулятором життєздатності націй. У політичному сенсі пісенні фестивалі у радянський час мали особливе значення. Це було протистояння радянській владі. І влада була безсилою. Пісенні фольклорні фестивалі свідчили про справжнє ставлення до "червоної" політики. Свята, на які збиралося майже 20— 30 тис. осіб, завжди закінчувалися забороненими піснями, а заарештувати народ, який співав, радянська влада не могла.

Невеликим волелюбним країнам Балтії після звільнення від радянської влади вкрай важливо було організувати нову міжнародну політику. Політичні еліти Заходу завжди сприймали ці країни як частину західної цивілізації, і відповідно формували і формують нині політичні взаємини з ними. У свою чергу, прибалти завжди були переконані, що вони є частиною Європи, Заходу. Латвія, Литва та Естонія увійшли до складу СРСР у 1940 р. і меншою мірою зазнали сталінських репресій, хоча і до, і після війни вони мали місце, особливо масові переселення. Це зумовило принципово відмінні настрої у суспільстві. До відновлення незалежності дожили люди, які пам'ятали колишній дорадянський лад життя. їх пам'ять спрямовувала політичні орієнтири на Європу.

З 1991 р. Латвія, Литва та Естонія стали членами Союзу балтійських народів, а з 1992 р. їх прийняли до Ради держав Балтійського моря. Це демонструвало прагнення рухатися у напрямку до Європи і намагання швидше вийти із зони російського впливу. Питання про вступ до Співдружності Незалежних Держав навіть не піднімалося. Натомість головною метою стає приєднання до Європейського Союзу. Про бажання вступити до нього країни Балтії заявили у 1993 р. У червні 1993 р. у Копенгагені Європейська Рада прийняла політичну ухвалу, що дала можливість країнам Центральної і Східної Європи претендувати на членство в ЄС, водночас визначивши необхідні для такої інтеграції критерії. Останні передбачали утворення інститутів( що гарантують демократичний шлях розвитку держави, соціальні права і свободи, та створення чинної ринкової економіки. Держава повинна бути в змозі прийняти на себе обов'язки країни-учасника, оскільки вступ до будь-якого союзу вимагає узгоджених цілей та інтересів усіх членів, котрі приєдналися. Тобто процес євроінтеграції значно ширший, ніж здійснення економічних реформ, він охоплює всі сфери — економічну, соціальну, політичну. По суті, це реформування способу життя загалом. Прибалти погодилися на умови Європейського Союзу. У 1995 р. вони стали асоційованими членами ЄЄ, а 1 травня 2004 р. — повноправними членами спільноти.