Розділ IX СЕРЕД БОГІВ І ДИЯВОЛІВ ПІДЗЕМНОГО СВІТУ ОСТРОВА ПАСХИ

Цього було досить. Мій противник все більше поступався і нарешті здався. Він повільно підвівся, ми теж устали. Потім, звертаючись до свого суворого приятеля, Хуан сказав:

— Туму, будь свідком!

Слово «туму» я зустрічав раніше в книжках. Це був титул, а не ім'я. Попередні дослідники заявляли, що це таємниче слово збереглося з часів первісного суспільного ладу на острові Пасхи і що сучасні остров'яни не розуміють його і не можуть пояснили. А тепер передо мною стояв справжній живий туму! Виходить, він не зник у минулому, а залишився й досі і навіть активно діє. Атан згодом розповів мені, що Хуан Нагое — туму родини Хаоа, тобто суддя і посередник між братами в родинних справах.

Бородатий фанатик випростався передо мною, а Туму став поруч.

— Вручаю тобі ключ від одної з двох моїх печер, — промовив він таким замогильним голосом, ніби читав смертний вирок.

Інші стояли тихо, як миші. Не чути було ні звуку, навіть полум'я свічки не ворушилося.

Я не знав, що робити: схрестити руки і сказати «ні» чи почекати? Він пропонував мені «ключ», але не показував його. Якусь мить я вагався, потім, не рухаючись з місця і не міняючи виразу обличчя, сухо відповів: «Дякую». Хуан теж довго стояв нерухомо, втупивши в мене свої чорні, як крук, колючі очі. Потім різко обернувся і попрямував до дверей, гордовито закинувши голову.

Всі інші відчули себе трохи вільніше. Маленький Атан витер піт, який заливав йому очі, хоч єдиним джерелом тепла в нічній прохолоді був недогарок свічки, яка замиготіла вслід тому, хто вийшов. Полегшено зітхнувши і жваво жестикулюючи, ці троє являли собою різкий контраст з надутим суб'єктом, який щойно покинув кімнату.

Минуло кілька хвилин, і похмурий хазяїн повернувся, несучи під пахвою плоский легенький згорточок, а в», руці — важкий кошик. І згорток, і кошик були зроблений з очерету. Хуан віддав згорток братові, щоб той поклав його на стіл, а сам з кошиком знову непорушно став передо мною, напружено втупившись у мене поглядом і зовсім не поспішаючи віддати кошик мені. Я теж стояв непорушно, нічим не зраджуючи, що все це мене цікавить. Раптом Хуан обернувся до старшого брата і віддав йому кошик. Андрес, у свою чергу, передав кошик мені;. Беручи, я подякував Хуану, що він спочатку віддав «ключ» братові, а не мені. Однак мої слова на Хуана не вплинули. Він ще мить вагався, потім показав на згорток на столі і знову почав мене випробовувати.

— Що лежить у цьому згортку? — повільно спитав він. — Покажи силу свого аку-аку!

І знову четверо остров'ян чекало відповіді, нетерпляче дивлячись на мене. Від напруження у мене аж голова тріщала. Це був страшний іспит. Я відчував себе ніби в примарному сні, невдача могла мати жахливі наслідки. Згорток був завбільшки з папку і надто плоский, щоб умістити щось кам'яне чи дерев'яне. Гарно обплетений пакунок здавався мені легким і зігнувся, як великий конверт, коли Андрес клав його на стіл. Я знав, що тримаю в руках «ключ» від печери, і вирішив, що згорток на столі теж звідти. Вони були обидва однаково обплетені очеретом.

Раптом я згадав красиві речі з пір'я, які нам часто приносили остров'яни. То були копії старовинних головних уборів і довгі стрічки — прикраси для танців. Попередні мандрівники бачили, що знатні люди острова Пасхи ходили в плащах і коронах із пір'я, таких самих, як у індійських вождів більшості районів Мексіки і Південної Америки. Чи не могла в печері Андреса зберегтись така річ, тільки з пізніших часів? Витвір із пір'я — непогана думка. Але що саме? Головний убір чи щось інше? Присутні нетерпляче чекали. Я вирішив спробувати.

— Мій аку-аку каже: Кон плюма, — «з пером», — обережно мовив я, не вдаючись до подробиць.

— Ні! — зашипів фанатик і підскочив, як тигр. — Ні! — повторив він несамовито. — Запитай свого аку-аку ще раз!

Він стояв, зігнувшись, як готовий до стрибка кіт. і зловтішно посміхався, не в силі приховати радості. Маленький Атан знову витирав піт і зовсім зажурився. Він благально дивився на мене, ніби хотів сказати, що тепер я повинен будь-що напоумити свого аку-аку. Туму й Андрес з загрозливим виглядом повільно наближались до мене. Мені стало моторошно. Ці люди були фанатиками, а я ненароком вліз у найзаповітніший куток їхньої святині. Коли зі мною щось трапиться, жодна душа не знатиме, де я. Жоден звук не долине до селища з цієї відлюдної хатини. Мої друзі подумають, що я упав з кручі або застряв у потаємній печері. Ніде в світі не знайти іншого такого місця, де для людини було б стільки можливостей безслідно зникнути.

А я не міг навіть уявити собі, що може бути в згорточку. Залишалось тільки вгадувати. Може, там лежить тапа, тобто матерія з кори?

— Щось таке з одягу? — спробував я.

— Ні! Спитай ще раз свого аку-аку і добре спитай!

Тепер вони всі разом почали загрозливо наближатись до мене, і я одною половиною мозку думав про можливість боротьби або втечі, а другою міркував далі, що ж, нарешті, може бути в згорточку.

— Матеріал, — спробував я востаннє.