Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

По рівнині, сповненій святкового гамору, походжав у солом'яному капелюсі бургомістр і вибирав по черзі намічених нами для дослідження крові людей. Довкола лунали пісні й сміх, дзвеніли гітари, іржали коні. Коли я підійшов до вогнища, щоб узяти собі соковитий шматок м'яса, до мене під'їхав верхи худий беззубий старик у благенькому кітелі. Його запалі щоки були зарослі сірою щетиною. Старик приязно привітався до мене. Я попросив його зійти з коня і пригоститись з відкритої земляної печі, але він лиш нахилився до мене і тихо пробурмотів:

— Я прийшов сюди повідомите, що тебе чекає подвійне щастя. Ель брухо, чарівник, сказав мені, що ти матимеш «добре щастя» опівночі в неділю, якщо прийдеш до його хати. А після цього тобі завжди буде щастити.

Старик не захотів відповісти на мої запитання: він просто смикнув за повід і зник у натовпі; після цього я його більше не бачив. Раніше я ніколи не чув про Ель брухо, мені було відомо, що чарівництвом займається лише стара Таху-таху. Але тут мені спало на думку, що, можливо, це моєму новому братові дали на острові таке прізвисько: він поводився, як знахар, жив у будинку аку-аку перед самотньою хаткою старої Таху-таху і вірив, що його з усіх боків оточують дияволи. Я вже більше не сумнівався, що «чарівником» міг бути тільки мій новий брат Хуан Хаоа.

Коли настала неділя, ми, як завжди, вирушили всі до маленької церкви, де під стелею щебетали пташки. Знову перед нами з'явився патер Себастьян у яскравому, облаченні, й знову ми відчули себе так, ніби сидимо в оперному театрі. Тільки тепер обличчя людей навколо не здавались нам чужими. Більшість остров'ян були нам добре знайомі: на кожній лавці ми бачили своїх друзів. Ось сидять «поліцаї» Ніколас і Казіміро, а там — старий Пакоміо з Лазарусом та молодим Естеваном. За ними — «сільський капітан», «син вождя» і четверо старих братів Пакараті. Тут же Атан і Енліке, Альберто й Даніель.

Нарешті з'явилися нерозлучні Туму, Андрес і Хуан Чарівник. Вони всілись поряд на лавці. Сьогодні опівночі я мав знову зустрітися з ними і тому не зводив з них погляду. З глибокою пошаною вони слухали проповідь патера Себастьяна, а полінезійські псалми співали так само гаряче, як і інші остров'яни. Вогонь фанатизму погас у їхніх очах. Зараз вони навіть справляли приємне враження, і чорні бороди не робили їх схожими на розбійників. Сьогодні вони більше скидалися на святих. І якби я підійшов і спитав, що їм треба в церкві патера Себастьяна, коли вони спілкуються з аку-аку й підземними дияволами, ці троє дуже б здивувалася і відповіли словами маленького Атана:

— Ми ревні християни. А отра коса апарте — то зовсім інша справа.

Сьогодні в церкві відбувалися хрестини. Я був хрещеним батьком і сидів у першому ряду на жіночій половині. За мною розмістилась Аналола, далі її стара мати і вся мальовнича група вахіне. Поруч мене сидів бургомістр у своєму найкращому костюмі, його жінка, рудоволосий син і одягнена в чорне тітка Таху-таху. Для бургомістра сьогодні був великий день. Він став дідом. Невістка подарувала йому внука замість маленької дівчинки, яку забрав коконго. Надзвичайно щасливий бургомістр хотів дати дитині моє ім'я. Коли патер Себастьян перед хрестинами спитав, як назвати дитину, бургомістр заявив:

— Тур Хейєрдал Кон-Тікі Ель Сальвадор де Нінос Атан.

Патер Себастьян у відчаї схопився за. голову, благаючи вибрати коротше ім'я. Коли дитину підняли над купіллю, щасливий дідусь штовхнув мене в бік.

— Поглянь на волосся.

Вся голівка немовляти була вкрита рудим, як полум'я, волоссям.

Хлопчика назвали Сальвадором Атаном. Це був останній нащадок племені довговухих, тринадцяте коліно Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після бою біля рову Іко.

Коли надійшла ніч і селище затихло, в домі бургомістра погасили світло і з дверей вишмигнули дві постаті. Джип і всіх коней експедиції давно вже було відіслано в Анакену. І в таборі, і в селищі всі вже спали. Але тепер машина знов повернулася до селища і з вимкненими фарами зупинилася біля воріт бургомістра. Рудоволосий батько охрещеної сьогодні дитини і її дядько, маленький Атан, сиділи вже в машині. Вони посунулись і дали місце ще двом, що вийшли з хати, — це були я й Ед. Цієї ночі ми таємно залишились у хаті бургомістра.

Намагаючись не здіймати галасу, з вимкнутими фарами ми рушили вулицею, минули церкву, спустилися до моря і поїхали в напрямку лепрозорію. Мені ставало страшно. Ми домовилися, що Ед і син бургомістра зачекають у машині, а ми з Атаном підемо в темряві пішки до хатини аку-аку.

Дійшовши до огорожі, за якою стояв будиночок, схований в листі бананового дерева, Атан зупинився.

— Ти повинен зайти першим, — шепнув він мені. — Ти наш старший брат. Постукай і скажи: «Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя»!

Я переліз через огорожу скрипучою драбиною і наблизився до хатини. Навколо було тихо, як у могилі. Я підняв руку і кілька разів обережно постукав у старі двері:

— Хуане Чарівниче, вставай на «добре щастя!» — ніжно промовив я.

Відповіді не було. В хаті ніхто й не поворухнувся.

Тільки вітер тихо шелестів банановим листям, яке, ніби розчепірені пальці, тягнулось вгору до місяця. Здалеку долинав ледь чутний шум прибою.