Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

Після того як ми повторили магічне слово достатню кількість разів, я непомітно понюхав свою брудну чарку. В ній було справжнє червоне вино, куплене на «Пінто»! Перш ніж випити, головний герой зловісним голосом промовив:

— Тепер ми вип'ємо нашої змішаної крові. Думку про те, що вино ототожнюється з кров'ю, він, напевно, запозичив у церкви. Ми спорожнили чарки, і Хуан наповнив їх вдруге: собі й іншим трохи, а мені знову по вінця.

— Ти наш головний брат і пий повну, — добродушно сказав бородатий чарівник. Я радів, що собі він наливає так мало. Правда, тепер між нами запанувала міцна дружба, ми почали виголошувати пишномовні слова про наших аку-аку і братерство. Я був їхнім начальником і мав «ключ» від одної з їхніх печер на «добре щастя» для всіх п'ятьох. Наскільки я зрозумів, тепер за другу печеру відповідав Туму. Якщо я повернуся сюди «і залишусь із ними назавжди, то печера також стане моєю.

Скоро пляшка спорожніла, і найбільше з неї дісталось мені.

— Поглянь на мою бороду, — похвалився чорнобородий розбійник, що тепер став моїм молодшим братом. — В ній моя сила, — сказав він урочисто.

Я пожалкував, що не маю такого вигляду, як після ста одного дня плавання на плоту Кон-Тікі. Але хоч я й був тепер гладко виголений, вони все одно визнали тою силу.

Я чудово почував себе. Ніколи вино не здавалось мені таким приємним. Я поглянув на годинник — три години ночі. До табору далеко, і час уже думати про повернення. Я щиро подякував за все, пожадливо схопивши книгу ронго-ронго і кошик з «ключем» від печери. Мої брати заявили, що мені слід влаштувати для них пригощення і що наступного дня вони прийдуть до табору. Я відповів, що буду дуже радий бачити їх у себе, і вийшов разом з Андресом, Туму й Атаном на свіже прохолодне нічне повітря.

Наступного дня мої нові брати зайшли по мене і повели на якусь гору. Тут фанатик вибрався на самий вершечок і, повернувшись обличчям до моря, почав виголошувати приглушеним голосом промову до невидимих слухачів.

Під пахвою лівої руки він тримав в обгортці з очерету книгу ронго-ронго, а правою розмахував, звертаючись до неба. Хуан говорив по-полінезійськи тихим, майже беззвучним голосом, але скидався на оратора, що стояв на ящику від мила в Гайд-парку. Схвильовано жестикулюючи, він ніби хотів привернути до себе увагу невидимого натовпу десь у морі і на рівнині під нами. В розхристаній сорочці і куртці, поли якої маяли по вітру, він, здавалось, стояв одною ногою в минулому, а другою серед нас, ніби живий символ народу, що переживає. перехідну стадію свого розвитку.

Скінчивши промову, схвильований Хуан зійшов з вершини до нас і подарував мені чудове вітрило у формі риби, яке він сам вирізав із дерева. Потім вийняв з очеретяної обгортки книгу ронго-ронго й швидко почав перегортати сторінки, поки не дійшов до того місця, де стояв аку-аку. Вказуючи пальцем на рядок, він знову тихим голосом звернувся з промовою до невидимих істот навколо нас, а після цього передав мені книгу і попросив голосно прочитати заповіт аку-аку.

Переді мною лежав дивовижний острів, навколо стояли охоплені благоговійним настроєм слухачі, а я знову читав:

— «Кокава аро, кокава туа, те іroa о те акуаку, еруа».

На цьому урочиста церемонія закінчилась. Предків було закликано в свідки, що книга законно передана мені. Ми зійшли з гори до зелених наметів, де стюард уже накрив для нас стіл з холодними закусками.

Наша трапеза нагадувала сніданок, який я влаштовував, коли вирушали до Атанової печери. Але сьогодні церемонія була своєріднішою, а хрипкі голоси, що шептали про «силу» й «міць» кожної страви, набагато грубіші. Сьогодні кожен із нас сидів із своєю вахіне. Івонна дуже злякалась, коли я також побгав розмовляти неприємним хрипким голосом і поводитись так дико, як і всі інші. Вона потім призналась мені, що думала; ніби я збожеволів. Посеред трапези мій похмурий брат підвівся з місця і, погладжуючи свою чорну бороду, втупився в маленький норвезький прапорець, що стояв на столі.

— Ось де твоя сила, брате, — мовив раптом він, хапаючи прапорець. — Ось де твоя сила, віддай її мені!

Я подарував йому прапорець і на додачу ще й модель плота Кон-Тікі в целофановій коробочці, яку він дуже хотів мати. Дуже радий, з подарунками під пахвою, він перший вийшов із намету. Гості сіли на коней і поїхали до селища.

Енліке Теао, який був з нами в печері Атана, вирішив, нарешті, показати нам свою печеру. Ми мали йти сьогодні ж, і до півночі мені пощастило трохи поспати. Цього разу, крім Атана, зі мною йшли Івонна, Карл, фотограф і Тур-молодший. Печера виявилась майстерно замаскованою, але добиратись до неї крізь зарослий травою кам'яний осип біля підніжжя скелі на західному березі острова було легко. Знову довелось їсти куприк і заповзати у вузький отвір під землю. Зразу ж за входом, на чисто виметеній долівці підземелля, стояли два черепи. Далі йшла напівкругла ніша, схожа на різдвяні ясла: долівка була встелена сіном, а вздовж стін на жовтих очеретяних матах лежало безліч фантастичних фігурок. Тут було дуже затишно. Енліке тримався привітно, скромно й наївно, і для мене ці відвідини були справжнім відпочинком після тяжкого візиту минулої ночі до братів-фанатиків.

Вибравшись назовні, ми відчули подих легенького вітерця. На небі світив повний місяць, віддзеркалюючись на поверхні чорного, як смола, океану.

Наступного дня в Анакені відбулось народне гуляння з танцями. Обидва лікарі — експедиційний і сільський — сиділи в наметі-їдальні і витискали мізерні крапельки крові з мочок ушей тих остров'ян, яких патер Себастьян називав чистокровними. Коли дійшла черга до бургомістра, його братів та сестер, вони мали такий вигляд, ніби лікар вириває у них з вух діамантові сережки.

Вони й на секунду не сумнівались, що крапля крові справжнього довговухого може продаватись по казковій ціні людям, які володіють музеями. Спостерігаючи, як дбайливо червоні крапельки змішують з хімікаліями і в спеціальних пробірках відправляють до холодильника на судно, вони всім своїм виглядом показували, що ми їх безсоромно обдурили, але заради давньої дружби вони готові для нас на все.