Розділ V ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

ТАЄМНИЦЯ ДОВГОВУХИХ

Життя в Анакенському таборі текло своїм звичайним руслом. Наше біле судно стало ніби частиною острова Пасхи, таким же його орієнтиром, як пташині острівки навколо узбережжя. Воно сяяло на сонці проти скель, що оточували бухту. Ніколи ще жодний корабель не затримувався біля цих берегів так довго, за винятком тих, які океан викинув на скелі. Вони лежать тепер на дні, і навіть їхні щогли надійно сховані від пасатів.

Коли вітер з моря починав надто сильно бити у стіни наметів, стюард поспішав на судно і приносив додатковий запас харчів, бо капітан давав сигнал сиреною і повідомляв по радіо на коротких хвилях, що мусить на деякий час розлучитися з нами. Тоді судно огинало острів і шукало захисту під скелями неподалік від Рано Рараку, на місці нашої першої зупинки. День чи два бухта перед табором лишалася порожньою, і здавалось, що в добре знайомій картині невистачає якоїсь деталі. Та ось одного чудового ранку ми за сигналом стюарда, що калатав у сковороду, виповзали з наметів і знову бачили свій корабель, який погойдувався на хвилях у променях ранкового сонця.

Осяяний сонцем табір став для нас домівкою, надійною стоянкою на весь час непосидячого життя на острові. Коли ми бачили біле судно за чорними скелями, зелені намети на тлі жовтої трави й золотистого піску, а над собою аж до обрію — голубе небо, то почували себе, як дома. Закінчувався трудовий день, бурхливі хвилі вабили нас до себе, а стюард бив у сковороду, скликаючи до смачного обіду. Потім ми лягали на траву і розмовляли при світлі зір або при яскравому сяйві місяця. Дехто влаштовувався читати, писати чи слухати патефон в наметі, який правив нам за їдальню, а інші сідлали коней і зникали за пагорбом. На суші моряки перетворились у справжніх ковбоїв, а другий штурман став їхнім штальмейстером. Коли моряки збиралися в селище Хангароа на храмовій терасі перед наметами, ніби на цирковому манежі, нетерпляче хропли і ставали дибки коні. Якось юнга хотів поїхати в селище навпростець кам'янистим схилом і зламав собі руку, завдавши лікареві чимало клопоту. Але чого не зробиш, коли тебе кличе справжня хула!

Незабаром ми вже знали майже всіх жителів селища. Тільки чорноокий лікар рідко з'являвся навіть на танцях, а вчителя ми ще не бачили жодного разу. Вони не ходили, як усі інші, до маленької церкви патера Себастьяна і тому не бували на обідах, які щонеділі після відправи влаштовували черниці або губернатор. Це дивувало нас, бо незалежно від віри й світогляду ніхто не пропускав нагоди побувати в церкві, щоб послухати простої проповіді патера Себастьяна і натішитись чудовим полінезійським співом. Святковий настрій остров'ян, які урочисто відзначали кінець тижня, мимоволі передавався всім. Коли дзвонар Йосиф починав бити в дзвони, навіть найледачіші, котрі цілий тиждень просиджували на порозі, всі, хто тільки міг виповзти з дому, одягали найкращий одяг і урочисто прямували пагорбом до церкви.

Але одного дня доля несподівано звела нас з учителем. Від імені школи губернатор кілька разів просив нас влаштувати для школярів прогулянку довкола острова на експедиційному судні. Він вважав, що це було б для дітей дуже корисно. Вони могли б зійти на берег в Анакені, там пообідати, а потім плисти далі, щоб увечері повернутись до селища.

Я не був у захваті од цієї ідеї, але за дітей просили черниці, і коли патер Себастьян сказав, що ніхто з них не бачив острова з. моря, я здався і пообіцяв попросити капітана підвести судно до селища. Борти на верхній палубі були загнуті всередину, так що ніхто з дітей не міг перелізти через них. Судно цілком годилось для прогулянки. А втім, нам сказали, що місцеві школярі плавають, як риби, — вони бовтаються в бухті, ще навіть не починаючи ходити до школи.

Рано-вранці в тиху погоду ми стали на якір біля селища Хангароа і взяли на борт сто п'ятнадцять школярів. Це була восьма частина всього населення острова. Крім семи дорослих остров'ян, дітей супроводжували вчитель, лікар з помічником, заступник губернатора і три черниці. Губернатор і патер Себастьян відмовились від поїздки.

Діти були страшенно захоплені — палуба аж дрижала від веселих криків та співів. Усі сперечались за місце на носі корабля, кожен хотів бачити, як судно розтинає хвилі. Та коли з оглушливим гуркотом було піднято якір і сирена повідомила про відплиття, більшість дітей притихли. Вони з сумом дивились на селище, ніби вирушали не. в одноденну прогулянку довкола острова, а в кругосвітню подорож. Зрештою, острів був для них цілим світом.

Коли судно загойдалось на хвилях, дітям стало недобре. Один з остров'ян підійшов до нас і попросив плисти швидше, щоб скоріше прибути в Анакену. Потім він, ~ хитаючись, попрямував до люка, на якому вже спало повно дітей. Невдовзі школярі лежали по всій палубі, ніби клунки з білизною, а коли хтось із них і підходив до борту, то не для того, щоб поглянути на чудовий берег рідного острова, а щоб їхній сніданок не опинився на палубі.

Із усіх наших гостей тільки вчитель почував себе добре. Товстий, круглий, ніби якийсь велетень серед зграйки дітей, він не присідав ні на хвилинку, відколи ступив на палубу. Він сказав, що плавав по морю безліч разів у всяку погоду і ніколи не хворів. Чорним, як смола, волоссям та блискучими темними очима він скидався на свого завзятого друга — лікаря і був таким самим запальним. політиком.

Місцеві жителі вважаються громадянами Чілі, проте не мають відповідних прав, поки не доберуться на військовому кораблі до Валпарайсо і не поселяться на континенті між чілійцями. Учитель поклав собі за мету допомогти остров'янам переселитись на материк. Погляд його чорних очей був суворим, коли він говорив про політику, але ставав безмежно ніжним, коли він виймав олівець, щоб нанести в свій блокнот контури берегів, або гладив котрогось із дітей по голові. Учитель заглядав; у всі закутки і на місцевому діалекті втішав хворих. Він то сідав до когось із них і давав пілюлі, то волік до поручнів зразу двох довготелесих підлітків, які жестами просили дати їм дорогу.

Коли ми повернули за мис, море стало спокійнішим; і старші хлопчики та дівчатка ожили. Але замість того, щоб триматись посеред судна, вони всі кинулись на ніс, де найдужче гойдало. Вчителеві довелося тягнути їх позеленілих, сонних, назад до люка, де вони зразу ж лягали. Від радості не залишилося й сліду, і тільки тоді, коли ми завернули в бухту Анакени, діти знову загомоніли. Поки матроси закріплювали якірні ланцюги, вони співали полінезійських пісень.

Коли шхуна стала на своєму місці поблизу табору, всіх дітей було перевезено на берег. Їм показали наш табір на місці старовинного селища Хоту Матуа, а. потім повели на терасу. Там вони всі посідали на траві біля підніжжя мурованої стіни. З селища приїхало верхи ще кілька остров'ян. Вони привезли з собою шестеро ягнят і полінезійським способом спекли їх на гарячих каменях.

День схилявся надвечір. Біля вогнища залишились тільки обгризені кістки, а всі діти купалися в бухті. Повітря аж дзвеніло від їхніх голосів. Потім черниці зібрали на березі групу дітей і заспівали з ними стародавню пісню про Хоту Матуа, який колись вперше зійшов на землю в Анакенській бухті.

Та ось учитель глянув на годинник, заплескав у долоні і наказав дітям лаштуватись до від'їзду. Море спокійно котило до берега м'які хвилі. Моторний човен було пришвартовано, як звичайно, до великого плоту, що стояв на якорі трохи віддалік од берега. Дітей переправляли туди на маленькому плоту, а звідси вже човном одвозили на корабель. Деякі з них встигли пірнути ще кілька разів і з плоту. Машиністи поїхали з першою партією учнів, щоб приготувати судно до відплиття. Поки човен повернувся, вчитель на березі відібрав наступну партію. Дванадцятеро дітей сіли на пліт, а кільком з них дозволили плисти поруч. Коли човен відплив удруге, кілька нетерплячих хлопців кинулися без дозволу у воду і попливли до плоту-причалу, щоб там дочекатися своєї черги. Тому вчитель і сам перебрався на пліт, щоб теж жити за порядком, і з третім рейсом вирішив супроводити дітей на корабель. Інші дорослі залишились на березі наглядати за рештою дітей.

І тут, як грім серед ясного неба, на нас упало нещастя. Коли човен, прямуючи до корабля, пропливав повз мис, діти раптом посхоплювалися з місць. Їм усім враз захотілося на ніс човна, де сидів із швартувальним канатом Тур-молодший. Учитель щосили гукав їх, намагаючись навести порядок, та його не слухали. Боцман, що сидів за стерном, дав задній хід і разом з Туром закричав на дітей. Але в цю мить налетіла спокійна, повільна хвиля. Човен, який уміщав дві тонни, навантажений тільки наполовину, глибоко врізався носом у хвилю і вмить наповнився водою. В наступну секунду на. поверхні вже було видно тільки стерно та багато голів.

З судна негайно спустили рятувальний човен. Корабельний лікар і я кинулись до маленького плоту, що стояв біля берега, а всі інші побігли на крайній мис, вій якого було всього метрів сімдесят-вісімдесят до того місця, де трапилось нещастя. Поки ми щосили гребли, я помітив, що деякі учні попливли в напрямку мису, але більшість то пірнала, то виринала довкола стерна човна. Скоро ми вже були там і попрямували до боцмана, який разом з одним підлітком підгримував на воді два якихось безпомічних тіла. Коли ми витягли їх на пліт, то впізнали в одному з них тринадцятилітню дочку бургомістра, гарну дівчинку з білою шкірою і золотистим волоссям. Я теж плигнув у воду, а лікар залишився на плоту підбирати дітей. На цей час уже прибули перші плавці з мису на чолі з капітаном. Ми виловлювали дітей одне за одним і вкладали їх на пліт. Більшість із них так розгубились, що навіть не пробували врятуватись! Коли пліт був уже переповнений, капітан та боцман підпливли з учителем, огрядне тіло якого само трималося на поверхні води. Воно було таке важке, що кілька чоловік ледве втягнули його на пліт. Але тут троє переляканих на смерть острів’ян теж полізли на пліт і замалим не перевернули його. Я загорлав, як божевільний, щоб змусити їх відпустити пліт. Двоє з них кинулись до мене і так міцно вчепилися, що потягнули за собою у воду.

Довелося пірнати, щоб звільнитись од них. З берега наспіли вже наші матроси, помічник сільського лікаря із півдесятка остров'ян. Вони рушили до мису, підштовхуючи поперед себе пліт. Корабельний лікар, оточений з усіх боків дітьми, сидів на плоту й щосили гріб веслом.